Львівський мовознавець Ірина Фаріон — кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови і прикладної лінгвістики Національного університету «Львівська політехніка». Лауреат цьогорічної премії імени Олекси Гірника. Ініціатор й організатор щорічного конкурсу плакатів «Мова — твого життя основа», який з 1997 року проводився серед львівських студентів. «Ідея малювати Мову, — написала вона в одній зі статей — народилася в маршрутці, яку розривало від децибелів російської попси на зразок «пацелуй мєня вєздє» чи «пацелуй мєня в рот, а я тєбя наабарот». Це був наступ на моє життя, через що мій повсталий інстинкт самозбереження підбив на захист власних життів сотні моїх львівських студентів-архітекторів і дизайнерів. Ми виявили свій протест через мистецтво, намалювавши понад сто робіт, що становили синтез словесного гасла і малюнка». Цього року вперше конкурс одержав статус всеукраїнського й охопив не лише студентські роботи, а й шкільні.
Ірина Фаріон — безкомпромісна в судженнях і діях. Вона каже, що в мовній ситуації, яка склалася, слово «толерантний» для неї стало лайливим. Минулого року прокуратура, було, порушила кримінальну справу проти неї за один зі студентських плакатів, на якому був напис «Не знаєш, не розумієш, не шануєш» і стрілка вбік Москви.
— Моє перше запитання — про ваше прізвище. Цікаво, якого воно походження? У вашій першій книжці «Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці XVIII — початку XIX століття (з етимологічним словником)», крім 4500 прізвищ, є і ваше. Яка дорога цього прізвища у нашу мову?
— Дорога цього прізвища в Україну складна і звивиста, як часом складною є дорога українця до самого себе. Давнє гуцульське слово «фаріон», за словником Бориса Грінченка, означає «інтриган і брехун». Це та версія етимології прізвища, що лежить на поверхні мовного айсберга. А якщо глибше сягати, то компонент «фарао» означає азартну гру в карти у XVIII ст., що походить із німецького «фараон, червовий король». Те саме значення й у французькій мові. В ці мови компонент «фарао-» проник із грецької, в якій він є адаптованою формою давньоєгипетського «перео-», що буквально означає «палац». Так у древньому Єгипті за місцем їхнього проживання, себто палаців, називали королів-фараонів, аби намарно не вживати їхніх справжніх імен.
Відомо, що справжнє ім'я — це ключ до таємниці життя людини. З німецької мови це слово вже в адаптованій грецькій формі з кінцевим приголосним «н», що закривав склад відповідно до законів милозвучности грецької мови, потрапило у гуцульську говірку. У цій говірці слово-мандрівник зазнало семантичного переосмислення на базі мотиваційної основи «гра в карти з червовим королем». Позаяк гра в карти обов'язково передбачає інтригу, то це і стало компонентом значення лексеми «фаріон».
— Ваша друга праця — «Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір». До речі, книжка присвячена «Світлій пам'яті мовознавців — творців першого академічного і соборного Правопису 1929 року». Як так сталося, що від дослідження прізвищ ви перейшли до теми правопису?
— Це дійсно стрибок у неплановану царину. 2000 року тодішній уряд Віктора Ющенка запропонував давно назрілу реформу українського правопису, який ще дотепер існує у сталінсько-постишевській радянській версії. Теперішній правопис — це московський сарафан на тілі української мови, це пристосована до російських фонетико-морфологічних норм вимучена радянською дійсністю укрмова. Із проголошенням незалежности України ми повернулися до нашого прапора, герба, грошової одиниці, але незмінно зросійщеними зосталися правила нашої мови. Необхідно було зробити цей ще один символьний крок, аби злочинна радянська атрибутика зосталася в минулому. Однак тодішня кучмівська влада організувала цілковиту обструкцію добрим і обµрунтованим напрацюванням правописної комісії. На державному рівні реформу злорадно висміяли і провалили — надто глибокі процеси вона заторкує, і насамперед змосковщене мислення нашого постколоніяльного суспільства, якому годі звільнитися від уніформи «старшого» брата. Я вирішила написати правду про більшовицьке µвалтування нашої мови й адресувала свою працю передусім трьом громадським категоріям, знервованим змінами в українському правописі: тим, кому не на часі правописні зміни; тим, які вважають, що ці зміни спричинюють хаос; і зрештою тим, якi енергійні, мудрі, сильні, наполегливі... і завжди грамотні. Словом, ця праця для тих, хто усвідомлює: найперше завдання мовознавців — відновити криваво перервану правописну традицію як знаковий засіб самоідентифікації українців. Я намагалася це зробити у нетиповому легкому науково-публіцистичному стилі з несподіваними малюнками-ілюстраціями до кожного мововбивчого факту. Так зло реакції суспільства породило добро моєї праці для звільнення його ж від російсько-радянської подоби.
Досліджуючи правописні проблеми, я жила в кількох площинах — психологічній, політичній і власне мовній. Синтез цих трьох площин уможливив усвідомити найважливіше: нам потрібна не українізація України, а її невідкладне поступове наполегливе деросійщення, і через мову передусім.
— Наукові дослідження, викладацтво, публіцистика, зокрема ваша активна позиція в мовних питання — згадаймо ваш відкритий лист Президентові України. Як ви це все поєднуєте?
— Знаєте, життя — це як торт. І якщо його спекли добре, то всі шари в ньому не роз'єднати: ми ковтаємо їх відразу. І це лише додає сили. Крім цього, фах філолога — це одночасне існування у всьому, і хоча б тому, що мова і є тим УСІМ. Поза мовою світ не існує.
— А який резонанс мав згаданий лист Президентові?
— Під цим листом мої студенти-політехніки зібрали понад 5 тисяч підписів і надіслали його Вікторові Ющенку, який, як видно з указу, перший посягає на 10-ту статтю Конституції України. Відомо мені й те, що експертизу цього листа мав зробити Інститут української мови. Він дав позитивну експертизу і додав низку вимог щодо провадження мовної політики в Україні, на що, як мені відомо, Секретаріят Президента не надто схвально зреагував. І ще одне. Мені до сьогодні телефонують люди і розповідають, що вони надсилали копії цього листа до Верховної Ради, міністерств культури, освіти, аби заманіфестувати свою позицію... Це і є найдієвіший резонанс від листа — він створив хвилі суспільної реакції...
— Відомо також, що ви час від часу виступаєте на міських мітингах. Це теж частинка того «торту»?
— Звичайно. Нещодавно на вічі у Львові я закликала львів'ян до прояву побутового націоналізму. Що це означає? Не миритися із системою подальшого російщення моєї країни. Для тих, хто не читає словників чужомовного походження, нагадаю, що націоналізм — це демонстрування національної і людської гідности, це відстоювання права на повносиле життя на власній землі.
Нещодавно довелось і мені це продемонструвати. Так-от, я купила праску, до якої мені додали інструкцію російською мовою. Уявіть моє правдиве обурення : уневажнено моє конституційне право послуговуватися державною мовою! Зрештою, та мова для мене передусім — мова колонізатора, і це буде доти, доки Росія провадитиме імперську політику щодо моєї країни. Я написала листа в обласне управління у справах захисту прав споживачів, щоб мені пояснили, чому порушують мовне законодавство в моїй країні. У відповідь я одержала листа такого змісту: «Спеціалістами управління розглянута Ваша заява. У магазині «ТзОВ Ґранд-Еліт» проведена перевірка дотримання вимог чинного законодавства. Факти, викладені в заяві, підтвердилися. За реалізацію прасок без інструкцій та гарантійних талонів державною мовою до «ТзОВ Ґранд-Еліт» застосоване економічне стягнення. Директора магазину притягнуто до адміністративної відповідальності, оштрафовано. Працівниками магазину Вам направлено письмові вибачення, інструкція та гарантійний талон на праску державною мовою».
Висновок із цього простий: хочеш зробити країну затишним домом — сам наводь лад у ній, і то впевнено, невідступно, цілеспрямовано, бо для себе робиш. Влада відповідальна перед тобою, а не ти пасивне знаряддя у її руках.
Тому мій принцип поведінки дуже простий: малими, «гомеопатичними» краплями до великої мети. Це мій спосіб зміни суспільства. Нема часу на розчарування і зневіру, натомість яка насолода міцніти з власних переконань. Життя — це передусім розбудова себе.
— Буваючи в наукових відрядженнях за кордоном, ви, очевидно, не могли не привезти спостережень за функціонуванням мов у відвіданих країнах.
— Так, це правда, тому що мова для мене завжди була і є самим життям. Це основна її функція — духовної екзистенції. Мої подорожі Европою підтверджують, що світ, власне, мовою живе, а не послуговується нею, як здебільшого в нас. Банальний приклад. У Німеччині я попросила англійською мовою горнятко чаю, сказавши «Ґів мі е кап оф ті», на що мені відповіли: «Ніхт ті, абер те». Це найкращий мовно-політичний урок мого життя. Тому існують самодостатні Німеччина та Англія: мабуть, через звук «і» в англійській та «е» в німецькій мовах пролягає кордон між Англією та Німеччиною.
Коли я повернулася до Львова і попросила на Краківському базарі полуничний йогурт, то мене перепитали: «Клубнічний?». Натомість я наполягла : «Ні, полуничний». Після цього почула: «Пожалуста, клубнічний». Я сховала гроші до гаманця і повернулася йти без йогурту. Мені у спину крикнуло: «Націоналістка». Я зупинилася і відказала цій пані: «Дякую, це — найвища оцінка мого вчинку, а ви — нікчема». Мова — це не тільки приватне життя і життя країни в цілому, це валюта, що котується на світовому ринку чи не котується. Українська мова стане непоборною валютою тоді, коли ми зробимо її такою валютою у себе вдома.
Ще один яскравий приклад, на цей раз з Італії. Коли я намагалася купити в цій країні щось за долари, послуговуючись жахливенним італійсько-англійським суржиком, мені відповіли таким самим потворним італійсько-англійським суржиком: «Ти не в Америці, дівчинко! Іди поміняй долари на ліри, тоді ми продамо тобі те, що ти хочеш». Нехай процвітає Італія.
— Ви зараз працюєте над докторською дисертацією. Це продовження якої попередньої теми? Про що вона?
— Усі позитивні речі починаються з негативних. От такий парадокс. Тему докторської мені підказали студенти, як на мене, із проблемним мисленням. Зі студентами я проводила веселий експеримент: запропонувала їм відвідати крамницю, де начебто продають мови. Назвала її, як це зараз модно, — «лінгвошоп». Кажу: «Уявіть собі, ви заходите до «лінгвошопу» і там продають п'ять з половиною тисяч мов. За яким принципом ви будете обирати мови? У вас будуть гроші тільки на одну мову». В авдиторії було 120 майбутніх прикладних лінгвістів, 65 вiдсоткiв з яких відповіли, що обиратимуть ту мову, яка престижна і поширена. Такий самий експеримент я провела з архітекторами, дизайнерами і математиками, 70 вiдсоткiв з яких обрали рідну мову. Із цієї промовистої статистики постало бажання дослідити, чому молоді люди, які покликані нести суспільству усвідомлення мови як категорії буттєвої, акцентують на суто зовнішніх характеристиках престижу і поширености, а натомість архітектори, дизайнери із математиками, люди з іншим покликанням, «купують» рідну мову?
Так народилася ідея написати про природу мовного престижу на матеріялі англійської, німецької, старослов'янської, латинської, російської мов. Планувала видати це окремою книжкою, не пишучи про українську, — мовляв, про інтимне не говорять, воно весь час із тобою. Але українська запротестувала в мені! Дослідження її суспільного статусу в історичному розрізі і дасть відповідь на запитання про бажання носіїв «купувати» чи «не купувати» її сьогодні. Думаю, розтин минулого принесе відповідь на запитання теперішнього. Ось так, з такого «походу до «лінµвошопу» народилася ідея дисертації.
