Хрест на Майдані

      «Пам'ятаєте, як Україну перед президентськими виборами ділили «на три сорти»? У першій частині був Львів, у другій — Київ, у третій — Донецьк. Коли ж там у час Помаранчевої революції встановили хрести, ми побачили: якщо ці міста на карті з'єднати — виходить трикутник. Всевидяще Око. Господь нашу державу взяв під опіку Пресвятої Трійці», — каже львівський архітектор Віталій Соболівський. У листопаді-грудні 2004 року в цих трьох містах поставили однакові хрести з розп'яттями, щоб вибори відбулися без кровопролиття. У Львові — 20 листопада, у Києві — 26-го, а в Донецьку — 24 грудня. Як пояснюють ініціатори цієї незвичної, як на простий людський розум, акції, про встановлення таких хрестів просила Божа Мати в об'яві у святому місці Джублику. За втілення цієї ідеї, на прохання парафіян різних церков, узялися отець Михайло Коваль iз чину Найсвятішого Ізбавителя отців редемптористів та Віталій Соболівський, які ще в березні 2004 року отримали благословення від Папи Римського Іоана Павла ІІ на Хресну дорогу зі встановленням Подячних хрестів у столиці кожної країни світу до 2000-річчя спасительної смерті і Воскресіння Ісуса Христа (що відзначатиметься у 2033 році). Тоді вони й уявити не могли, яким чином зможуть встановити такого хреста у столиці рідної держави — України. «Можливо, це благословення святішого отця помогло нам поставити хрест на Майдані, — каже отець Михайло Коваль. — Якби не було Помаранчевої революції — це було б неможливо».

      Обставини встановлення хреста в Києві його очевидці переповідають, як чудо. КамАЗ з восьмиметровим півторатонним хрестом і автобус iз людьми, що його супроводжували, уранці 25 листопада затримала міліція на в'їзді до Києва. Тільки коли на прохання львів'ян на місце події прибув народний депутат Володимир Яворівський з тележурналістами, автобус і вантажівку впустили до столиці. «Я сидів попереду в автобусі, перед нами в КамАЗі везли хрест, рух на трасі був шалений, у три смуги, — згадує отець Михайло. — І раптом два молодики підбігли і кинули під колеса КамАЗу шпичаки!». Не зважаючи ні на що, машина проїхала до центру. Від пам'ятника Тарасові Шевченку люди пронесли хрест через Хрещатик до Майдану, змінюючи один одного. Упродовж ночі молилися біля нього (хрест лежав перед монументом Незалежності, де згодом складав присягу Президент Віктор Ющенко). А наступного дня, як згадував Микола Сергієнко з Горлівки, що на Донеччині, на пагорбі перед «Жовтневим палацом» викопали яму і поставили Божий знак усі разом — і кримчани, і харків'яни, і львів'яни, вірні різних конфесій. На ранок, як переказують, на хресті проступили сліди крові. «Коли був задум віддати наказ розстрілювати в Києві людей, 27 листопада, з'явилися патьоки на Розп'ятті, — розповідає Віталій Соболівський. — Думаю, що Господь таким чином образно проливав кров, щоб захистити нас від того зла, яке могло статися». «Цей хрест означає перемогу добра над злом, — пояснює отець Михайло Коваль. — Ця перемога сталася ще на Голгофі. А через 2000 років прийшла й до нас. Коли Бог у центрі — тоді все стає на свої місця. Багато хто намагається втиснутися в центр, щоб керувати, але ніхто не може витиснути Бога. Бог Всемогутній. І добре, коли Бог є в центрі людини, в душі. І в центрі столиці, в центрі народу. Тоді Бог цим народом керує. І є щасливим народ, яким керує Бог».

      У переддень третього туру хрест стояв уже і в Донецьку, завдяки православному єпископу. До речі, у «столиці шахтарського краю» було найменше проблем з його встановленням. Сьогодні ж, як не дивно, такі проблеми є у Львові, де хрест на проспекті Свободи освятили о. Василь Вороновський, о. Михайло Коваль та о. Йосиф Воротняк і благословили єпископ УГКЦ преосвященний владика Іриней Білик та львівський митрополит РКЦ кардинал Яворський. У час Помаранчевої революції люди молилися там цілодобово. Тому для всіх, хто дивиться на хрест як на святиню, а не «малу архітектурну форму», великою несподіванкою стало намагання міської влади прибрати розп'яття з центру міста. Мовляв, встановили його без дозволу влади. Справді, тодішня міська держадміністрація письмового дозволу на це, незважаючи на численні прохання львів'ян, не дала (як зауважують мешканцi мiста, «слуги народу» охочіше дозволяли тулити у старовинному центрі кіоски з цигарками та еротичною літературою, відкривати гральні клуби). Хрест ставили в екстремальній ситуації, як пояснює отець Василь Вороновський, «щоб не прийшли безбожники до влади». Тоді чекати місяцями на «дозвіл з печаткою» не випадало. Сьогодні ж, як розповів начальник відділу управління у справах релігії та національностей Львівської обласної держадміністрації Роман Кураш, питання хреста має вирішуватися на сесії міськради. Усе залежатиме від того, як проголосують депутати. «Я не є прихильником більшовицьких методів, коли хрести скидали і нищили, — каже Роман Кураш. — Але кроки, які наближають нас до віри, мають бути законними».

      Очевидно, законним є повернення хрестів, зруйнованих у час радянської влади. У 1941 році митрополит Андрей Шептицький надіслав священикам на парафіях листи з проханням насипати в містах і селах Галичини символічні могили і встановити хрести в пам'ять про людей, закатованих більшовиками. Сьогодні мало хто з тогочасних священиків залишився в живих, а за умови післявоєнних ув'язнень і переходу УГКЦ у підпілля ці листи майже ні в кого не збереглися. Нещодавно зі Львівського історичного архіву викрали фонд митрополита, де могли б зберігатися ці документи. Про них розповів 76-річний отець-екзорцист Василь Вороновський, який підлітком у 1942 році вступив до Малої духовної семінарії у Львові, а в повоєнні роки, будучи підпільним греко-католицьким священиком, був тричі ув'язнений. Утім найбільшим жахом у його пам'яті вкарбувалося літо 1941 року, коли з відступом радянської влади відкривалися могили з тисячами закатованих «політичних». Такі могили були майже в кожному селі й містечку. «Мого батька замордували в 1941 році в Жовкві, — згадує 73-річна Анна Шух. — Я бачила, як із двох ям витягували трупи. Ми з мамою впізнали батька тільки по взуттю. У нього язик був вирізаний, тіло обпалене, знята шкіра з рук, ніг. У 18-річної дівчини на грудях був вирізаний тризуб. У інших колючим дротом скручені вуха, рот. То були справжні мученики, які, може, є святими в небі. Вони віддали своє життя за Батьківщину — Україну».

      У 1944 році хрести на таких братських могилах понищили. А в 1991-му знову в усіх селах і містах почали насипати могили і ставити хрести. «Я би хотів, щоб цей хрест у Львові був пов'язаний з тими подіями, щоб більше не було отого мародерства, насильства, нищення людей, — каже отець Василь Вороновський. — Цей хрест міг би стати символічною могилою всіх закатованих, виселених на Сибір і загиблих у час ІІ Світової війни».

      Можливо, дозвіл міськради — не така вже й проблема, адже справа варта зусиль, навіть нелюдських. Що тут особливого: походити по кабінетах, попідписувати папери, задобрити чиновників — та й отримати «добро» на встановлення хреста. Однак оборонці святині, як видно, домагаються іншого «дозволу». «Помаранчева революція — це Божа перемога. Це Бог підняв народ на революцію, — каже Анна Шух. — Та чи хтось із парламенту або уряду прийшов до хреста і подякував Богові за перемогу?»