Історія — це набір історій, а не нудних фактів

      Історія — це наука, яка не лише розповідає про те, що було колись і давно припало пилом, вона також формує уявлення людини про себе. У недалекому минулому історію безбожно перекручували, бо вона була чинником ідеологічного виховання. Сьогодні ж, з приходом демократії, історія стала багатозначною. Ким насправді були воїни УПА, козаки, Хмельницький — героями, борцями за незалежність чи, може, звичайними розбишаками? За такі «роздуми» вчитель, який прагне виховати патріотів зі своїх учнів, може просто поставити двійку. Допитливий учень більше не буде ризикувати балами, у нього зменшиться довіра до вчителя та предмету, але питанння нікуди не зникне. З часом з нього може вирости ще один деміфологізатор типу Бузини.

      Олександр Войтенко, член правління Всеукраїнської організації вчителів історії та суспільних дисциплін «Нова доба», переконаний, що настав час по-новому викладати історію в школах та ВНЗ України. Він категорично проти міфологізації минулого та вважає, що урок має проходити в формі дискусії, що, до речі, є цілком європейською традицією.

Підручник без авторського тексту

      — Пане Олександре, з часів розпаду Радянського Союзу пройшло вже стільки часу, а у нас досі не вироблено державну концепцію щодо викладання історії. Чи не є це проблемою, бо, наприклад, у Росії до цього ставляться значно серйозніше?

      — Я і наша асоціація вважаємо, що історію треба викладати багатоперспективно. А шкільні підручники і програми сьогодні пишуть переважно представники старої школи. Вони або орієнтуються на чинну владу, або подають свою точку зору — як правило, досить-таки однозначно трактуючи історію. Сьогодні практично кожен підручник хибує на те, що містить оціночні судження автора.

      — А як же інакше?

      — Справа в тому, що є інші підходи. Чотири роки тому Павло Полянський, начальник Департаменту загальної середньої освіти міністерства, написав підручник для 10 класу з всесвітньої історії, який у просунутих вчителів користується неабиякою популярністю. Він заклав туди велику кількість різнопланових документів — статистичні дані, уривки з щоденників та листувань людей, які жили у той час, офіційні документи, фото- і візуальні джерела, такі як карикатура, плакати. І учень має працювати з цими документами. Це була перша спроба, дуже солідна. Хоча і тут були оціночні судження.

      А ось підручник, створений нашою Асоціацією два роки тому за участi провідних істориків і тямущих вчителів, є концептуально новим. На минулорічному Форумі видавців його відзначили як кращий підручник року. У ньому подано факти, які не потребують перевірки, а далі йдуть джерела і завдання для роботи з ними. Оцінки учень заробляє, виконуючи поставлені завдання, за його власні висновки. Він може сумніватися і в цих своїх висновках, і це стимулюватиме його далі шукати відповіді на питання, продовжувати вивчати історію .

Відпустіть історію з панелі

      — А в результаті такого викладання закладаються якісь уявлення про те, що ж дійсно відбулося, чи учень бачить якусь історичну канву? Чи він буде стояти на якихось розгойданих позиціях — можливо, було так, а можливо, й інакше?..

      — Ми всі, коли вчилися в школі, знали, що Ленін дуже любив дітей. І це було однозначно. Існувало два кольори — або чорний, або білий. Чи можете ви мені назвати таких персонажів, які насправді не мають двозначної або багатозначної оцінки? Я думаю, що це із розряду тих персонажів, які або вже канонізовані, або їх збираються канонізувати. Так, є постаті, які наука однозначно малює світлими, а інших — темними тонами. Але більшість історичних персонажів мають напівтони. Тож краще не робити однозначні оцінки, тим паче не закладати їх у курс історії.

      — Отже, ви проти міфологізації.

      — Проти. Хоча тут є проблема. У період становлення нації чи держави народ потребує своєї міфології. І історія як шкільний предмет, швидше за все, буде лишатися провідником державної ідеології. Чим менше ідеології буде, тим краще. Держава має шукати інші важелі, а не просте ідеологічне зомбування через шкільний курс. Є багато способів — це і соціальна реклама, соціальні проекти, і той самий імідж політиків, і статус окремих категорій населення, і міжнародний імідж держави...

      Сьогодні кожен українець — хотілося б у це вірити — шукає якоїсь самоідентифікації, прагне зрозуміти, хто він є. І закладати сюди лише гордість за минуле чи за історичних персонажів, яку можуть піддати сумнівам, не варто. Мені здається, що сьогодні важливіше вкладати якісь громадянські якості — відчуття своєї здатності до самореалізації, незалежно від того, на якому рівні розвитку перебуває держава, в якій живеш, любити батьківщину, починаючи з малої. Як ви вважаєте, що для учнів 5 чи навіть 8 класу батьківщина? Як дитина зможе любити щось абстрактне, якщо її не вчили гордитися своїм селом, милуватися рідними краєвидами або любити своє містечко активно, тобто дещо зробити для нього?

      Згадайте себе у 15—16 років, коли вiдбувається становлення людини, її турбують певнi ціннісні питання. Людина заводить щоденник, щоб з цим розібратися. А дорослі натомість розказують про якісь реформи, про перебіг війни, називають якісь дати, кількість дивізій. Не цікаво все це в 17 років. А як почував себе солдат в окопі...

Мільйони, які пропали

      — Але це вже художня література.

      — У нас уже сформоване ставлення до історії як до набору фактів, як до своєрідної лінії. Візьміть Броделівський підхід або французьку Школу аналів. Історія розкривається через перспективу, наприклад, сім'ї столяра чи священика. В українській історії лишилися десятки персонажів. А де ж мільйони? Такий спосіб викладання історії було закладено в тоталітарній радянській державі: людина-гвинтик, партія вирішує все. В нашій історії до цього часу є вожді, партії, політичні рухи, але в нас немає людини. Якщо ви впродовж життя думаєте, що історія — це реформи, війни, зустрічі лідерів, досягнення науки і техніки, відкриття, зроблені видатними вченими і нічого не чуєте про пересічну людину, яка самоідентифікація складеться у вас? Наскільки ви цінуватимете себе як одиницю в суспільстві? У нас ніде не закладено формування поваги до себе, відчуття того, що я маю певну вагу в суспiльствi, що я не гарматне м'ясо. Звичайний лист, який солдат з окопу написав до свого дядька, може дати грамотному вчителю можливість поговорити і про стан на фронтах, і про причини окопної війни, і про ситуацію у Франції, Німеччині і Росії. Крім того, ми можемо повернути дітей до емпатії, до переживання того історичного моменту. А це дасть можливість нанизати історичний фактаж на щось значиме. Чи багато дорослий пам'ятає зі свого шкільного курсу історії? Запам'ятати фактаж можуть допомогти інтерактивні технології, які треба частіше використовувати.

Щоби вчитель не тупів

      — Інтерактивні технології, це що — слайди, фільми?

      — Якщо спрощено, то це те кооперативне навчання, яке розвивалося у нас в 20-ті роки минулого століття. Потім воно вмерло, бо аж занадто розвивало критичне мислення і нездоровий колективізм. Методика перекочувала на Захід і повернулася в Україну досить-таки розвиненою американцями і європейцями. Логіка дуже проста. Це концепція взаємонавчання учнів на уроці різними прийомами, які провокують школярів на взаємне спілкування і дають можливість для вчителя перестати бути носієм знань. Він є лише організатором отримання знань з інших джерел.

      — Вчителю, мабуть, стає простіше?

      — Ні, набагато важче, бо читати лекцію, якщо ти пропрацював у школі 4-5 років, дуже легко. Вибачте на слові, вчитель тупіє. Бо навіщо пересічному вчителеві, який вмотивований або внутрішніми переконаннями бути педагогом (що не часто зустрічається), або не дуже високою заробітною платнею, вдосконалюватися? У нас перепідготовка ніяк не впливає на заробіток вчителя, на його статус.

      — Але ж є такі, які провадять наукову роботу.

      — Так, але такі вчителі, як правило, довго не лишаються в школі, вони тікають з неї. Мені здається, що ми мусимо переглянути засади підготовки вчителя взагалі. Але сьогодні настільки перекручено ту ж саму болонську систему навчання! Я дивуюсь, адже, здається, кордони відкрито, межі знято, інтернет доступний. Елементарна побудова пари в європейських коледжах: лекція роздається напередодні в друкованому вигляді, а під час пари викладач тезово нагадує лекцію, а далі йде обговорення, дискусія. Тоді виникає зацікавлення, втягнутість. Елементарні знання з психології дають зрозуміти, що лекційний матеріал погано сприймається аудиторією. Це треба бути Цицероном, Демосфеном для того, щоб тримати увагу аудиторії. Навіть цікаві викладачі — я про тих, які мають грунтовну підготовку, науковці — іноді бувають абсолютно бездарними як лектори. Тому проблема — в методології викладання в старшій школі.

      Сьогодні парадигма освіти змінюється. Держава завжди є консервативним утворенням, але погано, що на сьогодні держава не зацікавлена в тому, щоб школа була самостійна, відкрита.

Наша школа дійсно була найкраща

      — А ось педагог Шалва Амонашвілі вважає, що школа має бути консервативною, щоб нововведення її не зруйнували.

      — Я не терези за зодіаком, але в цій ситуації я завжди розхитуюсь, бо наша школа дійсно довгий час була найкраша. В мене була дуже грамотна вчителька, до речі, послідовниця Амонашвілі. З когорти тих, хто першим пішов за цим вченням, я, її учень. Вона свого часу казала: «Я розумію, що тобі не потрібна хімія, але я змушу тебе її знати, бо якщо ти будеш її вчити до того рівня, що знатимеш її, ти оволодієш тими прийомами, які використовує лише хімія, а це розвиватиме твій мозок. І тоді, коли тобі хімія буде не потрібна, ті здатності, які були розвинені з її допомогою, ти використаєш в іншому. Ти зможеш комбінувати і створювати щось нове».

      Я, сьогоднішній, сформований вчителями тієї школи, про яку говорив Амонашвілі. І сьогодні дійсно буває прикро, що коли спілкуєшся з американським колегою, і роблячи крок в сторону від сфери, в якій він добре знається, потрапляєш у вакуум, бо він не знає нічого. І ви можете спілкуватися лише в цьому вузькому просторі. Але чи робить це його нещасливим? Моя дочка після того як повернулася з обмінної програми зі Штатів, сказала, що не можна питати гіршими вони є, чи кращими. Вони інші. Те, що хтось там не знає математику, не робить його неповноцінним в очах товаришів, бо він класно грає в футбол. А в нашому закомплексовує. Мені здається, що кожна людина приходить у цей світ, щоб бути щасливою. Для кожного це щось своє, бо насправді щастя — це самореалізація. А самореалізація можлива тільки тоді, коли я усвідомлю себе, коли я сам собі господар, коли я знаю, що все в цьому житті залежить від мене. Ми повинні відповісти собі — що ми хочемо від школи, якою має бути її суспільна місія. А потім шукати талановитого менеджера, який знає, як до цього дійти найкоротшим шляхом.

      Педагоги 80-х років, незважаючи на слова Амонашвілі про консервативність, яку бажано зберігати, самі зруйнували сталінську систему освіти і вивели її на новий рівень. Це вони відчинили двері в сучасну педагогіку. І хоча їм дуже незручно, мені здається, в цьому новому світі, але бар'єри знято, стіни впали, і ми втягуємося — хочемо того чи не хочемо — в той світ, який зараз відкритий. Треба набувати нового досвіду й спробувати не втратити свою стару школу, базовану на знаннях. Чим довше ми зможемо зберігати її, тим довше ми матимемо що показати світу, а наші спеціалісти будуть користуватися повагою і попитом. Дай Бог, щоб до того часу, коли ця стара школа почне відходити в історію, наша країна піднялася економічно.

      Підручник для 10 класу «Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900—1939 роках» для 10 класу приваблює, у першу чергу  своєю «нескучністю»: безліччю картинок, карт, схем, цитат, архівних фотографій. Можна побачити, як одягалися люди того часу, якою була реклама, в тому числі політична. Подача матеріалу таким чином видається набагато глибшою і більш вмотивованою, ніж в стандартних шкільних підручниках з великими блоками тексту та часто неякісними картинками. Нарешті можна з однієї книги дізнатися, що відбувалося в Україні та сусідніх країнах в один період часу, бо раніше ми вчили історію окремої держави, яку нібито було «вирізано» з контексту світових подій. Потім людина, яка хотіла скласти більш-менш прийнятне уявлення про добу, мала сама складати своєрідні історичні «пазли» з історій окремих держав.

Довідка УМ

      Олександр Войтенко — історик, випускник Харківського державного університету ім. О. Горького. Обіймає посаду заступника директора Гадяцької гімназії, є членом правління, тренером та координатором проектів ВА «Нова Доба». Ця організація проводить тренінги для вчителів та адміністраторів шкіл з громадянської освіти в Україні. З 2002 р. Войтенко бере участь у розробці навчальних матеріалів з громадянської освіти за проектами DEEP, CIVITAS, Anna Frank House.