Київський камерний оркестр: досконалiсть до ювiлею

      Київський камерний оркестр відсвяткував своє сорокаріччя. Не бучним бенкетом (утім не виключаю, що без нього не обійшлося) — а класним ювілейним концертом у Колонному залі ім. Лисенка.

      Жодних сумнівів: так традиційно побудувати ювілейний концерт міг не тільки Роман Кофман. У першому відділі — шубертівський квартет «Дівчина та Смерть» у малерівській оркестровці; в другому — Концерт для чотирьох скрипок та струнних Перголезі та «Кармен-сюїта» Бізе—Щедріна. Вам зрозуміло? На початок — «серйозне» (для знавців, академістів та гурманів), на закуску — «популярне» (для розважальної бравурності та створення святкового настрою). Всі будуть задоволені, фірма гарантує. Несподіванок не повинно бути.

      Проте так (банально-правильно) провести ювілейний концерт Маестро і Митець Роман Кофман не міг. Там, де він — завжди імпровізація (згадується пушкінське «и гений, парадоксов друг»), завжди приємні несподіванки. А якщо і привід спонукає до сюрпризів — не сумнівайтесь, вони будуть.

      Так і сталося. Вже перший відділ «потягнув» би на повноформатний концерт. Після стильно зіграного шубертівського шедевру (до речі, «Дівчина і Смерть» — один з «бестселерів» кофманівського оркестру), що здатний сам утворити повноцінне відділення, маестро звернувся до аудиторії з невеликою промовою — спочатку українською, потім — англійською та німецькою — і зазвучали дещо несподівані, як на середину концерту, «біси». Тут — традиційна для Київського камерного «Орда» польського композитора Пілара (віртуозне скерцо), потім — італійське бель канто (солісткою-вокалісткою була... концертмейстер групи віолончелей Лідія Стовбун) і наостанок — фантазія-попурі на теми з кінофільму «Цирк» — варіант радянського джазу. Шоу? Несподівано? Запам'яталося? Безумовно! Що й треба було довести.

      Друге відділення — також шоу, але вже із залученням «колишніх». Солістами у концерті Перголезі виступили скрипалі першого складу Київського камерного — В'ячеслав Морозов (Росія), В'ячеслав Непопалов і Володимир Квач (Україна) та Едуард Ідельчук (Фінляндія), який грав у оркестрі, починаючи з другого сезону. Концерт — це змагання; але виконавці не стільки змагалися один з одним, скільки просто грали — тонко, зі смаком, віртуозно. Нарешті, «Кармен-сюїта» була зіграна оркестром, що існував у такому вигляді третій і останній день — до нинішнього складу приєдналися ті з колишніх музикантів київського камерного, котрі виявили бажання, знайшли час і можливість заграти в ювілейному концерті. Результат — камерний оркестр збільшився («жайвір розміром з орла...»), і, не втративши своїх кращих рис (точність, штрихова відшліфованість), набув грандіозної монументальності та додаткової повнозвучності.

       Оркестр називається просто — Київський камерний. Жодних титулів, звань чи самовихвальних означень типу «солісти», «віртуози» тощо. Але за цією зовнішньою простотою приховується справжня досконалість — та, яку знають у світі (по всій Західній Європі, Північній та Південній Америках, Далекому Сході); та, що супроводжує оркестр протягом сорока років, і та, що була ознакою ювілейного концерту в Національній філармонії.