Ефект обдуреного очікування

      «УМ» писала про відкриття «Театріону» наприкінці жовтня. Тетяна Леміш каже, це не тільки театр, а й клуб відпочинку. З гуртками, студіями, салоном і — книгарнею. Її відкривали 17 листопада, спізнилися більшість запрошених. Мабуть, тому що район навколо метро «Мінська» розбудовується. Хто нечасто тут буває, знайде вивіску «Театріон» нескоро. Пізніше письменниця Марина Меднікова зауважить: «Я живу на Оболоні, добре знаю ці місця. А «Театріон» довелось шукати. Мені показали Оболонь, про існування якої я навіть не підозрювала».

      Півгодини двоє журналістів (я і моя колега) були в товаристві Тетяни Леміш, головного редактора «Кальварії» Петра Мацкевича та піар-директора Ксені Сладкевич. Дізналися, що Леоніда Кучми на відкритті «не планували». А це стояло другою темою прес-реліза (перша — відкриття театральної книгарні).

      Та й книгарнею театральний буфет назвати можна з великою натяжкою. Третину приміщення займає барна стійка з лампами у вигляді білих тюльпанів. І хоч за залізними столиками, зробленими «під дерево», дійсно можна читати, полиць у книгарні тільки п'ять. Шириною в лікоть. І хоч вони тягнуться до стелі, а згори над кожною поличкою підсвітка, книжок на них поміститься дуже мало. Навіть якщо поприбирати з цих поличок бегонії, монстери та блакитні вазочки. Розмістити стільки книжок, як у справжній книгарні, тут можна, тільки поклавши їх на столи та підлогу.

      Коли підтягнулися журналісти, четверо з них, виявилося, з відділів політики. Вони «купилися» на Кучму «вживу» на культурному заході. Перше, що спитали: «Буде дєд чи ні?» Власниця театру Тетяна мусила відвести їх у сусідню кімнату, когось показати. У журналістів був вигляд, наче від риб'ячого жиру. Ми потім дізнаємося, що Кучма — переодягнений актор із маскою на обличчі, який пародіює колишнього Президента.

      Коли зібралося чоловік тридцять, почалось відкриття. За одним столиком сіли Василь Шкляр та Марина Меднікова — господарі вечора, як було проанонсовано. За іншим — Мацкевич і Сладкевич.

      Піар-директор «Кальварії» Ксеня Сладкевич почала, як на кожній кальварійській презентації, з того, що означає слово «Кальварія». Потім розказувала, які хороші у видавництва книжки. Марина Меднікова згадала, що у Василя Шкляра є пародія, про яку багато говорять, але вона ще її не чула. Шкляр не знав, що буде господарем вечора: «Думав, запросили на виставу». Але пародію, з якою виступав на стількох презентаціях, що журналісти скоро цитуватимуть її по пам'яті, прочитав.

      Потому журналістка з журналу «Вся неделя» питає в Тетяни Леміш: «Якщо це театральна книгарня, то де книжки про театр?». Колега «купилася» на заявлене в прес-релізі «театральна книгарня». Вона очікувала побачити в «Театріоні» «видання Корнієнка, для початку». А єдиною книжкою, яка має стосунок до театру, були «Покоївки» Жана-Жене (п'єси, видані як художня література). Тетяна Леміш обіцяє, що книжки про театр в книгарні з'являться. І після тривалої суперечки, чи є різниця між театральною книгарнею і книгарнею в театрі, відкриття закінчилось.

      Фахівці з Київського інституту журналістики користуються поняттям «ефект обдуреного очікування». Коли чекаєш від тексту одне, а насправді виявляється інше. Так само, як у кафе замовляєш борщ, а приносять суп. Анонс, який у всі редакції розіслали організатори заходу, — ясравий цьому приклад. Вони проанонсували на події Леоніда Кучму. А його не було. Назвали місце відкриття книгарнею, але воно більше схоже на театральний буфет із п'ятьма полицями книжок. Проанонсували, що господарями вечора будуть Шкляр і Меднікова, а перетворилося відкриття на промову Ксені Сладкевич і читання Василя Шкляра.

      Після таких «анонсів», на які страждають публічні люди, хочеться зауважити видавцям, письменникам, артистам, акторам: я вас поважаю, але журналісти так само, як і ви, цінують власний час.