Маленький Олень, електричний Будда і всі, всі, всі

      У час, коли на Венеру летять ракети, а генна інженерія  демонструє справжні дива, якось неприродно говорити (навіть думати) про власну смерть. Про те, що станеться з нами після смерті, про нематеріальну і безсмертну душу люди говорять більше. Насамперед, віруючі та романтики: письменники, артисти, художники. В Українському домі 9 листопада відкрилася виставка картин, фото і скульптури «Територія душі». У ній взяли участь три десятки відомих українських майстрів. Кожен із них до Бога і до поняття душі ішов своїм шляхом. Якою була ця дорога, красномовно говорять за авторів їхні роботи.

      Виставка відкривалася о шостій вечора. Саме в той день, коли на вулиці різко похолоднішало (+4) i був такий туман, що, підходячи до УНІАНу, Українського дому не можна було побачити. У самому приміщенні на глядача візуально падають три полотна, прикріплені до напівкруглого балкона на другому поверсі. В коричнево-золотистих тонах Богородиця і святі. Ці декорації привезли з Національної опери. Марія Левицька, художник-постановник опери, рятувала не одну постановку своїми яскравими та барвистими костюмами. Виставка в «Українському Домі» — не виняток. Манекени у вбранні віруючих різних релігій, незрозумілий маленький привид із яскравими червоними губками, який через поставлену перед ним лупу видається великим — все це не було б закінченою композицією, якби не оформлення Марії Левицької.

      Художники з'їжджаються повільно. О шостій вечора третина з них сидить у буфеті Українського дому, частина ще в дорозі, а дві зали на другому поверсі, де проходить виставка — майже порожні. За півгодини куратор проекту і директор галереї «Тадзіо» Олена Ягодовська скликає всіх художників, які взяли участь у проекті, у хол: «Мені дуже потрібна моральна підтримка, будь ласка!». Якась жіночка біля мене авторитетно заявляє: «Ніколи не бачила на виставці стільки народу». Відвідувачів і справді багато. Попри те, що «Територію душі» й не «піарили» особливо. «Художник пише картину, потім приходить до куратора, а потім вони разом шукають гроші для нового проекту. Ось так все й відбувається, — говорить Ягодовська. — З «Територією душі» все вийшло навпаки. Якось ввечері мені зателефонував Володимир Лазарєв, і сказав: «Знаєш, я зустрічався з керівниками багатьох церков та релігійних конфесій. Ми довго спілкувалися... Є гроші — давай зробимо проект!». Сам Володимир Лазарєв, широко посміхаючись, виправляє Олену: «Ну, це був не зовсім вечір, а глибока ніч. Я довго не міг вийти на Олену. І коли додзвонився, то вона кудись їхала, я теж був у машині. Ми говорили про те, що сьогодні, як ніколи, необхідним є загальнонаціональний діалог. Що потрібна площина, через призму якої такий діалог може бути. І Олена одразу ж сказала, що це має бути виставка. І вона буде називатися «Територія душі», і ніяк інакше. І що в ній братимуть участь найкращі художники («які уже виставлялися в «Тадзіо», бо я хотіла, щоб вони там виставлялися», — додає Олена). Так усе почалось.

      Результат цієї роботи кияни та гості зможуть побачити до 15 листопада. У Великому залі десяток квадратних метрів окупували роботи Матвія  Вайсберга «Сім днів», «Іудейська пустеля». Подейкують, іудейську пустелю Вайсберг побачив із вікна університетської їдальні. І по кілька разів на день ходив до того вікна, поки, нарешті, не написав цілий цикл робіт. Навпроти робіт Вайсберга в кутку стоїть на підставці Будда. Помаранчевий, з гутного скла, в коричневій шапочці. Замість голови у Будди електрична куля, яку за 230 гривень можна купити в будь-якому магазині і навіть на базарі (серед штучних водоспадиків, підставок і свічників). Будда народився в цьому році. Його зробив художник Віктор Мельничук.

      Реальний і казковий світи пливуть на тебе, коли дивишся на картини Емми Беглярової. Казка тут плавно занурюється в реальність, сама картина — у сюжет художника, який жив багато років тому («Наодинці з Пуссеном»).

      Метрові полотна Валентини Євмененко і Бориса Шматка — написані на картинах мозаїки. Тут із рота симпатичного блакитного слоника стирчить голова не менш симпатичної дівчинки. А зі спини не менш симпатичного коника з людським тілом (але без рук) стирчить зелене дерево із рожевим стовбуром ( «Ідучи, не повертайся», «Відмовся від одного, і матимеш інше», «Можливість знати без слів»). Як написано в «пояснювальній записці» біля картини, автори досить довго вивчали міфи. І тепер за допомогою своїх робіт хочуть проникнути в суть деяких із них.

      У Великій залі лишається ще багато цікавого, але ми виходимо звідти, бо, кажуть, у Малій іще цікавіше. На виході із залу в чистенькому білому смітничку стоять величезні букети помаранчевих троянд. На столі біля них в'януть без води хризантеми.    У Малій залі — новий світ. Перше, за що чіпляється погляд, — фотографії Юлії Лазаревської з циклу «Ти чуєш?». Жінка й чоловік. Голі по пояс. У неї — зібране зажимом, очевидно русяве (світлини чорно-білі) волосся. У нього рідке, майже лисина, волосся, і рідка кучерява борода. Про територію душі на світлинах тут можна посперечатися. Зрештою, кожен її уявляє по-своєму.

      На ілюстрацію з книжок «А-Ба-Би-Га-Ла-Ма-Ги» схожа робота Леоніда Берната «Іван Федорович Ной». Це наче відкрита ставня, підвішена до стіни за масивне залізне кільце.  Посередині цієї ставні — величезна книжка ( а може, ікона), на якій зображене обличчя. В дитячих книжках таким малюють Бога. Але це, мабуть, все-таки  Ной із біблійного ковчега. Адже — кожній тварі по парі — до дошки прикріплено суровими мотузками дерев'яних овечок, коней, корів, слонів, жираф. Є навіть кенгуру з маленьким кенгурятком, вирізьбленим усередині сумки. Є навіть два півники. Що цікаво — тільки вони розфарбовані. В червоний колір.

      А зараз підходимо до чи не найголовнішої частини експозиції. До бронзових образів. Їх уже не раз виставляли як у київських галереях, так і в посольстві Федеративної Республіки Німеччина. Ада Рибачук і Володимир Мельниченко присвятили свої скульптури — бронзові голови — острову Колгуєв і його островитянам. Ада Рибачук і Володимир Мельниченко прожили разом із ненцями, яких виселили на острів, цілих сім років. Графічні листи, фільми, літературні враження, скульптура — ось що привезли київські художники з Колгуєва, маленького острова у великому океані. Як відомо, ненці, яких на сьогодні лишилося близько ста чоловік, жили на острові Нова Земля, у трьох невеличких селищах. За існування Радянського Союзу ненців виселили з Нової Землі на Колгуєв, розташований за кілька сотень кілометрів від Нової Землі. А на Новій Землі запрацював полігон, де випробовували атомні заряди. Довгий час мрією Ади Рибачук та Володимира Мельниченка було поставити на Колгуєві величезні пам'ятники ненцям. Останні, до речі, часто будували якісь скульптури з каменю на Новій Землі. Але за «совка» ті були поруйновані. Ада Рибачук говорить «УМ»: «Свого часу ми зверталися в різні інстанції, просили кошти.  Потім так і залишили. Значить, не вийшло. Можливо, колись...». Кудись повз тебе дивиться президент острова Нова Земля Тіко Вілко (Маленький Олень). Повернутися на Колгуєв у бронзі йому поки що не судилося...

Аліна ТАРАСЕНКО.