Володимир Семків:
Як усе починалося
Революція почалася дуже сіро. 22 листопада я прокинувся просто на сцені, що стояла у прес-центрі штабу Ющенка в Києво-Могилянській академії. У залі було мало людей, більшість із них теж спали після важкого дня виборів та марафону «пресух», що тривали майже до четвертої ранку. Настрій був препаскудний: Ющенко, мій Президент, за версiєю ЦВК, програвав.
Я спускався до виходу. На одному з поверхів стояло кілька стендів — «Побажай народному Президентові». Гості залишали тут якісь слова для Ющенка. Пам'ятаю тільки одну фразу — «Бережи Вас Бог, а Ви — Україну!». На очі набігли сльози. Як же прикро було усвідомлювати, що від цього ранку Україну нікому буде захищати від бандитів...
Але зберігалася надія на Майдан. Ющенко закликав вийти туди о дев'ятій ранку. Я піднявся з метро. На центральній площі стояло кілька тисяч майбутніх революціонерів. Лише кілька тисяч! «І як, — подумав, — нам робити революцію?! Та нас розчавлять!». «Помаранчеві» лідери приїхали ближче до одинадцятої. «Ю-щен-ко!» — зовсім не гучно, але сміливо, скандував Майдан. Був державний гімн, була молитва, були слова про фальсифікацію... Але не було людських мас.
Я їхав на роботу, в редакцію «УМ», у препаскудному настрої. У такому ж стані писав репортаж про опозиційну акцію напередодні. Паралельно читав новини — про фальсифікації, погроми, постріли. В душі зростала, аж кипіла, лють. Хай нас буде й кілька тисяч, але ми стоятимемо до останнього! І, відписавшись, побіг до однодумців. Напевне, в цей час так само думали й чинили мільйони моїх земляків. Бо Майдан виростав. На площі стояло вже не десять тисяч революціонерів, а, мабуть, цілих двісті. Я ледве знайшов собі місце — аж біля пам'ятника козаку Мамаю, а потім і верхи на його коні. Споруджувалися намети, дівчата починали готувати канапки, малі діти кліпали очима на сцену, сидячи на плечах своїх батьків, на бік Майдану починали переходити місцеві ради, «силовики», журналісти... Тоді я зрозумів, що математика Ківалова супроти нас — це дурниця. Ми були сильніші, разом, нас було багато. І нас не подолали.
Олександр Шиманський:
Революція на лікарняному ліжку
Можна вважати, що я став однією з перших жертв Помаранчевої революції. На 6 листопада на Майдані був запланований великий мітинг, на якому о 12.00 мав виступити Віктор Ющенко. Той сонячний недільний ранок ніяк не скидався на осінній, тож я одягнувся відповідно та разом iз дружиною подався мітингувати. Віктор Андрійович з'явився перед народом із запізненням більш ніж на чотири години. За ці години чекання погода різко змінилася на пізньоосінню. Холод і вогкість проникали під мій благенький одяг. Не врятували навіть сто грамів чогось сорокаградусного, які я прийняв у популярній «розливайці» на розі Пушкінської й Прорізної. Надвечір я дістався додому з відчуттям, що під грудною клітиною у мене виросла одна велика крижина. У підсумку, 13 листопада швидка допомога доправила мене до лікарні з температурою під 40 градусів і діагнозом «запалення легенів».
Головні революційні тижні я провів на лікарняному ліжку з «приклеєним» до вуха маленьким приймачем, який був налаштований на хвилю радіостанції, яка цілодобово транслювала революцію в ефірі. З «колегами по нещастю» пощастило. Наша палата першою в лікарні обросла помаранчевими стрічками. Їх приносили з Майдану веселі друзяки молодого хлопця, типового київського «тусовщика», який, утім, мав гострий розум і здатність аналізувати ситуацію. Інший співпалатник, котрий завдяки якійсь заморській секті «знайшов Бога», розумом не вирізнявся, але й не докучав. Лише повторював: «Бог сказав мені не ходити на вибори, бо Ющенко і так стане Президентом». Був і один прибічник Януковича, «конкретний пацан» сорока з лишком років, колишній міліціонер, а тепер працівник охоронної агенції. У нього на одне нормальне слово припадало три матюки. В палаті він не ночував, бо з'являвся лише на уколи й процедури, та впродовж коротких щоденних відвідин устигав назвати нас «тупими підарами» (але якось по-доброму, немов картав нерозумних дітей, тому й ображатися було нінащо). Коли він виписався наприкінці листопада, на його місце поклали молодого студентика з майданного намету. Його валянки та бушлат кілька днів сушилися на батареях, а великий плакат із написом «Ющенко — так!» відразу ж знайшов собі місце у вікні палати.
Щовечора з'являлася моя дружина, схожа на колобка від багатьох шарів одягу та з такими ж червоними щоками, що й яблука, які вона приносила. Вона вистояла на Майдані від першого до останнього дня. Вечорами вихлюпувала на нас енергію, якою заряджалася на Майдані, та останні новини «з місця подій».
Мене незмінно пересмикує від огиди, коли чую звинувачення «червоних», «синіх» чи просто «сірих», нібито на Майдані стояли «куплені». Бо досі пам'ятаю обличчя тих лікарів та медсестер, які не за вказівкою згори, а з власної ініціативи та почуття обов'язку після однієї зміни, проведеної з нами, хворими, йшли на другу зміну — допомагати тим, хто мерз у наметах.
Лікарня, як і будь-який великий колектив, — це зріз суспільства. Всяке було в нашому «революційному» шпиталі. Двоє «ідеологічних противників» навіть побилися у їдальні. Але найбільше запам'яталося інше. В цій же лікарні ми голосували в другому турі виборів. Перед голосуванням одна літня пацієнтка, мешканка іншого міста, бідкалася всім, що донька і приїздила, і по телефону вмовляла її голосувати за Ющенка. Мати ж при цьому ремствувала: «Ось він програє вибори і втече разом зі своєю Катериною та всім накраденим до Америки?!». Увечері після голосування між мамою та донькою відбулася приблизно така телефонна розмова:
— Ну так за кого ви, мамо, проголосували?
— За Януковича.
— То знайте, мамо, що вам тепер нікуди повертатися, бо у вас уже немає дому.
Мар'яна П'єцух:
Я й уявити не могла...
Ще в суботу, 20 листопада, на Хрещатику під час лютого снігопаду і вечірніх сутінків я розгледіла широку оранжеву шаль на розкладці, де вітер розвіював ще два десятки таких хусток, але іншого кольору. Попри гострий брак «командировочних» грошей, віддала за ту шаль усі 70 гривень. «Вам пощастило! Це остання. Зараз оранжеві шалі дуже модні — їх найбільше купують», — відзначила продавець. Тоді ні вона, ні я до кінця не уявляли, що ця шаль, як і тисячі їй подібних, стануть не просто модними, а історичними, при цьому оранжеве у здебільшого російськомовній столиці України почнуть називати помаранчевим. Не уявляла я тоді, що вже буквально за два дні мене почнуть зупиняти перехожі й запитувати: «А де можна придбати таку шаль?». Що з'являтися межи людей без будь-якої помаранчевої ознаки стане просто «непристойним» і що перехожі щиро дякуватимуть мені за подаровану їм примітивну целофанову стрічечку жовтогарячої барви.
Напередодні я не уявляла, що, попри шалену фізичну втому, не зможу спокійно спати і зриватимусь о третій ночі, викликатиму таксі і бігтиму на Майдан, щоб не проспати жодної миті історичних подій. Не уявляла, що українці здатні змінити тепле ліжко на сидячий сон у холодних столичних підземних переходах, а люди можуть спати навіть у захопленому й переповненому Українському домі на зупинених ескалаторах, розділивши на душу по три-чотири сходинки. Не уявляла, що в цей час глибокої зимової ночі стійкіші революціонери, щоб не замерзнути, мов колобки (у помаранчевих накидках), стрибатимуть посеред центру міста під записи Руслани. Не уявляла, що священики читатимуть молитви на Банковій перед загонами грізних спецназівців, черствий погляд яких із кожним днем добрішав. Не уявляла, що мені так смакуватиме «Мівіна», від якої раніше болів шлунок. Не уявляла, що плачучи від втоми, замерзання прямо на ногах мокрих черевиків та шкарпеток, замість того, щоб тікати і ховатися десь під ковдру, бігтиму знову на Майдан. Не уявляла, що прибігши туди в такому стані, перестану відчувати втому та холод і що сльози вже будуть текти не з розпачу, а від щастя, відчуття якоїсь передсвяткової ейфорії.
Уже тоді ми всі розуміли, що свято настане, бо після всього побаченого й пережитого інакше не могло бути. Ми не маємо права на поразку — це знали всі. Ми не уявляли, що вже 22-го розпочнеться нове життя у новій країні, де поза межами уявлень мрії таки збуваються...
Дарина Горова:
Я закохалася в революцію! І не тільки...
Пам'ятаю, коли ми домовлялися зустрітися на Майдані, то обговорювали тільки час, тому що місце було відоме заздалегідь — за сценою, а в кого не було перепусток — на початку коридору варти біля проходу за сцену. Одного вечора в очікуванні чергової з'яви народного Президента я наштовхнулася на «ведмедя» в округлій куртці-пуховику та насунутій на очі білій шапці і сахнулася... Спочатку він видався мені музикантом, з яким народилася в один день, потім — моделлю з журнальних хронік, врешті я зрозуміла, що ми не знайомі. Вже коли вся помаранчева команда закінчила черговий щовечірній ритуал і спустилася зі сцени, моя найкраща подруга з криком «Грузини!» кинулася до «білої шапки». «Біла шапка» в той момент тримала мікрофон під носом у якогось іноземного парламентарія і, слухаючи його, з розумінням кивала. Справа в тім, що подруга, яка завжди присідала на мої вуха з розповідями про чарівний край Грузію, хотіла цього разу зробити інтерв'ю з братніми революціонерами-грузинами.
Його звали Вахтанг. Телевізійник із Тбілісі. Уже в дружній бесіді він розказував нам про «холодний страна Украіна» і про те, як гарно грітися грузинськими коньяками, чачами та винами. Наступного дня я телефонувала в Грузію (наші нові знайомі приїхали з грузинськими номерами мобільних), їхній національний оператор переадресовував мій виклик у Київ, і через шипіння ефіру я довго пояснювала Вахо, як пройти до Верховної Ради і де найкраще повечеряти. Через день ми вечеряли разом. Після відвідин мітингів гуртом гуляли вечірніми вуличками, які розповзалися від Майдану, їли на морозі помаранчі і вчили одне одного української чи грузинської. Потім теплолюбні грузини захворіли, і стійкі українські дівчата бігали в найближчий революційний медпункт за ліками і через фаст-фуд, щоб заодно одночасно перекусити «такие вот, как хинкали, только со сметаной» (підказка: варениками з м'ясом), — назад. Врешті я теж пережила тотально-маніакальний фанатизм під назвою «Яка чудова країна Грузія!». Я закохалася.
У ті дні багато хто знайомився, починав зустрічатися чи встиг навіть одружитися тут-таки, в наметовому містечку. Не вивчивши звички одне одного, не провівши, як заведено, увесь цей попередній ритуал, молодь жила, як востаннє, жила емоціями, прагнула нової влади, нових відчуттів, нового життя. Ті дні я завжди згадуватиму з обов'язковим пієтетом — так годиться українці, і зі щемливою ностальгією. Я знову відчула її, ностальгію, нещодавно потрапивши на знову холодний та помаранчевий від світла ліхтарів Майдан. Повернулася додому, переглянула тогорічні фотографії, розгорнула подарунок — грузинський прапор, який висів у Тбілісі під час їхньої Революції, і понюхала засушений букет революційних, з якого боку не глянь, помаранчевих троянд. Так дивно, вони єдині досі пахнуть...
Марина Ткачук:
«Помаранчеві» під стінами Кремля
Усвідомлення того, що український Народ таки переміг Режим і показав повчальний приклад сусідам, з'явилося у мене вже після революції — за межами Батьківщини, у Москві, на Червоній площі. До Росії наша група журналістів із помаранчевим «вірусом» завітала аж ніяк не з політичного приводу й не для провокацій — на екскурсію, так би мовити. Звісно ж, як тільки з'явилася вільна хвилина, попрямували до стін Кремля. Прийняли «фотогенічні пози» на тлі символу російської влади, розтягли милий серцю та оку наш державний прапор — і почали зйомку.
«Контрольний постріл» — хтось із наших витягує помаранчеву хустку! Звісно ж, до неї одразу вишикувалася черга з українських журналістів — кожен хотів, образно кажучи, під вікнами Володимира Путіна «посвітити» перед фотокамерами цим символом свободи (мовляв, ми й до вас дісталися!).
Результат довго не змусив чекати: до нас підійшов характерної зовнішності чолов'яга, тицьнув «прапороносцеві» «ксиву» (ФСБ!) і без особливої гостинності повідомив: «Ваши дєйствія расценіваюцца как дєманстрация! Спрячьте флагі і сдайте пльонкі iз фотоапаратов». Ще він запевнив: якщо ми не підкоримося, то потрапимо, «куда слєдуєт».
Плівки він відібрати не встиг (хлопці про них подбали), а ось із цифрових камер наші щасливі пики із помаранчевою хустинкою витерти змусив. Упевнившись, що ми вже не радіємо, охоронець кремлівського спокою попрямував до воріт всесвітньовідомої стіни. Хтось із наших пирхнув: «Пішов звітувати перед Путіним!..»
Фотографій, чесно кажучи, було шкода. Але ж там, у Кремлі, боялися нашої маленької помаранчевої хустинки і жовто-блакитного прапора! І цей факт мені грітиме душу ще довго...
Наталя Ротай:
Розлучення через Януковича
Революцію я зустріла в Одесі — чудовому місті на березі моря, де за прогулянку з помаранчевим шарфом можна було цілком отримати серйозного прочухана від «реальних» пацанів під біло-блакитними прапорами. Обласне радіо, на якому я тоді працювала, за об'єктивне висвітлення виборчих перегонів потрапило до «чорного списку» мерії, і нас пускали далеко не на всі заходи, що проводилися в місті. Пам'ятаю, як прикро було стояти дві години на морозі біля динаміка, що його так «турботливо» винесли з мерії надвір (мовляв, стежте за перебігом засідання, хто ж вам забороняє), і намагатися розібрати, що бубонять депутати. Мабуть, не я одна тоді нишком посилала «улюбленого» мера Боделана куди подалі. Здається, спрацювало...
Зі своїм хлопцем я страшенно посварилася якраз через те, що він збирався голосувати за Януковича. Розійшлися, як-то кажуть, наче в морі кораблі... Після цього першою моєю фразою при знайомстві було: «А за кого ти голосуватимеш?».
Згадую, як мені телефонував добрий приятель із Києва й описував, що відбувалося в ту мить на Майдані: говорив про морозний вітер і палаючі бочки, про веселих студентів і про бабусь із гарячими обідами... «А тепер слухай — це гуде революція, — казав він і піднімав мобільни. «Подумки я з тобою на Майдані, — відповідала я. — Так, переможемо!».
І я змоталася на один день до революційного Києва. Тепер десь далеко в шухляді лежить «трофей» — помаранчева косинка, на якій лишили автографи бородаті дядьки з вулиці Банкової — вони блокували Адміністрацію Кучми. Там є адреси, телефони, прізвища... Може, майнути в гості?
Іван Леонов:
Помаранчевий онкодиспансер
Напередодні другого туру виборів мою маму поклали на операцію в онкологічний диспансер. Одужання проходило важко, i кожного ранку перед роботою та ввечері опісля я був біля неї. 21 листопада в лікарні голосували. Проголосувала й матуся. Завдяки редакційному посвідченню мені вдалося пройти до диспансеру й простежити за волевиявленням хворих. Усе пройшло без порушень. Уже після відвідин лікарні поїхав до Ірпеня, на виборчу дільницю скандальної Податкової академії ректора-«регіонала». Переповідати всі нюанси з численними «відкріпниками», хід підрахунку голосів немає сенсу, тим більше що про це вже писав рік тому в репортажі. Коли під ранок комісія завершувала роботу, на мобільний посипалися SMS від колег i друзів із закликом бути на Майдані.
Але спочатку я мав бути в онкодиспансері. Його я не впізнав. Помаранчеві стрічки були прив'язані вже на вхідних дверях. Прапорці «Так! Ющенко!» стояли на кожному столику чергових медсестер. Що вже казати про ординаторські... Телевізор у холі був налаштований лише на «5-й канал», який транслював події з Майдану. Там я й почув перші полум'яні майданні виступи Ющенка, Тимошенко, Мороза, Луценка. Одній із сестричок дуже сподобався мій помаранчевий шарф (у перший день революції вони були рідкістю) — подарував не замислюючись. Холодна атмосфера медичного закладу, де завжди поряд ходить смерть, якось раптово змінилася, потеплішала, усміхненими стали й обличчя лікарів, завжди трохи цинічних через особливість професії. Уперше за всі попередні дні побачив іскорки життя в очах рідної людини — хвороба нарешті відступила. Натомість графік ускладнився: лікарня — робота (а вона тоді переважно була на Майдані) — лікарня — i знову Майдан. Під вечір він заспокоював після шаленої біганини вдень. Хоча диспансер для мене теж став хай i маленьким, але помаранчевим «майданчиком», де все було майже так само щиро, як i в центрі столиці. І я виконував місію постійного «політінформатора» для одного з найбільш зацікавлених лікарів, який іноді теж бігав мітингувати в центр Києва.
Маму виписали, коли в перемозі народного кандидата вже ніхто не сумнівався, коли революція скінчилася. У третьому турі вона вже голосувала вдома, на Запоріжжі.
Леся Шовкун, Дмитро Лиховій:
Дні, коли запах брудних шкарпеток кращий за французькі парфуми
Початком нашої революції стала пісня Славка Вакарчука, яку він прокричав у розчарованому прес-центрі штабу Ющенка на Подолі, коли стало відомо, що за даними ЦВК у другому турі перемагає Янукович: «Вставай, мила моя, вставай!.. Більшого вимагай!». І ми встали й пішли, вже за пару годин, рано-вранці, отримавши розмножене згодом стотисячним тиражем SMS-повідомлення (його надіслав приятель із фонду «Відродження» Артем Колесник, і воно досі зберігається в мобілці — для історії): «Vstavai, Ukraino! Vstavai, Kyiv! Vsi na Maidan Nezhalezhnosti (саме так — «Нежалежності. — Авт.) na 9:00 ranku. Ne damo vkrasty NASHU peremogu! Peredai dali vsim».
Наша революція розривалася між редакцією i центром Києва, адже, погодьтеся, видати газету для Майдану та всієї України з правдивою й усеохопною інформацією про події на Майдані та в різних куточках України — справа не менш важлива, аніж бути присутнім на мітингах. Тож і виходило так, що з десятої ранку до шостої вечора ми готували матеріали до «УМ», а на Майдан ішли, коли сутеніло. Найбільше запам'яталося кілька таких походів глупої ночі. Ми вважали за обов'язок бути на центральній вулиці Києва щоразу, коли з'являлася інформація про розгром наметового містечка, введення військ та застосування проти революціонерів сили. Йдучи до Хрещатика вниз по бульвару Лесі Українки, тепло вдягнуті і з голови до ніг закутані в помаранчеві прапори та стрічки, однієї такої ночі біля головного військового госпіталю ми наштовхнулися на посилений пост міліції, поруч з яким було й кілька людей у штатському — судячи з усього, явно есбеушні «тіхарі». Яким же було наше здивування, коли один із тих «тіхарів» підійшов до нас, висловив моральну підтримку, заявив, що «силовики» залишатимуться з народом і... попросив хоч одну жовтогарячу стрічку. Ми посміялися, мовляв, він цю стрічку десь викине, адже, мабуть, «не положено». Однак одну оранжеву смужку з написом «Молодежь ведет к победе!» (пам'ятаєте, таких було навалом) виділили. «Тіхарь» через нашу недовіру навіть образився. А ще більше випало подивуватися вже тоді, коли ми, вже повертаючись цією дорогою назад, побачили цього самого есбеушника із... нашою стрічкою на рукаві.
А ще закарбувалися в пам'яті «проникнення» у масові скупчення «синіх». Не скажемо, що це було приємно, і «братанням» із донеччанами ми займатися не збиралися — просто збирали матеріал та враження для газети. «Януковичівці» запам'яталися агресивними, неадекватними або ж п'яними. Але одна справа — коли ти проходиш крізь їхній «стрій» під образливі вигуки вдень, у парку навпроти Кабінету Міністрів. Інша справа — коли це відбувається о третій годині ночі в підземному переході, де придушать — і прізвища та посвідчення не спитають. А було ж і так...
У ніч після другого туру виборів, досидівши до кінця в прес-центрі штабу Ющенка на Подолі, ми подалися до ЦВК — вивчати обстановку у відомстві Ківалова. Таксі довезло нас до площі Лесі Українки, але потрібно було перейти на інший бік бульвару. Звісно, по підземному переходу. Мабуть, якби ми знали, у чиє підпорядкування в цей час доби було передано «підземку» біля Центрвиборчкому, то нізащо туди не спускалися б. Бо там сиділо кілька десятків підпилих молодиків, як кажуть, «кримінальної зовнішності». Явно ще одна розробка політтехнологів «тіньового» штабу пана Клюєва — цих уркаганів звезли до Києва для того, щоб виставити проти «ющенківців» на випадок облоги тими Центральної виборчої комісії. Уркагани явно не очікували появи в переході двох нормальних людей, тому свою агресію щодо нас почали виявляти (на словах) уже тоді, коли ми підіймалися сходами на вихід до ЦВК. А там, нагорі, нас... зустрічали десятки фотокореспондентів, телеоператорів та інших журналістів. Спочатку вони вельми схарапудилися (а дехто навіть спробував відступати), сприйнявши двох молодих людей як бандюків, що вийшли з підземелля й перейшли у наступ. Але почувши, що ми — це не ті, про кого вони подумали й кого боялися, нам виявили ледь не такі почесті, як космонавтам після повернення на землю. «За відвагу».
Загалом, трохи дивно, але Помаранчева революція — безперечно, найкращі дні нашого життя — відклалася в нашій журналістській пам'яті не як абзаци для майбутніх мемуарів чи повістей-романів (задуманих, але, на жаль, так і не написаних), а як одна велика емоція, здебільшого «кайфова». Картаємо себе за те, що в ті дні не вели щоденника і робили недостатньо багато світлин. Але, скажімо, чи можна зазнімкувати запахи? А вони були такими чіткими й солодкими: «дым Отечества» з буржуйок наметового містечка на Хрещатику, гречана каша з польової кухні, яку підігнав серед ночі на Майдан депутат Терьохін і сам розсипав по тарілках (а вона ТАК парувала на морозі), та навіть вогкість брудних шкарпеток у заповненому сонними революціонерами Українському домі. Бувають дні, коли цей сморід значно приємніший за «Жадор» від «Крістіана Діора»...
