Якщо пана зазвичай видно по халявах, то заможних пань, принаймні в холодну пору року — по шубах. Раніше цей вид зимового одягу вважався робочим у російських дворян та купців обох статей. Однак із часом бажаючих мати речі з хутра соболя чи горностая виявилося більше, ніж упольованих лісових хижаків, зі шкірок яких шили теплу і модну вдяганку. Тоді комусь у голову прийшла високорентабельна ідея вирощувати «хутроносних» звірів у неволі. Перші такі ферми з'явилися в Канаді і Росії у ХІХ столітті. Згодом ініціативу перехопили скандинави. Та так, що не випускають її з рук дотепер: в Данії зосереджена половина світового виробництва норкових шкірок, у Фінляндії — лисячих.
Незважаючи на суттєвий сплеск попиту на одяг з так званого «м'якого золота» (за даними Міжнародної федерації з торгівлі хутром, упродовж останньої п'ятирічки реалізація натуральних хутрових виробів та їх елементів зросла у світі на 28 відсотків і сягнула в 2004 році 11,7 мільярда доларів), вітчизняне пострадянське звіроводство минулого десятиліття пішло протилежним від світових тенденцій шляхом — руйнації.
Як ми занепадали до «решти світу»
Кількість звірогосподарств, які діяли в системі Укркоопспілки, скоротилася в чотири рази, а ті, що були приписані до АПК, зникли майже повністю. Їх теж не оминуло «українське економічне диво»: те, що в усьому світі приносить великі прибутки, по обидва береги Дніпра призвело до банкрутства. У загальній структурі світового ринку натурального хутра, окрім Данії — беззаперечного лідера, у першу п'ятірку входять Китай, Голландія, Росія та США. Навіть сусідня Білорусь зі своїми двома світовими відсотками ділить 10—11-те місця з країнами Балтії. Україна ж входить до «решти світу», на частку якої припадає лише сім спільних відсотків виробленого хутра.
Щоправда, у цій сфері агропромислової діяльності і в нас нарешті почали з'являтися обнадійливі паростки. Один із них — розташоване неподалік села Павлівка Тисменицького району Івано-Франківщини звірогосподарство, яке з приходом ТзОВ «Агро-Голд» оживає після затяжного, майже семирічного колапсу. На його базі наприкінці цьогорічного жовтня — вперше за останні 20 років на державному рівні — відбувся галузевий семінар за участю заступника міністра агропромполітики Віктора Пабата. Учасники зібрання утворили асоціацію звіроводів, узявшись відроджувати галузь, яка зазнала важкої кризи.
Зокрема занепад колись міцного Павлівського звірогосподарства у другій половині дев'яностих років супроводжувався гучним скандалом. Причин, що вплинули на його руйнацію, як вважають добре обізнані із тогочасною ситуацією фахівці, — кілька. Серед них — недосконала правова база, що дозволяла тоді повертати дишло закону, куди заманеться, і запекла боротьба за головне крісло в Івано-Франківській облспоживспілці та спроби її керівництва спрямувати «під себе» усі фінансові потоки звірогосподарства, і, зрештою, гнітючий тягар кредиту на суму близько 2 мільйонів гривень (за курсом сучасної української валюти), узятого в банку під заставу майна. Не отримавши в обумовлений час позичених грошей, Перший всеукраїнський кредитний банк звернувся за допомогою в арбітражний суд. Це стало початком кінця Павлівського звірогосподарства, хоча його директор, що прийшов на зміну багаторічному керівникові Олександру Турчаку, який тоді вже працював на керівній посаді в облдержадміністрації, міг м'яко вивести підприємство з-під банкрутуючого удару. На той час, як стало відомо «УМ» із достовірних джерел, на складах звірогосподарства ще зберігалося близько 20 тисяч норкових шкірок. Їхня загальна вартість навіть за пільговими цінами (одна шкірка норки на світовому ринку коштує від 30 до 50 євро) була значно вищою, ніж увесь банківський кредит. Однак господарство з норок зійшло на пси. Висококваліфікований інженерно-технічний персонал та доглядачі тварин розійшлися хто куди. Де розчинилася значна частина матеріальних цінностей — запитання до більш компетентних органів. 36-гектарну територію звірогосподарства оповила паралізуюча тиша.
За стабільну зарплату — без горілки і «мату»
Чи вірив хтось із тоді викинутих за ворота досвідчених павлівських звіроводів у відродження справи, якій кожен віддав не один десяток років життя? Корінна росіянка з міста Углич, що на Ярославщині, Наталія Дружкова приїхала сюди дівчам після закінчення Московського хутрового технікуму майже три з половиною десятиліття тому. Тут вийшла заміж, змінивши прізвище на суто галицьке — Харандзюк, чудово оволоділа українською мовою і стала першокласним фахівцем. Звісно, банкрутство звірогосподарства і в неї викликало стрес, але, як тепер зізналася, в душі завжди жила віра в його відродження: «Увесь цей час я займалася домашньою господаркою і чекала. Мене ніколи не полишала надія, що повернуся сюди. Бачите, збулося. Тепер стаємо на ноги».
Пані Наталя нині керує фермою. В'ячеславу Гикавчуку нові власники довірили посаду головного інженера. Він також сумував за колишньою роботою, хоча після закриття господарства знайшов себе в іншій сфері діяльності. «Якось у тутешньому лісі, — каже пан В'ячеслав, — я збирав опеньки і підійшов до зачинених воріт ферми. Подивився на спустошену територію — і защеміло серце. Комусь сторонньому такі сентименти, мабуть, видадуться незрозумілими. Це треба відчувати, бо тут пройшли роки. Та що там роки — півжиття».
Нині в товаристві з обмеженою відповідальністю «Агро-Голд» (таку заморську назву його засновники придумали для милозвучності на міжнародних теренах) зайнято 74 чоловіки, кожен п'ятий з яких має вищу освіту. Точніше працюючих уже більше, бо в день мого приїзду, на початку листопада, ряди «агроголдівців» на конкурсній основі поповнило ще 15 осіб, здебільшого мешканців сусідніх населених пунктів.
Людей приваблює стабільна і немала, за нинішніми для сільської місцевості мірками, зарплатня: звіроводам у середньому нараховується 620 гривень на місяць і понад тисячу гривень — спеціалістам. При цьому, запевняє директор «Агро-Голду» Іван Присяжнюк, оплата праці всіх членів колективу динамічно зростатиме одночасно з виконанням ретельно розробленого бізнес-плану, який передбачає десятиразове збільшення прибутків до кінця 2007 року. У його обгрунтованості ні на йоту не сумнівається не тільки Іван Іванович, а й його підлеглі — від заступника до сторожа. Чесно кажучи, я вже давненько не бачив такого масового оптимізму в очах людей, об'єднаних у новий колектив. І це тоді, як умови праці тут далеко не ті, що в кондитерському цеху чи на виробництві парфумів — специфічні запахи звіроферми в'їдаються в одяг, як сажа в стару пательню. Дисципліна — теж не «совдепівська»: за появу на робочому місці в нетверезому стані — штраф 50 гривень, за лайливе слово — мінус 20 гривень із зарплати. Європа так Європа!
Така шкурка вартує вичинки
Відродження звірогосподарства відбувалося, звісно ж, не за помахом чарівної палички. На перших порах, тобто торік у листопаді, сюди, як стверджують очевидці, не радили заходити людям зі слабими нервами — споглядання напівруїни могло викликати депресію: все поросло бур'янами, протікали увінчані кущами дахи приміщень, на складах гуляв вітер. Ще рік-два такого напіврозпаду і про відродження можна було б забути. Іван Присяжнюк з колегами по середньому бізнесу ще раніше намагалися викупити занедбаний комплекс, однак банкіри, якi отримали заставлене за кредит майно, надто високо підняли цінову планку. Для інвесторів ситуація поліпшилася під час минулих президентських виборів, коли шанси старої влади на продовження правління різко знизилися.
«Банк виставив на аукціон комплекс за реальною ціною, і ми його викупили, — розповідає Іван Іванович. — Прийшли сюди з кількох причин. По-перше, відродити виробництво, на якому починали свою трудову біографію (директор «Агро-Голду» пропрацював тут одинадцять років після закінчення Української сільськогосподарської академії. — Авт.). Це, так би мовити, морально-психологічний мотив. Другий — економічний інтерес. Попит на натуральне хутро нині в світі перевищує пропозицію, отже, проблем зі збутом продукції в найближчій перспективі не передбачається. І наш внутрішній ринок очікує суттєвого збільшення виробництва хутра. Для порівняння: в Данії, де проживає трохи більше п'яти мільйонів громадян, щорічно виробляється близько 12 мільйонів шкірок норки, а в Україні з населенням понад 47 мільйонів чоловік — не більше 400 тисяч шкірок. Отже, існують величезні резерви. Ми виробляємо предмети краси, а вони зажди були, є і будуть у ціні».
Натуральне хутро, справді, продається за великі гроші, що підтверджують цінники в елітних магазинах. Аби пошити добротне манто, треба використати від 30 до 60 шкірок норки, залежно від того, з чоловічих чи жіночих особин вони зняті. Коштує така розкіш не менше за легковик російського виробництва — 35—37 тисяч гривень. Проте бажаючих носити норкову, песцеву чи лисячу «натуру» не бракує і в Україні.
Чиста долоня — як аргумент для данців
Усе, що реанімував Іван Присяжнюк з колективом упродовж року, зроблено за рахунок співзасновників. Нині на звірофермі утримується близько 15 тисяч голів темно-коричневих, сріблясто-голубих та окрасу сапфір норок і по півтисячі — песців вуалевих та сріблясто-чорних лисиць. Через два роки «Агро-Голд» планує збільшити поголів'я в чотири рази і вийти на найвищі виробничі показники колишнього Павлівського звірогосподарства. Проте власних капіталів замало, аби тягатися з грандами світового звіроводства, тими ж данцями. Вигідніше, вочевидь, з ними кооперуватися, передусім, аби отримати племінну еліту. І тут також намітився взаємний інтерес. Пару тижнів тому в Павлівці побували чільні представники данського бізнесу, і тепер обидві сторони готуються до підписання договору про співпрацю.
«Ми нічого не прикрашали і не приховували, — підтверджує Іван Іванович. — Я їм сказав: «Ось бачите мою чисту долоню — такими чистими будуть наші взаємини. І то неправда, що в Україні — суцільне безладдя. В Україні переважають чесні надійні люди, і скоро в нас після приходу нового демократичного Президента буде повний порядок». Їм сподобалася така відвертість. А коли за допомогою перекладача поговорили з нашими фахівцями, в гостей ще більше зміцніли наміри щодо підписання контракту».
Сучасні управлінські манери директора «Агро-Голду» та його щиру відкритість у спілкуванні, окрім данців, помітив і кореспондент «УМ», тому наостанок не втримався від запитання, далекого від господарської діяльності, бізнесу та моди: «Ви з підлеглими півроку вирощували тисячі симпатичних звірят. Через кілька днів розпочнеться їх масовий забій. Совість не мучитиме?».
Співрозмовник відповів без лукавства: «Знаєте, я сам мисливець, маю зареєстровану рушницю, люблю з нею ходити мисливськими угіддями, але за все життя не вбив ні однієї птиці, зайця чи кабана — жодної лісової та лугової душі. Хоча стріляю влучно — з дитинства тренувався в тирі. Ми займаємося промисловим розведенням тварин. Так само, як вирощують свиней чи велику рогату худобу. Якби ми брали звірів із природного середовища і садили в клітки, тобто з волі — в неволю, нам можна було б пред'явити справедливі претензії. Ми не порушуємо баланс фауни у природі, а робимо добру справу: працевлаштовуємо людей, платимо податки і виробляємо добротну продукцію. І, звичайно ж, стараємося догодити звірятам. Не було ще жодного випадку, аби не дотримався раціон їхнього харчування, який, до речі, складається із 16 компонентів — м'яса, риби, овочів, зерна. Створюватимемо ще кращі умови утримання, бо за рік ми зробили вже мільйон справ, а залишилося — ще зо три мільйони».
