«Гайдамакiв» треба бачити в дiлi, тобто на сценi. (Фото Івана ЛЮБИШ-КИРДЕЯ.)
Гурт «Гайдамаки» вже фактично завершив роботу над своїм третім альбомом і готується до його презентації в 20-х числах листопада. Платівка матиме назву «Перверзії» — ну просто як роман Юрія Андруховича. Соліст гурту Олександр Ярмола пояснює власну версію цього слова — «перебріхування».
Спочатку альбом планували охрестити «Немає хліба — співай!», за назвою однієї з композицій. Але після того, як всі семеро «гайдамаків» перечитали роман Андруховича, назву змінили. Кажуть, письменникові ідея сподобалась, він радо сприйняв пропозицію «Гайдамаків» і навіть написав сценарій до кліпу на пісню «Кохання», в якому головну героїню звати Ада — так само, як і незабутню Аду Цитрину з Юрієвого роману.
Про «Кохання» та про самих «Гайдамаків» ми говорили з Олександром Ярмолою в оспіваному ним «селі край Богуслава» — Розкопанці. Тут фронтмен має невелику і дуже стару хату-мазанку, побудовану ще в 1917 році. Його мати нагодувала нас смачним обідом, і поки решта «гайдамаків» вчили нові партії, Сашко поділився власною філософією життя, роздумами про український шоу-бізнес та закони політики.
— Сашко, минуле літо для «Гайдамаків» було справді спекотним. Спочатку фестиваль в Естонії, потім — «Країна мрій», Шешори, польський «Пшистанек Вудсток» та тур Польщею. Навіть у село ви приїхали для того, щоб репетирувати. Такою самою стала і осінь — вихід альбому, зйомки кліпу. Коли і де ви відпочиваєте?
— У нас є чотири стратегічні точки, де ми відпочиваємо і працюємо — граємо в акустиці. Це — Богуслав, Монастирийськ, Григорівка і Мотижин — мальовничі українські села. Ми відпочиваємо так, як зараз — з інструментами.
— Ви гастролюєте переважно за кордоном. Не ображає, що в Україні вас сприймають не з такими широкими обіймами?
— Я не думаю, що нас тут менше знають, ніж там.
— Практично всі «Гайдамаки» мають консерваторську освіту. Чи знаєте ви інші українські гурти, які мають музикантів такого рівня?
— Музикантів такого рівня, як наш акордеоніст Іван Леньо — лауреат багатьох міжнародних конкурсів, та трубач Євген Дідик, який раніше грав у Zdob Si Zdub, мабуть, українські гурти не мають. Але музика — це не спорт. Важливо гармонійне поєднання всіх музикантів в одне ціле. Створення будь-якої рок-групи в Україні, на жаль, відбувається за однією схемою. Спочатку лідер-вокаліст пише тексти і вже потім підбирає музикантів (з того, що знайде), які, як правило, погоджуються грати, бо є можливість заробити гроші, а вже потім вони «в'їжджають» у те, чим займаються. Ми прихильники іншого способу, але тут без долі або випадку не обійтись: це коли вокаліст натрапляє на музикантів високого рівня, і вони всі закохуються одне в одного майже з перших репетицій. Надалі процес створення пісні іде за принципом, коли кожного музиканта в пісні є порівну. Як приклад — Red hot chilly papers, Led Zeppelin, Doors тощо. У нас же всі добре знають імена солістів, але ніхто, крім фанів, не уявляє, хто грає на басі, барабанах, гітарі, скрипці чи акордеоні. Тут присутня централізація. І це навіть видно при розподілі гонорарів за концерт, коли лідер отримує 50 відсотків, решта хлопців — решту 50. Або коли комусь iз вокалістів дають звання «заслуженого артиста України», а на решту музикантів не звертають уваги. Зрештою, хлопці самі винні в тому, що викохали своїх лідерів.
— Як народилась ідея співпраці з Андруховичем?
— Коли полюбився автор, то виникає питання — хто він, де живе і чим дихає. Ми подзвонили до нього в Івано-Франківськ, і його дружина сказала, що зараз він у Берліні. Тоді ми зв'язались електронною поштою, і виявилося, що ми з ним давні друзі, тільки заочно.
— А що таке кохання для «Гайдамаків»?
— Кохання для «Гайдамаків» — це найбільш важлива енергія життя. Думаю, любов — це співчуття, а кохання — пристрасть. Усі «Гайдамаки» живуть коханням. На жаль, існує диспропорція між поняттями «кохання» і «шлюб». Одного разу вступивши у шлюб, ти підписуєш контракт на вічність вперед. А це — дуже складна і, на мою думку, безнадійна справа. Не можна обіцяти одній людині, що ти все життя будеш їй вірний. Трапляється багато гарних жінок, які впливають на тебе і стають із тобою одним цілим. Я би хотів, щоб не було потреби робити вибір між людьми, яких кохаєш. Від кохання народжується діти, яких ти також маєш кохати і піклуватись про них.
— Чим ваш третій альбом відрізнятиметься від попередніх? Наскільки відомо, «Гайдамаки» не повторюються...
— Він більше збитий до єдиної мети, до єдиного стилю. Колись наш стиль назвали «карпатіан-ська», але, я думаю, це дуже вузьке визначення. Є «гайдамацький» стиль, але дати йому якесь конкретне визначення важко навіть мені...
— Якось у прямому ефірі одного музичного телеканалу ви сказали, що цей канал, м'яко кажучи, вам не подобається. З того часу там не побачиш ваших кліпів, не почуєш про вас у новинах. Ви не боїтесь залишитись поза правилами гри в шоу-бізнесi?
— В Україні ніякого шоу-бізнесу немає, а говорити правду — це один із наших обов'язків. Це те, що не завадило би робити всім. Розумієте, я ж не хочу бути якимось Че Геварою, але ж треба комусь починати.
— Часто для того, щоб виконавцям потрапити на міжнародні фестивалі, необхідна державна підтримка. Чи маєте ви якусь допомогу від влади?
— Поки що нам нова влада не надала підтримки, але і стара не надавала. Здається, що зараз владі самій потрібна підтримка...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
