Гіга-мільйонер

      Ім'я народного артиста України Степана Гіги у багатьох асоціюється передусім із піснею «Яворина», хоча у його репертуарі чимало не менш популярних творів. Із таких, зокрема, складається і  його ліричний  альбом  «Вулиці Наталі», який три роки тому розійшовся мільйонним тиражем, за що співака  було нагороджено спеціально відлитим  у Німеччині золотим  диском. Музичні критики щось починали слабо говорити про феномен  комерційного успіху західноукраїнського співака, але тему не підхопили: традиційна естрада, традиційна мелодика, традиційний виконавець. Цікаво, чому модерним зіркам не вдається продавати таку кількість дисків?

Одного разу на забаві попросили для іменинника заспівати «Яворину», що є, по суті, реквіємом...

      — Пане Степане, популярність на естраді ви завоювали за дуже  короткий час. Чим можете  це пояснити?

      — Знаєте, мені самому  так зовсім  не здається . Майже п'ятнадцять років грав і співав у гурті «Зелені Карпати». Потім були «Славутич», «Стожари», де познайомився і зблизився з Назарієм Яремчуком . Після навчання у Київській консерваторії певний час виступав  і  на оперній сцені. Але для здобуття  популярності  кожному виконавцю, мабуть, треба  зробити щось таке, що  запам'яталося б  людям. Такими , очевидно, стали для мене пісні «Друзі мої», «Вулиця Наталі», «В райськім саду».

      — Але вашою візиткою багато хто вважає  пісню зовсім іншого спрямування — «Яворину». У нас її настільки люблять, що часто замовляють на дні народження у радіовітаннях , а на різних забавах навіть танцюють під слова «На могилі моїй посадіть молоду яворину і не плачте за мною, за мною заплаче рідня...», хоч  так не мало б бути...

      — У популярності , мабуть, свої закони. Був і  у мене випадок, коли на одній поважній забаві попросили заспівати  для іменинника. Я спробував  заперечити, бо ж співати людині на день народження реквієм — ним, по суті, і є пісня, і саме так вона офіційно називається — не пасує. Але коли вже  сам ювіляр  підійшов і  переконливо попросив,  я  не зміг відмовити. Мені, до речі,  дуже важко співати цю пісню — не через діапазон чи щось подібне, а через емоції, які знову і знову доводиться переживати. А візиткою своєю я б її не назвав, хоч виконую  в кожному концерті. Мабуть, я просто вклав в «Яворину»  багато власних переживань. Автор слів, відомий поет-пісняр  Степан Галябарда, присвятив їх пам'яті  незабутнього Назарія Яремчука (певний час, до речі, ходила чутка, ніби «Яворину» саме  Назарій співає, а Гіга тільки рота відкриває під фонограму, що було водночас і смішно, і сумно). Я ж, створюючи пісню, ставив за мету  вшанувати нею  пам'ять взагалі  всіх талановитих митців, які в силу обставин пішли із життя молодими, хоч ще так багато могли  зробити  для людей, хто творив справжнє українське мистецтво і на чиїй творчості виховувались інші. Хотілося  передати  той біль, що його відчув особисто, коли не стало і Назарія, й Ігоря Білозіра, з яким ми  товаришували,  коли пішов із життя Іван Миколайчук. Хотілося,  щоб люди не просто слухали, а й співпереживали, і, здається, це вдалося, бо під час концертів зал, як правило, слухає пісню стоячи.

      — Ви почали викладати в Інституті мистецтв Тернопільського педагогічного  університету? Знаю, до речі, що вам пропонували викладати і в Києві, і в Івано-Франківську, то чому ви вибрали саме Тернопіль?

      — Щодо столиці, то я там  навчався в консерваторії, певний час жив і працював. Але повернувся на Закарпаття, бо краще почуваюся в рідному середовищі  — Ужгороді, Львові, Франківську, Тернополі, Рівному. Чомусь усі рвуться до столиці, а хто ж буде працювати на периферії, тим паче що в мистецькому плані вона зовсім не є такою, в дечому і столиці може фору дати. Ось у  Києві  є Інститут культури Поплавського, а чому подібного  не може бути в регіонах?  В Ужгороді, наприклад, я створив сучасну студію звукозапису — ризикнув, вклавши значні кошти, бо на власному досвіді знаю, що якщо є відповідний якісний рівень, то з таким же успіхом  записуватися  можна і в обласному центрі, не  обов'язково в столиці. А викладати майстер-клас ( це своєрідна «шліфовка») саме у тернопільському вузі  вирішив після  серйозної розмови з його ректором Володимиром  Кравцем, переконавшись, що тут справді збираються докладати усіх зусиль для забезпечення  високого рівня відповідної освіти. Зокрема, наступного року планується відкриття естрадного відділення з належно обладнаною студією. Відтак буде можливість навчатися не тільки майстерності співу, а й звукорежисурі, і аранжуванню.

      — То ректор тернопільського педуніверситету не жартував, коли говорив на прес-конференції, що в перспективі їхній інститут зможе скласти конкуренцію ВНЗ Поплавського?

      — Звичайно, вийти на столичний рівень складно, але тягнутися до нього можна і треба. Вже хоча б навіть тому, що далеко не всім батькам під силу сьогодні вчити своїх дітей у столиці, а так вони зможуть навчатись недалеко від дому. А Поплавського, до речі, я  надзвичайно поважаю як людину, комерсанта. Ви подивіться, крім Тернополя і, напевне, Полтави, більше ніде на радіостанціях не йде трансляція українською мовою. Те саме  і на більшості  телеканалів, де українські артисти часто все ще «неформат». Хіба це не ганьба? А Поплавський робить неможливе! Він зробив українську аналогію московської «Пісні року». І у  його новому проекті, що називається «Наша пісня», мають можливість брати участь абсолютно всі — від іменитих до зовсім невідомих початківців, причому  платити  за це не треба.

      — Пане Степане, на Західній Україні ваша популярність безперечна, а як вас сприймають у російськомовних регіонах?

      — Не відчував ніякої різниці ні у Кривому Розі,  ні у Дніпропетровську, ні у Донецьку, ні у  Запоріжжі. Пригадую свій криворізький виступ  десь у 96-97 роках на День Незалежності. Чесно кажучи, вперше виступати перед такою масовою російськомовною аудиторією  було страшнувато, тим паче що перед тим колеги мене «лякали» —«Ти думаєш, куди ти їдеш? Адже не сприймуть!» І ось виконую першу, другу, третю пісню. А потім  питаю — «Чи не могли б ми щось  разом із вами заспівати?» Так от люди відгукнулися масово ! І знаєте, що  саме співало півплощі? «Рости, рости, черемшино» — тернопільську пісню, яку і на Закарпатті, де я живу, мало хто знає. Після того я перестав боятися мовного бар'єру. Тим паче, що і в східних, і у  південних областях люди, які підходять після концертів, стараються розмовляти українською, хоч видно, що їм важко. А у Харкові от нещодавно почув, що  чистою українською говорили б, якби вміли, а мішаним із російською суржиком їм , мовляв, просто соромно. В цілому ж я впевнений, що  українське слово, українська пісня подобаються в усіх регіонах. Врешті-решт ми ж захоплюємося зарубіжною естрадою, не знаючи тієї чи іншої іноземної мови, бо пісня — це набагато більше, ніж просто слова, і в цьому —  її сила.

      — А про творчі плани що скажете?

      — Cімнадцятого  листопада в Івано-Франківську відбудеться презентація  DVD-версії мого «живого» концерту, що складається із двох дисків. Відтак збираюся на гастролі до Росії та Сполучених Штатів.

Довідка «УМ»

Степан Гіга народився 16 листопада 1959 року у с. Білки Іршавського району Закарпатської області.

1980-1983 рр. — навчання в Ужгородському музучилищі, яке закінчив на рік скоріше, склавши іспити екстерном.

1983 р. — вступає до Київської консерваторії.

1988 р. — стає солістом Закарпатської обласної філармонії.

1995 р. — перший сольний альбом.

20 лютого 1998 року стає заслуженим артистом України.

      У 2002 році вийшов альбом «Вулиці Наталі», проданий мільйонним тиражем, які тиражувала компанія з Калуша «6 секунд».

28 грудня 2002 р. отримав звання народного артиста України.

      Одружений, виховує двох дітей. Дружина Галина — колишній адміністратор Закарпатської філармонії, зараз — директор Мистецької агенції Степана Гіги. Донька Квітослава і син Степан, до речі, часто гастролюють разом із татом із сольними номерами і найчастіше виконують пісні на музику батька.