Молитва за єдність перед собором св. Софії (УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ). 14 жовтня 2005 р. (Богдана ЗАРИЦЬКОГО.)
УАПЦ з УПЦ КП постійно об'єднуються ще з 1992 року. Чергове «об'єднання українського православ'я в єдину Помісну церкву» було проголошено 19 жовтня 1995 року митрополитами Андрієм (Абрамчуком) і Василем (Бондарчуком) та архиєпископом Петром (Петрусем) і єпископом Мефодієм (Кудряковим). Нове утворення назвали УАПЦ-КП. Очевидно, воно мало спотворити уявлення людей як про УАПЦ, так і про УПЦ КП. Подейкують, що Валерій Кудряков (Мефодій) свого часу був рукоположений в УПЦ КП саме на противагу митрополитові Філарету. З часом тему «невдалого об'єднання» притрусили пилом забуття. Згадали аж у листопаді 2001 року, коли прес-служба УПЦ КП та президія громадського об'єднання «Україні — Помісну церкву» оприлюднили заяву, де звинуватили митрополита Мефодія у продажності. Мовляв, iз вдячності за дарунки від промосковських політиків він свідомо зірвав діалог УАПЦ з УПЦ КП. На виборах-2002 до Верховної Ради «дивакуватий» митрополит старанно підтримував СДПУ(о). Перед виборами-2004 фанатично агітував за Віктора Януковича.
У 2003 році владика Мефодій (який самочинно проголосив себе «главою УАПЦ»), не скликав Помісного собору, необхідного за статутом (саме цей найвищий орган управління Церквою, як пояснюють священики, мав би проголосити готовність до об'єднання з УПЦ КП). Утім на соборі мало б ставитися і питання про обрання нового предстоятеля. А більшість єпархій УАПЦ, напевне, митрополита Мефодія не підтримала б. Одна з найбільших єпархій, Львівська, рішенням єпархіального собору з вересня 2004 року відмовилася поминати його на богослужіннях — аби звернути увагу владики, що він виступає проти канонів Вселенського православ'я і проти Статуту УАПЦ. Кілька років тому рішенням Архієрейського собору, без Помісного собору, без згоди правлячого архієрея владики Макарія, владика Мефодій самочинно розділив цю «неслухняну» єпархію надвоє: на Львівську (підпорядковувалася владиці Макарію) і Львівсько-Кременецьку (на яку призначили владику Якова Макарчука). Хоча, за правилами, єпархія має розділятися на прохання єпархіального собору. Священики штучного поділу не підтримали, «відрубана» єпархія проіснувала менше року й була ліквідована. Однак настоятель львівської церкви Преображення Господнього (що була центром «Львівсько-Кременецької єпархії») Зiновій Цимбало дивом залишився у підпорядкуванні скасованої єпархії, пояснюючи парафіянам, що в нього є «охоронна грамота» від владики Мефодія (священиків, які мають такі «грамоти» і не належать до Львівської єпархії, у Львові четверо). Коли ж отець відлучив від церкви людей, які відбудовували храм, обізвавши їх привселюдно злодіями, парафіяни подали на отця Зiновія в суд. А потім попросили у владики Макарія іншого священика. Владика призначив новим настоятелем церкви Преображення Господнього отця Тараса Машталіра. Відділ у справах релігії при Львiвськiй облдержадміністрації підтвердив, що парафія зареєстрована у Львівській єпархії і є під керівництвом львівського єпископа Макарія. І призначення туди настоятелем отця Тараса Машталіра є законним.
«Це важко збагнути, — намагається жартувати отець Тарас. — Спершу ми з отцем Зiновієм служили у церкві почергово. А якось домовилися поїхати разом до владики Мефодія. Однак отець Зiновій випередив мене. І на своєму наступному богослужінні переконував людей, що я хочу вигнати його з церкви». Невдовзі отець Зiновій (підпорядкований безпосередньо владиці Мефодію) став правити службу для 10-15 осіб на вулиці, перед хвірткою до церковного подвір'я, «нариваючись» на сварку. «Найголовніше, що ми йдемо мирним шляхом, — каже отець Тарас. — Минулого року СБУ пропонувала нам закрити церкву до вирішення конфлікту. Ми відмовилися і робимо все, щоб кожної неділі велося богослужіння. Бо люди хочуть святості, хочуть прийти до церкви і молитися».
Мабуть, втручання земної влади у справу Помісної церкви не було б таким проблематичним, якби на перше місце справді поставили духовність народу. Адже і в Московії, і в Румунії, Болгарії, Греції національні православні церкви постали з волі не так iєрархів, як правителів. Ще у листопаді 1991 року Президент Леонід Кравчук звертався до московського патріарха з проханням дарувати Українській церкві автокефалію, а в липні 1992 року підтримав створення УПЦ КП. Віце-прем'єр-міністр Микола Жулинський їздив з делегацією до Константинопольського патріарха. Згодом на прийомі в Патріарха Варфоломія побували тодішній держсекретар Олександр Зінченко і пiзнiше — Президент Віктор Ющенко.
Однак є й інші політичні сили, які, стимулюючи поспішне об'єднання, штучне й неможливе ні фізично, ні духовно, свідомо спотворюють ідею єдиної Української церкви, зневірюючи паству. А у відповідь на чергову появу «неопалимої» УАПЦ звинувачують її у «розколі» й запереченні ідеї об'єднання. Так, ще в 1992—1993 роках повторний автокефальний рух ініціював о.Володимир Ярема, який у 1989 році першим в Україні проголосив свою парафію (церкви святих апостолів Петра і Павла у Львові) приналежною до УАПЦ. 25-26 червня 1992 року в Києвi у резиденцiї митрополита Фiларета вiдбувся Всеукраїнський православний собор, що об'єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського патріархату) в єдину Помiсну православну церкву — Українську православну церкву Київського патріархату (з доповненим Статутом УАПЦ). Собор пiдтвердив обрання митрополита Мстислава Патрiархом Київським i всiєї України. Однак уже у вересні 1993 року церкви знову роз'єдналися. Владику Димитрія (Володимира Ярему) було обрано патріархом УАПЦ. Невдовзі готувалося нове об'єднання УАПЦ з УПЦ КП (яку на той час очолював патріарх Володимир (Романюк)). За крок до цього єднання загинув патріарх Володимир. А «команда Кудрякова» замислила спотворене об'єднання, про яке вже йшлося вище — УАПЦ-КП. «У 1995 році ми домовилися з патріархом Володимиром, що поєднаємо обидві церкви, а самі уступимо, щоб дати змогу обрати єдиного патріарха, — писав патріарх Димитрій у своїй «Заяві про ліквідацію УАПЦ в Україні». — Та з'ясувалося, що єпископи, які неначе вернулися в УАПЦ, задумали нову зраду Церкви. Вони змовилися з архієпископом Петром (чи, може, так спланували таємні сили) і на Архієрейському соборі вирішили змінити назву Церкви на УАПЦ-КП... Коли в 1927—1937 роках з УАПЦ розправлялися чекісти, то тепер замість чекістів руйнують свою Церкву архієреї, вихованці КДБ».
2000 року, коли упокоївся патріарх Димитрій, предстоятелем УАПЦ обрали митрополита Мефодія, залишивши його тернопільським архієреєм. Духовним главою УАПЦ визнали предстоятеля УПЦ у США і УАПЦ в діаспорі митрополита Константина. Керуючим справами патріархії став архієпископ Ігор Ісіченко, перейшовши у підпорядкування митрополита Константина.
«Говорячи сьогодні про об'єднання, знову забувають про головне: заради чого це робиться, — нагадує протоієрей Олексій (Климюк) настоятель храму св. Володимира УАПЦ у Кіровограді. — Забувають про того духа, який живе в кожній людині. Людське і духовне настільки тісно йде в житті людському, що людина постійно підміняє духовні категорії категоріями матеріальними. І об'єднання (до якого нас закликають Богородиця, усі святі, Отець Небесний) починає реалізовувати у вигляді якоїсь єдиної структури, яка може поглинути чи накрити певну кількість людей чи якусь територію». Отець Олексій вважає, що, аби відновилася довіра до ієрархів, «заплямованих політиканством», треба, щоб священики повернулися до свого покликання, щоб справді служили Богові й народові. «Нам слід слухати не тих, що при владі, грошах, а духовних сподвижників, які спілкуються з Богом», — переконаний священик.
«Я за об'єднання, яке поєднає церкви, а не створить прецедент нової структури, яку зареєструє держава, — каже отець Юрій Бойко, народний депутат України. — Політики намагаються схилити ту чи іншу Церкву на свою користь на час виборів. Між виборами політиків не часто можна бачити у церкві. Церкві більше належить бути Христовою, а не політичною силою. Церкві треба миру, щоб дійти до порозуміння». Отець Юрій вірить, що об'єднання станеться, але «не в межах п'ятирічок і ювілейних дат».
Єпископат і Патріарша рада УАПЦ ще 1998 року запропонували своє бачення процесу об'єднання Церкви (беручи до уваги й стосунки з УГКЦ «як третьою частиною історичної Київської Церкви»). Першим пунктом Програми об'єднання, упорядкованої архієпископом Ігорем (Ісіченком), є канонічне впорядкування життя церков. Зокрема, забезпечення рівних можливостей для релігійних центрів УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП у Києві; дозвіл богослужінь у Софійському соборі лише в разі їхнього спільного проведення церквами Київської традиції. Надання УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП реальної рівности прав перед законом; притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб і політичних діячів, винних у розпалюванні ворожнечі між церквами. Необхідним у програмі визнано і здійснення міжконфесійного діалогу, кроками до якого мали б стати спільна Літургійна комісія з представників різних конфесій; координація видання богослужбових книг. А також надання ефірного часу й місця в державних ЗМІ на паритетних засадах. Пункт «Розроблення моделі єдиної Помісної церкви» наголошує на створенні загальноправославної всеукраїнської конференції єпископів з почерговим головуванням предстоятелів УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП. Завершує програму пункт «Проведення об'єднавчого Всеукраїнського православного помісного собору світовою українською єпископською конференцією», який передбачає утворення спільної передсоборової комісії, до складу якої на паритетних засадах увійдуть представники УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП, УПЦ у США, УПЦ у Канаді, УАПЦ у діаспорі. А також розроблення статуту Автокефальної української православної церкви з патріаршим управлінням згідно з загальноправославним канонічним правом та помісним канонічним правом української Церкви, широке загальнонаціональне обговорення статуту iз залученням богословів, юристів, істориків.
«Жодна обізнана в церковній політиці людина не могла всерйоз сприйняти хвилю розмов про ймовірне об'єднання церков 19 листопада, — пояснив «УМ» Архієпископ Ігор (Ісіченко), керуючий патріархією УАПЦ. — Оскільки знала про неготовність партнерів навіть до звичайного християнського діалогу, без якого не може бути міцної єдності. Сьогодні слід говорити про поступове творення єдиної Помісної церкви як принципово нового, здорового організму, що в нього повинні зростати поділені церковні спільноти, звільняючись від властивих їм недуг. Тільки за цієї умови наша Церква стане гідною великої київської традиції й здатною бути євангельською закваскою, яка квасить тісто національного духовного буття».
Львів — Кіровоград — Київ.
У 1921 роцi в Києвi, у соборi святої Софiї, вiдбувся Всеукраїнський православний собор, який проголосив Українську православну церкву автокефальною. У 1927—1931 роках радянська влада ліквідувала УАПЦ. Майже всі з 10657 священиків були арештовані, піддані тортурам, ув'язнені або розстріляні. У великодню ніч 19 квітня 1930 року за ініціативою ГПУ було скликано «Надзвичайний церковний собор» у Києві, на якому була прийнята ухвала про «самоліквідацію» УАПЦ. Пiд час ІІ Світової війни УАПЦ відновилася, вiдокремившись вiд Православної церкви у Польщi. У 1944 роцi УАПЦ знову лiквiдована радянською владою. Продовжила існування в діаспорі. В 1988 роцi, пiсля святкування 1000-лiття Хрещення Руси-України, в Українi почався рух за III вiдродження Української автокефальної православної церкви.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
