(Сергія ІСАЄВА.)
Оселя Лазаренків у Карпівці — на вулиці Центральній. Кажуть, свого часу ця «магістраль» була в селі єдиною, тому й назву прибрала відповідну. Своїм же зовнішнім виглядом вона має завдячувати Лазаренкам. Адже саме стараннями Павла Івановича Центральну заасфальтували. Горіхові ж дерева обабіч вулиці висаджено вже зусиллями Івана Трифоновича, Павлового батька.
Коли Іван Лазаренко вийшов нам назустріч із дому, то зовнішньою схожістю із сином просто вразив. І манера говорити така сама — розважливо, повільно, карбованими фразами.
Іван Трифонович відразу повідомив про своє невеселе життя-буття. Напередодні він відправив до лікарні у Дніпропетровськ дружину.
— З лікарні вона, вважай, не вибуває, — зізнався. — Серце у неї давно барахлить. Після того як Павло потрапив у біду, здала різко. Це треба пережити... За сім років вона стільки сліз виплакала — один Бог знає. Та аби ж один син... Цілу сім'ю загубили. Діти мусили їхати до Америки. Їхня мати вже через півроку повернулася в Україну...
Самому Івану Трифоновичу у вересні зробили операцію на нозі. Тепер мусить бинтуватися, не піднімати важкого і ковтати таблетки.
У кімнаті, де ми спілкувалися, впало в око розмаїття фотографій та ікон, серед яких вирізняється найбільша.
— То бабуся з Павлового кабінету у Дніпропетровську її забрала. Петриківські майстри синові подарували.
— А ви самі люди віруючі? — цікавлюся.
— З 1956 року я був членом Компартії. Коли ж Україна стала незалежною, почали Богу молитися. Хоча стосовно себе я можу, швидше, сказати, що маю Бога в душі.
Своїм рідним селом Іван Трифонович вважає Гнідин, що в Бориспільському районі на Київщині. Там народився його батько, а мати — у сусідніх Вишеньках. У 1925-му чи 1926 році переїхали на Херсонщину.
— Батько був садівником, — згадує Іван Трифонович. — Отож завіз на Херсонщину насіння та саджанці. А там із водою сутужно — один колодязь на все село. Отож мусили возити воду конем. Потім місцеві мешканці за 50 кілометрів приїздили подивитися на таке диво — не вірили, що на Херсонщині може бодай одне дерево вирости, а батько завів цілий сад.
Після того як не захотіли працювати у радгоспі, реорганізованому з колгоспу, Лазаренки перебралися до Карпівки. Так і жили тут із 1932 року. У виборі свого трудового шляху Іван Трифонович пішов стежиною батька. 1949 року закінчив обласну школу садівників в Апостолівському районі, звідки привіз і дружину. Зовсім молодим він очолив у Карпівці колгосп — лише 28 років йому тоді виповнилося. Син Павло, як відомо, стартував у такій ролі ще раніше — 26 мав за плечима.
Проте Лазаренку-старшому судилося покерувати господарством лише рік. Колгоспи тоді укрупнювали, і головувати прислали секретаря райкому партії.
Удруге Іван Трифонович очолить господарство в іншому селі — Олександрії — вже у 40-річному віці. Тут протримався вісім років. А потім повернувся до Карпівки вже назавжди.
— Мій батько заклав тут ще до війни 34 гектари саду, — розповідає Іван Трифонович. — Беріг його до 1944-го, коли пішов на фронт і не повернувся. Мати теж у саду працювала, і брат йому віддав 40 років життя. Землі в Карпівці для садівництва дуже добрі — можна спокійно обходитися без поливу. А ми тоді висадили відразу гектарів 560. Можете собі уявити, які це були масштаби. Сад керований до 150 гектарів, а більше — то вже складно. Я ж протягом одинадцяти років справлявся сам — не було ані обліковця, ані помічника. Вже пізніше у моєму підпорядкуванні з'явилися і бригадири, і агроном. Попит на яблука був величезний. Часом по два вагони плодів відправляли до Іркутська чи Красноярська. Врожаї збирали по 30 тонн із гаком.
Донедавна в Івана Трифоновича і вдома було півгектара саду. Але тепер частину викорчував. З того, що залишається, видно, наскільки серйозно підходив господар до справи. Ось персики, поруч яблуні — «симиренки», посаджені ще в 1953 році, а це — справжній кальвіль... У кінці городу — вражаючих розмірів ємності. Ті самі, над якими деякі недоброзичливці- журналісти свого часу глузували: мовляв, батькові Лазаренка облаштували цілу поливальну систему.
— Та ну їх, — Іван Трифонович махнув рукою. — Я все це встановив, ще коли працював. На комбінаті через них пульпу відкачували. Коли ж стали непридатними, їх можна було взяти вільно. Як не як, уміщують відразу 20 кубів води.
Про злодіїв у Лазаренковому саду запитувати зайве — ночами в ньому гарцює вражаючих розмірів кавказець Заїр. Світлу ж днину пес проводить у клітці.
Іванові Трифоновичу на початку наступного року виповниться 80 років. Проте він справляє враження людини міцної. Навіть тепер їздить за кермом авто, яких у нього два — «Опель» та старенька «Нива».
— Але далі райцентру за кермом не буваю, — уточнює.
До речі, й діти до водійської справи вдатні — хлопці отримали права відразу після досягнення 18-річного віку. Середній син, Павло, до армії в очолюваному батьком колгоспі навіть шоферував.
Зараз Лазаренки-старші отримують 820 гривень пенсії на двох. Проте на долю не скаржаться. Адже мають ще й дивіденди у сільгосппідприємстві «Житниця», куди здали свої паї.
— Господар там непоганий, — каже Іван Лазаренко. — І знаєте, що їх виручає? Зо два роки займаються вирощуванням рапсу. Тому й на коні... Проте дивіденди на майно сплачувати перестали — з 2500 належних нам гривень ми з бабою отримали лише п'яту частину. Хоча особливих претензій з цього приводу не висловлюємо. Бо у двох сусідніх господарствах справи гірші — зерна повно, ніхто за нього не хоче платити нормальні гроші, а в кредити залазити небезпечно.
Перший у Карпівці будинок
Усі троє синів Лазаренків народилися в старій хаті, яку батьки купили. Вигляд ця оселя має досить своєрідний — довга, немов сарай. Що пояснюється дуже просто — раніше у таких хатах тримали й худобу. Проте Лазаренки жили тут самі.
«Новою» ж оселею, зведеною у 1960 році, Іван Трифонович пишається досі.
— Це був перший у Карпівці будинок, тоді як усі інші — хати, — досить своєрідно ілюструє перевагу.
На запитання, хто з трьох синів найкраще навчався у школі, відповідає однозначно:
— Найстарший. Микола.
Що цікаво, Микола з 1975 по 1986 роки мешкав саме у Гнідині — там навіть головував у місцевій сільраді. Потім повернувся до рідних місць, влаштувався на Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат, де працює й тепер.
Наймолодший син Іван очолює одне з сільгосппідприємств Новомосковського району. Справи в нього складаються вельми успішно — господарство на Дніпропетровщині вважається зразковим.
А Павло — для батьків незагоєна рана. І хоч ми намагалися більше спілкуватися на теми відсторонені, до цієї поверталися постійно.
— Вірю, що він повернеться, — каже Іван Лазаренко. — Бо ні в чому не винен. Мені він відразу сказав: «Батьку, я ніяких українських законів не порушував. Чому це іншим дозволено, а мені — не можна?». Якби там щось було, то вже давно б винесли вирок.
На щастя, хоч зі зв'язком проблем немає, і батьки з Павлом спілкуються щонайменше раз на тиждень. А коли Іван Трифонович лежав у лікарні, син йому телефонував з Америки щодня.
На президентських виборах Лазаренки беззастережно голосували за Віктора Ющенка.
— Бо треба було оту бандоту поламати, — Іван Трифонович у висловах не соромиться. — Скільки вона правитиме нашою державою? Тому вірив у Ющенка і вірю. Мої внуки і на Майдан до Києва їздили. Один із них, Андрій, Іванів син, завіз туди продуктів тисяч на п'ять гривень.
За зізнанням Івана Трифоновича, районна влада їх, Лазаренків, не цуралася навіть у найважчі часи. Та й Павлові соратники час від часу заїздили, але обережно — боялися втратити роботу.
— Ми це розуміли, — каже. — Адже люди повідомляли, що за нашою садибою стежать.
Украдене фото малого Івана і новий сенс життя Павла Івановича
Щодо уваги до екс-Прем’єрового батька журналістів, то за час перебування сина в Америці до Лазаренків навідалася тільки одна з газет. Прийняв журналiстiв Іван Трифонович по-людськи.
А от днями ця газета завдала Лазаренкам справжнього удару нижче пояса. А було це так: Іван Трифонович щиро прийняв у своїй оселі фотокореспондента із зовсім іншого видання. Той знімав, що душа забажала. Батько попрохав про єдине — зберегти у таємниці побачене ним фото сина Павла з молодою жінкою та маленьким хлопчиком.
— Це все ж особисте, і ніхто в нього втручатися не має права, — зазначив пан Іван.
Але згодом це фото з'явилося у вищезгаданій газеті («Комсомольской правде в Украине». — Ред.) під сенсаційним заголовком «Лазаренко у неволі народив сина». Після цього інформація про ще один аспект особистого життя Павла почала гуляти повсюди.
У ході підготовки цього матеріалу кореспондент «УМ» звернувся по коментар у цій справі до самого екс-Прем'єр-міністра через його довірених людей. Павло Іванович назвав розповсюджену інформацію про його позашлюбного сина застарілою, оскільки Ваня народився ще півтора року тому. Проте це стало для нього подією, яка змусила по-новому подивитися на сенс життя. «Саме народження сина, — зазначає Павло Лазаренко, — надало мені впевненості в тому, що я скоро повернуся в Україну і стану активним учасником політичних подій. Отож я дякую Богові за свою міцну і благополучну родину, прекрасну дружину Оксану і чотирьох дітей. Це моя головна опора і найвища життєва цінність. Бо я зміг вистояти у найважчі часи тільки завдяки підтримці Оксани та дітей і, звісно ж, своїх батьків». За словами екс-Прем’єра, свій попередній шлюб (із Тамарою) він розірвав у встановленому законом порядку ще декілька років тому.
Віднедавна у Карпівці сталася знаменна подія — сюди передислокувалася з Миколаївки селищна рада, для якої нове приміщення збудовано силами Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату. Її голову, свого давнього знайомого Степана Олійникова, я на місці не застав. Отож поспілкувався iз секретарем Євдокією Сажевською.
— Ну що, Лазаренка чекають? — цікавлюся.
— Чекають, ще й як... Буквально перед вашим приходом один чоловік брав довідку про склад сім'ї для газового господарства. Відчувалося його незадоволення чимось. Тому й сказав прямо: «Треба сподіватися на Лазаренка...».
Сама ж причина передислокації сільради з колись величезного села Миколаївки прозаїчна. Інгулецький ГЗК спрямував на нього свої розробки, отож аборигенам за рахунок підприємства купують житло там, де вони забажають.
Іван Васильович Пономарьов, який протягом 35 років очолював місцевий колгосп, обрав Карпівку, «бо вона рідніша». Про Лазаренків Пономарьов відгукується найкращими словами.
— Садом тоді весь Інгулецький комбінат годувався, — зазначає. — Відразу п'ять бригад там працювали. І спирт робили, і консервацію, і вино. Люди в нас заробляли непогано, тому й не розбігалися.
Свої пожитки Іван Васильович тепер потроху перевозить iз Миколаївки за допомогою кобили Зорьки.
Завітали ми й ще до одного об'єкта, який у Карпівці пов'язують з іменем Павла Івановича, — місцевим Будинком культури. Потрапили на подію урочисту — місцева бібліотека відзначала 50-річчя. Її дружний колектив попросив нас сфотографувати всіх разом на тлі... стелі, що протiкає: бачите, мовляв, що робиться без Лазаренка...
Отож кореспондент «УМ» переконався остаточно: повернення відомого земляка у його рідних краях очікують без будь-яких «задніх» думок не лише його батьки.
Очолювана Павлом Лазаренком партія «Громада» має намір увійти у «блок чотирьох партій», щоб разом іти на парламентські вибори 2006 року. Про це Лазаренко повідомив в інтерв’ю каналу СТБ. Він не уточнив, які політичні сили входитимуть до блоку, але пообіцяв, що про це стане відомо «от-от».
Екс-Прем'єр, який перебуває у США під домашнім арештом, також зазначив, що не поділяє прогнозів, згідно з якими вирок каліфорнійського суду в його справі пролунає на початку грудня. Лазаренко каже, що в Америці досі немає необхідних паперів з української прокуратури.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
