Дім — краще від вулиці!

      Проблема безпритульних дітей у нашій державі набуває все більшої актуальності. Втративши власний дім, діти зазнають фізичної та психологічної наруги, живуть у небезпечних умовах, жебракують, стають жертвами злочинців, а іноді в боротьбі за виживання і самі вдаються до злочинів. І єднає їх одна заповітна мрія — знайти маму і тата, дім, де їх по-справжньому любитимуть...

      Допомогти дітям вулиць повернутися до нормального життя, а головне — відчути тепло сімейного затишку, взялася Служба порятунку дітей, організована 2001 року за сприяння благодійної організації «Відкрите серце». Пріоритетом у її роботі є психологічна та фізична реабілітація дитини, повернення в сім'ю, яку вона залишила. А якщо це неможливо — поетапне доведення дитини до життя в новій сім'ї. Президент Служби Микола Кулеба говорить: «Попри тяжкі випробування, які випали на їхню долю, діти вулиць залишаються дітьми. Вони легковажні і довірливі, ризикують своїм життям та здоров'ям, зазнають кривди від сильніших. Як ніхто інший, вони потребують захисту, уважного та дбайливого ставлення». Тому, заручившись підтримкою мобільного оператора UMC, Служба порятунку дітей започаткувала новий проект, що стимулюватиме всиновлення покинутих дітей. Кожна сім'я, яка візьме на виховання дитину з реабілітаційного центру, матиме можливість звернутися до спеціального фонду, заснованого на базі цієї організації, аби отримати фінансову допомогу для вирішення найгостріших проблем. Цей проект триватиме рік, під час якого представники Служби оцінять його ефективність та визначать наступні кроки для допомоги сім'ям. Працівники Служби порятунку дітей — професійні психологи та педагоги — продовжуватимуть пильнувати за розвитком та реабілітацією дитини навіть після її всиновлення».

      Зараз учасниками проекту вже є п'ять сімей, які зголосилися на таку благородну місію. Зокрема, Ліліана та Олександр Діцули взяли під свою опіку чотирьох вихованців Центру — трьох хлопчиків і дівчинку. «Щоразу, ідучи вулицями міста, ми з болем дивилися на безпритульних дітей, — розповідає Ліліана Діцул. — Можливо, хтось не звертає увагу на цих маленьких людей, що в холоднечу завжди у легкій одежині, живуть під відкритим небом, збирають пляшки, просять милостиню. Ми ж їх помічали. І наш дім був завжди відкритий для них. Добре все обговоривши на сімейній нараді, з благословення рідної доньки ми прийняли рішення присвятити себе тому, щоб виростити в любові та поставити на ноги кількох діток, що цього потребують. Так ми звернулися до Центру».

      Ліліана та Олександр — учителі за фахом, тому знають, що з дітьми, а особливо зі знедоленими, працювати важко. Потрібні особливі знання з педагогіки, терпіння та прагнення зрозуміти їх. Для того щоб уміти допомагати новим членам своєї сім'ї, Ліліана здобула другу вищу освіту. Тепер вона — дипломований психолог, тому краще розуміє, чому діти чинять так, а не інакше, чого від них очікувати, як перевиховати. Дітей до себе у родину Діцули брали з часовими проміжками. Спочатку, на 16-ту річницю шлюбу, взяли 6-річного Дмитрика і 7-річну Даринку Морозів, пізніше — їхнього ровесника Сашка й найменшого Артемка. У кожної дитини — складна доля, сповнена болю. Наприклад, маму Артема під час чергової п'янки вбив її співмешканець. Маля ж залишилося з напівбожевільною бабусею-алкоголічкою в брудній квартирі, де постійно влаштовувалися п'яні дебоші. «Ще рік тому, — зізнається Ліліана, — мені соромно було їхати з дітьми в громадському транспорті, адже не такі маленькі Дмитрик, Сашко і Даринка, не вміючи читати, писати, не знаючи елементарних речей, ставили питання, що змушували мене ніяковіти. Стороннім людям було не зрозуміло: що з це за мама, яка так занедбала своїх дітей? Зараз вони ходять до школи, і мені ніколи не доводиться червоніти за них на батьківських зборах».

      Єдине, що справді турбувало опікунів, це проблеми з грішми. Та після створення Фонду родинної турботи UMC родина Діцулів почуває себе впевненіше. Окрім того, вони є першими в черзі на один із десяти будинків, які  в рамках проекту через рік збираються побудувати для сімей-учасниць акції.

      Зараз у Центрі перебуває багато діток, які пройшли етап реабілітації і чекають на нову сім'ю. Кожному з них довелося пройти важку школу життя. І тепер вони вірять у те, що випробування нарешті закінчаться. У 15-річної Ніки мама померла, коли дівчинці було 5 років. Після цього вона жебракувала з циганами Україною та Росією. Коли Ніці виповнилось 12, цигани продали її сутенерові. Дівчинку змушували надавати сексуальні послуги за гроші. Якщо Ніка заробляла мало, її били. Дитина ховалася у підвалах, збирала порожні пляшки на вулицях. Дізнавшись про Центр соціальної реабілітації Служби порятунку дітей, звернулася сюди по допомогу.

      Борис Джанаєв (17 років) виріс із матір'ю, батька не знав. До 12-ти років відвідував школу і добре вчився. П'ять років тому в нього з'явилася проблема — мама стала наркоманкою, продала квартиру задля чергової дози і опинилася на вулиці. Так почалося жебрацьке життя Бориса. Щоб вижити, хлопець почав красти. Після реабілітації в Центрі він кардинально змінився. Мріє вступити до університету.

      Ніколи не знала батьківської любові 12-річна Настя Несіна. Батьки пили й принижували її. Тому Настя втекла з дому, почала вживати алкоголь, палити, нюхати клей. Дівчинка жила у каналізаційних шахтах та підвалах. Сьогодні вона інша людина, любить учитися, читати, співати.

      Таких дітей у Центрі багато, і всі вони заслуговують на щасливе життя, чекають, що доля посміхнеться — сім'я з'явиться і в них. Кожна родина, що зважиться взяти під опіку знедолену дитину, отримає собі в друзі та помічники Службу порятунку дітей та їх партнера — UMC.

Людмила КОРНІЙЧУК.