Снітин — Гетьманова колиска

      Подзвонила працівник інформаційного центру Київського національного економічного університету, моя добра знайома Людмила Рінгіс: «Нашому університету присвоєно ім'я Героя України, видатного економіста, випускника нашого ВНЗ Вадима Гетьмана. От ми й вирішили гуртом викладачів і студентів з'їздити на батьківщину Вадима Петровича — в село Снітин на Полтавщині, приєднуйтеся...»

      Новенький автобус прудко намотував кілометри добре знайомої дороги — повз Березань, Яготин, через Пирятин до славних козацьких Лубен. Цим шляхом понад півстоліття тому їхав і юний Гетьман, тільки у зворотному напрямку — до київської вищої школи. Народився Вадим у вчительській працелюбній сім'ї, то й потяг до знань міцний, родинний. Після закінчення Снітинської семирічки поспішив до Литвяківської середньої школи, щодня міряв п'ять кілометрів від дому й назад на Кути, околицю Снітина. У 1952 році випускник Вадим Гетьман поступив до Київського фінансово-економічного інституту, на факультет банківської справи.

      Коло Лубен звернули ліворуч, і наш досвідчений водій Віктор узяв за орієнтир дзвіницю Мгарського монастиря, що вигулькнула попереду над лісовим розмаєм. Навколо марево дивовижної осінньої краси: ще не хочуть прощатися із зеленою наміткою дуби й осики, а берези вже накрилися золотими хустками, горобина в рясному червоному намисті, кущі глоду палахкотять багрянцем...

      Це була тільки прелюдія краси. За поснулою в осінній ліні Сулою краєвиди розгорнулися у ввесь безмежний обшир: ліси, луки, заплави, пагорки — і між ними звивиста стрічка дороги. Немає у світі землі прекраснішої за Україну, а в Україні — за Полтавщину. І ми линемо поглядом, пливемо серцем у неповторну красу...

      Це теж мета нашої мандрівки. В університетському автобусі дві дружні групи: опікувані помічником декана Ольгою Ступак студенти різних курсів — члени туристичного клубу «Скіфи» і поважні викладачі, якi об'єдналися в клубі «Дорогами до прекрасного». Культурологічному клубу скоро виповниться сорок років — і його учасники побували в усіх куточках Радянського Союзу, а про Україну годі й говорити. Тільки за останні три роки, здійснюючи рейд «Шляхами Сковороди», побували у Чорнухах і Лохвиці, у Прилуках і Переяславі-Хмельницькому — і ось знову в дорозі до прекрасного: завітати до музею-флігеля Тараса Шевченка в Яготині, де поет гостював у славній родині Репніних, і далі в далечі Полтавщини.

      Я привітався із супутниками минулих подорожей — подружжям Савощенків — доцентом кафедри маркетингу Анатолієм Семеновичем і завідуючою кабінетом кафедри економіки Галиною Іванівною, їхній клубний стаж — понад 30 років. На своєму персональному місці, за кріслом водія, — активістка і ветеран клубу Тетяна Валеріянівна Толова. Пенсійний вік не зробив її домувальницею, подорожує нарівні зі «скіфівцями». Очолює клуб «Дорогами до прекрасного» Людмила Йосипівна Рінгіс — невтомний організатор і проводир розвідницьких і творчих мандрівок, вміла наставниця і добра няня клубівців, за що ми їй щиро вдячні.

         А дорога петляє нескінченною долиною. Де то наш Снітин? Праворуч верстовий стовп на Миргород, ліворуч телефонна лінія гуде на Лохвицю. Чи далеко ще до Гетьманового села? В Лубнах нам сказали: «Велосипедом — вісімнадцять кілометрів». Проїхали і їх, до тридцятої версти добираємося. Зупинили одинокого перехожого. «Звертайте на Вовчик, а там рукою подати...» — заспокоїв нас.

         Раптом ліворуч, на околиці Вовчика попливла сумна картина: довгий ряд тваринницьких ферм, розбитих, безголосих, з випнутими ребрами розкритих дахів, з мертвими очима віконець. Належали ферми колгоспу-мільйонеру, який провалився в «чорну діру» перебудови. Хтось в автобусі кинув: «Ось вона наша, Золота Руїна...»

          Далі ніхто ані слова, аж поки наш автобус не зупинився таки у Снітині коло сільради. «А автобусом від Лубен — 35 кілометрів», — іронічно уточнив водій і розчинив двері...

      Першою, з ким познайомились, була бабуся Галина Іванівна Сергієнко. Не могли не познайомитися — її хата якраз через дорогу від сільради. Рідна бабуся, така знайома постать з мого далекого дитинства. У витертій куфайчині, підперезаній мотузкою, звісно, у безсмертних чунях, на голові незмінна сукняна хустка — просто-таки після німецької окупації. А на обличчі все одно добра посмішка і радість до несподіваних гостей.

      Бабуся Галя добралася до 85 років, з них сімдесят — трудовий стаж, за який має 300 гривень з невеликим чополочком пенсії, побувала вона в роки війни і полонянкою в Німеччині. Тепер у хаті сама-самісінька, але тримається, розпуки немає. Каже: «Не одна вона така, усе село стоїть порожнє...»

      Розмову продовжили з головою сільської ради Василем Омелянцем. Уся окраса його кабінетика — державний прапор на покуті та портрет Президента. «Село порожніє і дуже швидко, — розповідає голова. — Колись було 500 дворів, а це півтори тисячі населення, а зараз, дай Боже, половину нарахувати. Жене людей, особливо молодь, із села страшне безробіття. Господарство ніяк не оговтається: після колгоспу пішли КСП, далі товариство, сьогодні вже фірма «Райс», належить, як дізналися, депутату з Києва. Подивимося, що вийде, сподіваємося на краще... А поки що хлопці як стрельнуть десь короткий заробіток, несуть увечері в кафе. Аби забутися від дійсності...»

      Свого земляка Вадима Петровича Гетьмана знають, покажуть вам сільський куток, де він народився, школу, де вчився. А поки що ми спільно домальовуємо портрет людини, чиє ім'я носить економічний університет, який впродовж столітньої історії змінив кілька назв: Київський комерційний, Інститут народного господарства, фінансово-економічний... У 1956 році випускник КФІ одержав направлення у Запоріжжя, починав кредитним інспектором сільгоспбанку, піднімався сходинками економічної кар'єри — і, набувши досвіду, практичних знань, очолив обласну Планову комісію.

      Київ не міг не помітити талановитого, перспективного економіста. З 1975 року В. Гетьман — перший заступник голови республіканського Державного комітету цін. Досвід і здібності Вадима Петровича одразу виявилися затребуваними в незалежній Україні. Народний депутат В. Гетьман в 1992 році стає на чолі Національного банку України, з наступного року він — голова Української міжбанківської валютної біржі.

      Талановитого економіста Вадима Гетьмана справедливо називають «батьком» національної фінансово-банківської системи, він розробник і провідник української грошової реформи, фундатор національної валюти. Новеньку гривню з підписом голови Національного банку В. Гетьмана я зберігаю у своїй колекції.

      Снітинці пишалися своїм земляком, покладали на нього свої сільські надії. Звернулися з проханням допомогти відбудувати Воскресенську церкву. Вадим Петрович пообіцяв, але дотримати слова не встиг: у квітні 1998 року куля найманого вбивці обірвала його життя на злеті.

      Після перемоги Майдану вдруге звернулися з тією ж просьбою до Президента України Віктора Ющенка. Але, але... І досі лист зі Снітина повзе довгими канцелярськими коридорами до Президента. Немає сумніву, коли б лист ліг перед очі учня Вадима Гетьмана, Президента України, професійного економіста Віктора Андрійовича Ющенка, церква у Снітині була б уже відновлена. А вона заслуговує того, таких унікальних церков лише дві в нашій країні — на Полтавщині і в Західній Україні. А поки що ієрей Андрій Семешко править службу в старій школі-семирічці, в якій якраз і вчився Вадим Гетьман.

      А от сільський голова Василь Іванович Омелянець одразу виконав свою обіцянку: привів нас на Кут, де жила сім'я Гетьманів. Сусідка Тетяна Материнська, яка жила через три двори від Гетьманів, дружила з Вадимом, вірніше з Адімом, так його називали в хлопчачому віці. Так він і підписав свою фотокартку: «Сусідці Тетяні від Адіма, 24.04.1952 р.». А вже коли приїздив із Києва старшокурсником, стали йменувати його Вадимом.

      Хотіли ми побачити батьківську хату Вадима Гетьмана, та замість неї тепер лише порослий бур'яном горбок. Але стара хата не хоче поступатися тліну — пробилася до сонця молодим кленом. Це — пам'ять природи про Гетьманів дім, дружну сім'ю. А де ж людська згадка?..

      Одна людина в Снітині не втратила віри в себе, в саме життя. Це — директор загальноосвітньої школи Ніна Василівна Горбик. Запрошені до школи, ми змінили свій настрій з мінусу на плюс. Нарешті вийшли на зустріч з прекрасним, до чого, власне, і прагнули.

      У школи, її директора так само катастрофічно не вистачає коштів, як в інших сільських ланках. Учителі, учні самі ремонтують класні столи й стільці, прикрашають стіни вишивками, що справді веселять око. Кожний випускний клас на завершення навчання готує пам'ятний рушник у квітках, а головне — із стовпчиком прізвищ учнів-випускників. Такий він, снітинський літопис, — назавжди, навічно.

      Не питайте, як Ніні Василівні вдалося роздобути для школи аж два комп'ютери. Ні, вони не безцеремонні прошаки. Усім шкільним гуртом обробляють чотири гектари землі, виручають дещицю за врожай. Навіть нас, киян, пригостили обідом, смачним узваром. Спасибі від усіх нас, дорога Ніно Василівно!

      Одне присмучує директора: школа вже не гуде так, як у восьмидесятих роках. Тоді навіть довелося прибудовувати приміщення для нових класів. У нинішньому навчальному році в школі 101 учень, у першому класі... аж семеро діток.

      А в наступному, 2006, році в перший клас прийде лише один хлопчик — Андрійко Німченко. Продовжувати не можу, перо випадає з руки, аби не написати, що ще через рік в українському селі Снітин першого класу вже не буде. Не стане нашого майбутнього...