Ті палкi сімнадцять днів, які потім назвали Помаранчевою революцією, трактують по-різному. Революція чи не революція, продовжується чи вже закінчилася? І ці розбіжності, здається, свідчать про одне: минуло надто мало часу, аби ми могли оцінити минулорічне народне повстання. Однак «УМ» продовжує оціночну дискусію, і до річниці Майдану друкуємо думки експертів-політологів.
Віктор Небоженко,
директор соціологічної служби «Український барометр»:
— Помаранчева революція — це передусім колосальний сплеск народної енергії. Відбулося свято народної солідарності, дуже незвичне для України, яка живе за принципом індивідуалізму, приказки «Моя хата скраю» і заздрощів до сусіда. Це те, що можна назвати «українським дивом». Головним режисером революції, її сценаристом, актором і водночас глядачем був народ. І це дуже важливо. А в «масовку» він запросив лідерів виборчої кампанії.
Події річної давності зробили населення інакшим. Власне, воно перетворилося на народ. Майдан — не тільки велика цінність, а спосіб розмовляти з владою. І цiнність революції з часом буде посилюватись. Я, скажімо, не відмовляюся від тих коментарів, які, як політолог, дав минулого року, хоча вони й були трохи екзальтованими.
У мене нема жодного розчарування Помаранчевою революцією. Але я волів би відокремлювати її від біографій Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко чи інших політиків. Бо, на жаль, революція не змінила лідерів і саму владу. Суспільство вийшло після Майдану більш збагаченим, ніж політики.
Дмитро Видрін,
президент Європейського інституту інтеграції і розвитку:
— Я давав різні визначення тому, що відбулося рік тому на Майдані. Називав і «революцією мільйонерів проти мільярдерів», і закінченням національно-визвольної революції, яка почалася в 1991 році, і продовженням демократичної революції... Визначення залежать від того, через яку призму подивитися. Бо, наприклад, з точки зору економіки це взагалі буде щось інше.
А загалом, відбулася зміна еліт. Контреліта змінила стару команду, яка зажиріла, втратила цілісність, силу. А коли приходять нові люди, навіть нові старі люди, вони приносять свіжі ідеї, енергетику, бо в них більше стимулів. Як правило, нова еліта, на відміну від старої, більш-менш правильно формує нові цілі. Тепер це й орієнтація на Європу, або, принаймні, на європейські цінності, у внутрішній політиці — демократія, свобода слова, у економіці — нові механізми розвитку. Поступ незначний, але зрушення неминучі, і вони відбулися.
При цьому, коли змінюються еліти, стає іншим і суспільство. А щодо того, як воно змінилося після самої революції, то щонайменше той, хто брав участь у тих акціях, відчув себе не об'єктом, а суб'єктом політичного процесу. Зазвичай виборці є об'єктом політики. А це був той рідкісний момент, коли людина стала учасником історії. І це, звичайно, не забувається.
Вадим Карасьов,
директор Інституту глобальних стратегій:
— Стрижнем Помаранчевої революції став перехід до виборчої демократії. То був спротив з вимогою права вибору та гарантій демократичного волевиявлення. Саме перехід до вільних, чесних і справедливих виборів став основною метою революційного протесту. Власне, він виник як реакція на спробу зупинити народне волевиявлення і намагання реалізувати модель династичного наступництва влади.
Чесні вибори стали основною вимогою революції. Хоча, зрозуміло, були й інші запити — свобода, моральність і чесність влади, боротьба з корупцією тощо. Можу констатувати, що в Україні вже є умови для виборчої демократії, коли опозиція змінює владу, а влада — опозицію. Тестом на реалізацію цієї вимоги революції стануть вибори 2006 року. І, до речі, якщо на них перше місце займе партія Януковича, — це тільки підтвердить, що в нас є виборча демократія.
Якщо говорити про завдання, накреслені Майданом, — чесність влади, моральність тощо, — то значною мірою їх вдалося виконати. Президент звільнив своє близьке оточення, бо суспільна думка вважала його не зовсім моральним та чесним. Це свідчить, що українську політику й долю політиків (наприклад, місце в списках або в партії) визначають люди.
Суспільство відчуло, що таке свобода і що таке вибори. Загалом народ переріс владу. Хоча, якщо суспільство стало більш демократичним, це означає, що влада теж буде демократична. Народ має спрагу і наснагу до змін. Влада ж відстає від людей. Суспільство розчарувалося в ній, але не розчарувалося в самій революції. Інакше симпатії розчарованих переходили б до Януковича, а цього не спостерігається.
Андрій Єрмолаєв,
директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Ми є свідками й учасниками революційного за характером процесу. Але безпосередньо він не пов'язаний із Майданом і не є його змістом. Про що мова? Сенсом цього тривалого процесу є низка змін. Політична система розвивається з номенклатурно-тоталітарної в парламентсько-демократичну. Відбувається перехід від «совка» до громадянського суспільства. Розвивається місцеве самоврядування і з'являється така одиниця як громада. Починаються економічні реформи, які ставлять за мету становлення підприємницького класу, який фактично є середнім класом. Всі ці процеси міняють систему, яка панувала з дня проголошення незалежності і сягнула своєї кульмінації між 2000 та 2004 роком.
А сам Майдан я розглядаю як акцію громадянського бунту. Головними його замовниками були представники молодого та середнього класу. Вони виступали за демократію, економічні свободи і боролися за подальші реформи та нову владу. Майдан став символом нової громадянської позиції, коли людина від пасивного спостерігача реформ стає їхнім активним учасником і контролером. Тиск Майдану — це один із елементів так званої «майданократії».
Але я категорично не згоден, що ті обіцянки, які лунали від учасників революції, є порядком денним Майдану. Ні, люди йшли на вулиці не за гроші. А те, що влада постійно посилається на вимоги Майдану, є одним із постреволюційних міфів. Вони використовують позицію революції для легітимізації своїх ініціатив. Я вважаю це негативним. Не можна спекулювати на учасниках громадського руху, а тим більше представляти певні ідеї як загальнонаціональні. Іноді це породжує спротив. Приміром, реприватизація. Але насправді учасники революції йшли на Майдан не через ці обіцянки, а за свободою.
Справді, свобода у нас тепер є. Парадокс, але при цьому революціонери розчаровані владою. Думаю, цей злий жарт над владою зіграли її ж обіцянки. Після революції, не маючи можливості (а може, й бажання) керівники держави не запропонували чіткої ідеології змін, а зосередились на реалізації якихось обіцянок.. Як підсумок, ми отримали перелік конкретних, але сумнівних з точки зору реалізації ініціатив, які начебто лунали на Майдані і які начебто треба виконати. Влада поставила собі капкан. Виборець — а він вмілий слухач і глядач — почав стежити за тим, як ці обіцянки виконуються. Коли люди побачили, що з цим туго, стали нарікати. Хоча спершу й стояли за свободу.
Насправді ж громадяни, підтримавши владу, були готові сприйняти її нову ідеологію. І навіть якби довелося пережити непопулярні заходи в економіці чи політиці, то ресурс довіри був. Люди мали готовність чекати, може, й п'ять, і десять років. А влада використала цей кредит довіри для матеріальних цінностей, обіцянок та соціальних подачок.
Олег Медвєдєв,
шеф-редактор групи інтернет-сайтів «Оглядач»:
— Це була справжня революція. І після неї ми отримаємо нову політичну систему, значно демократичнішу за попередню.Йдеться про політичну реформу, яка розосередить владу, набравши чинності 1 січня 2006 року. Вихід на остаточний варіант конституційних змін стався, зокрема, через Майдан. Хоча зрозуміло, що люди стояли на площах не за реформу. Це був громадянський спротив проти наміру позбавити народ права вибору, проти фальсифікацій найважливіших в історії України виборів. Суспільство поставило перед собою питання, сформульоване колись Достоєвським: «Тварь я дрожащая или право имею?». Люди, хай на короткий час, відчули себе суспільством, великою силою. І що б там не говорили про Ющенка, як би його не критикували, я переконаний, що в умовах минулого року країна зробила правильний вибір. Іншого не було.
І, попри те, що існує чимало проблем, це дало Україні реальну демократію. В нас є політична конкуренція. Хоча нова влада зберегла багато недоліків старої, у нас, на відміну від попередніх часів, люди мають можливість знати про ці хиби, оговорювати їх, чинити тиск на владу з метою виправити ці помилки. Влада так чи інакше дослухається до громадськості. І навіть на політичні скандали, від яких соціум був стерилізований у попередні часи, від яких він втомився, вже є інша реакція. Мабуть, попри всі труднощі, країна рухається правильним шляхом.
Загалом, якщо відкласти якісь приватні, родинні категорії, і брати суспільно-політичний зріз, для мене особисто Помаранчева революція — це найбільш наелектризовані тижні, найцікавіша, найемоційніша і найприємніша подія в житті. Сильніших емоцій я не переживав і навряд чи колись переживу.
Світлана Конончук,
керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень:
— Майдан дав поштовх для зміни свідомості людей. Як би ми не оцінювали ті події, як би не ставились до того, що відбувалося протягом року, але заперечити це неможливо. Люди змінилися, вони продемонстрували вміння відстоювати свої інтереси, засвідчили втрату страху. І саме в цьому полягала найвища цінність Майдану. Помаранчева революція дійсно породила «громадянськість», і це дуже важливо.
Якщо говорити про владу, то хотілося б, щоб ті принципи, які вона закладає у своїй діяльності, відповідали знаменам і запитам, котрі задавав Майдан. Звичайно, можна сказати, що вимога свободи здійснилася. Але людське розчарування викликає певне ігнорування керівництвом держави елементарних потреб, законів.
Якби суспільство сьогодні бачило, що політики, здобувши владу, дотримуються законів, а не вдаються до якихось непевних учинків, тоді, думаю, розчарування не було б. Люди ніколи не прагнуть лише хліба. Суспільству дуже важливо бачити при владі достойних людей. У протилежному разі йому може здаватися, ніби нічого й не змінилося. Хоча зміни насправді є.
Михайло Свистович,
редактор вічно опозиційного інтернет-сайту «Майдан»:
— Народ повстав проти влади, яка йому не подобалась і не відповідала його інтересам. За формальними ознаками це не «класична» революція. З такої точки зору — це встановлення реальних результатів виборів завдяки тиску народу. Але фактично це була революція.
Після Помаранчевої революції з'явилося більше свободи, припинилися репресії за політичні погляди, стало більше публічності в політиці, менше таємниць у владі. Але розчарування є. Хоча ще у 2002 році я передбачав таку «посткучмівську» Україну, й особливих ілюзій у мене не було. Але я не думав що буде аж так погано з корупцією, не сподівався на меморандум із Януковичем, не очікував такого масового постреволюційного приходу кучмістів що в «Нашу Україну», що в «Батьківщину», що в Соцпартію. Проте революція дала нам право боротися далі.
Олександр Черненко,
речник Комітету виборців України:
— Через специфіку діяльності в моїй пам'яті більше закарбувалося те, що передувало революції, — виборча кампанія. Тоді була велика напруженість і непевність. Я знав багато речей про те, як готувався другий тур виборів. І це передчуття можливого «апокаліпсису», яке накладалося на велику невпевненість, — запам'яталося найбільше. Тоді мало вірилося, що станеться явище, яке називають Помаранчевою революцією.
Сам протест народу став величезним вибухом. Це абсолютна переоцінка цінностей, велике емоційне піднесення і дика радість. Тоді ми багато працювали: допомагали готувати матеріали для оскарження результатів виборів у Верховному Суді. Роботи, звичайно, було багато, але я, коли втомлювався, замість спати ішов на Майдан. Заряджався тією енергією.
А насамперед хотілося б відзначити, що політика — політикою, а громадяни довели, що самі можуть себе відстояти.
Ви запитуєте, чи не буде після цього брудних виборів знову... Ідеальних виборів у світі не буває. Але наразі у керівництва держави нема політичної волі, щоб чинити порушення. Тобто щонайменше централізованої машини фальсифікацій не буде. Звичайно, передбачаємо, що траплятимуться перегини на місцях, залучатиметься багато грошей, компромату. Але це вже залежить не стільки від держави, скільки від загальної політичної культури і нормальних виборчих традицій.
