Сьогоднішньою публікацією розмови з президентом Києво-Могилянської академії В'ячеславом Брюховецьким «УМ» починає серію інтерв'ю з «радою старійшин» — ученими, інтелектуалами, аксакалами думки і духу. Нам здалося, що у вирі постреволюційних подій, які закрутили Україну у вузол важких, болісних тенденцій, суспільство майже не мало нагоди почути голос особистостей з великої літери, тих, кого називають мізками і совістю нації. Як оцінюють вони події за рік, що минув після повстання Майдану і майданів, які бачать помилки і надії на просвіток? Куди рухається наша держава і що можна зробити, аби вона не поповзла назад? Чого бракує нашій нації після пережитого листопада-грудня—2004?
«У листопаді-грудні минулого року змінилася тільки влада. Це було продовження революції 1991 року»
— В'ячеславе Степановичу, хотілося б почати розмову про те, якою стала Україна після Помаранчевої революції, і співставити з тим, якою ми хотіли її бачити рік тому. Ці бачення, м'яко кажучи, розбіжні. Сьогодні немає жодної соціальної групи, яка була б задоволена — і владою, і картиною своєї держави через рік після Майдану. Чому так сталося?
— Тому, що рік тому ми мали завеликі очікування. Особисто для мене нічого несподіваного в цьому немає. Я навіть спробую показати, що позитивного є в цих колізіях. Мені як людині вони дуже не подобаються, мені боляче через те, що вони відбуваються, але, якщо абстрагуватися від емоцій, я розумію: ці події є нормальними. Вони мусили бути прогнозованими — і ця політична ситуація, розкол у помаранчевому середовищі, і це суспільне розчарування. Революція насправді не була революцією (я ще минулої осені висловлював цю тезу) — це було продовженням революції 1991 року. Адже революція передбачає зміну державного устрою, зміну орієнтації держави. А в листопаді-грудні минулого року змінилася всього-на-всього влада. І саме тому, що всі очікували революційних наслідків, не враховуючи, що ті події насправді не були революцією, саме тому сьогодні існує такий високий рівень невдоволення.
Давайте проаналізуємо. Чи можна було уявити, що нова влада, прийшовши в Кабінет Міністрів, радикально змінить ситуацію? Ця влада, насамперед зауважимо, не була новою: це були владні люди, тільки вони перейшли з Верховної Ради в інші кабінети, де, виявилося, зовсім інші принципи роботи, зовсім інша відповідальність і зовсім інше навантаження. Народний депутат може все обіцяти, говорити що завгодно, всіх критикувати й інколи порушувати закони, користуючись депутатською недоторканністю. Робота ж в уряді — зовсім інша. Там треба якщо говорити, то відповідально, треба просто працювати, причому працювати так, щоб народ навіть і не помічав, що у нього є уряд. Цього мистецтва, безперечно, не досягли в Україні, і багато урядовців продовжували поводитися, як депутати чи вуличні трибуни, замість того, щоб працювати і утверджувати себе на нових посадах. Відтак звичайно, що наслідки роботи уряду були не вельми хороші. Були безвідповідальні заяви. Пригадуєте, про подешевшання курятини тощо. Чим це було викликано? Недосвідченістю бюрократичного апарату України. Якщо мене спитають, що найбільше потрібно Україні, я скажу: бюрократи. Бюрократи в хорошому розумінні. У нас, на превеликий жаль, бюрократів, яких поважають у Німеччині, в Англії, на пальцях однієї руки можна перерахувати.
Друга причина. Зважаючи на те, що були дуже різні складники «помаранчевого» ядра — різні за політичними поглядами, індивідуальністю, різні за віком, — так звана Помаранчева революція не могла дати поштовху для створення уряду якщо не однодумців, то справді реальної команди, котра здатна працювати на мету. Зрештою, різними були й уявлення про мету. Ми бачили, як конфлікт, що розгорівся у вересні, починався ще в перші місяці року — пригадуєте, скандал зі Зваричем, інцидент з міністрами, які подавали у відставки, але ті відставки не були прийняті. Отже, від початку було зрозуміло, що криза уряду відбудеться.
Крім того, думаю, зробив помилки і Президент, особливо в кадрових призначеннях. Не хочу повторювати банальності про кумів, але... Ну реально ж треба дивитися на кумів, попри те що в них були благі наміри й існували взаємні зобов'язання! Напевно, у Президента було сподівання, що коли ці люди так багато робили для — ще раз повторю — так званої Помаранчевої революції, то вони й далі продовжуватимуть цю лінію. Але вони просто не могли справитися з покладеною на них місією. Тому ставка на близьких людей у нових, робочих, умовах виявилася невиправданою.
Третя причина. Багато було зроблено помилок у революційній гарячці, деякі речі робилися кавалерійськими наскоками. Не враховано було, що нині не 37-й рік, це не часи «трійок». Плюс непрофесійність, я вважаю, деяких слідчих органів, які затримували представників колишньої влади без достатньої доказової бази. Я дивувався: це навмисно чи ні оголошували по телебаченню про запрошення на допит — не тільки Кравченка — багатьох осіб. Відтак у мене складалося враження, що це робилося навмисно, це сигнал певній людині: тікай. Що вони всі й зробили — і Бакай, і Щербань, і Засуха. По телебаченню ледь не щодня говорили про справу Колесникова. Якщо ви вже пішли на такий крок, то мусили бути певними, що доведете справу до кінця. З Різаком та ж сама історія. Це непрофесіоналізм: хотіли зробити, та не змогли. Як наслідок — ніхто сьогодні в тюрмі не сидить, нічиєї вини не доведено, заяви Ющенка про розкриття справи Гонгадзе не виконані (я вважаю, що в цій ситуації, яка спричинила поспішність такої заяви, Президента просто «підставили»).
До всіх цих явищ і процесів, про які я сказав, слід додати і дуже несприятливий для України момент на ринку енергоносіїв, підвищення цін на нафту, бензин. Цей фактор, помножений на багато наших внутрішніх об'єктивних і суб'єктивних чинників, теж вплинув.
Тепер я переходжу до позитиву. Два основних компоненти помаранчевого табору були різними: це представники ліберальних поглядів, яких уособлює більшою чи меншою мірою Ющенко, і представники, я б сказав, соціал-демократичної ідеї (не пов'язаної з соціал-демократами (о), бо ті зовсім не є соціал-демократами), виразником яких була Тимошенко. Якщо уважно подивитися, що нам дав їхній розкол, то ми побачимо майбутні обриси влади й опозиції.
Те, що сили Ющенка і Тимошенко розійшлися, — нормальне явище. Це те, чого не сталося свого часу в Русі. Мені дуже близька ця тема, бо я був одним з організаторів Руху. Видатна людина В'ячеслав Чорновіл припустився помилки (видатні люди теж помиляються). Він не зрозумів, що коли боролися за незалежність України, в усіх була спільна мета — від окремих комуністів, до яких я належав тоді, від Івана Салія, секретаря райкому партії, який співчував Рухові, до крайніх правих, приміром, Степана Хмари. Але, коли мета була досягнута, коли була реалізована ідея, з'явилися інші вектори — вектори інтересів, і в новій державі інтереси Хмари і Салія стали зовсім різними. А В'ячеслав Чорновіл не хотів цього бачити. Він хотів примусити всіх увійти в одну партію. А слід було розпуститися і утворити нові партії: припустімо, ліву — того ж Салія, радикально праву — Степана Хмари. Я утрирую, безперечно, але в цьому полягала засаднича помилка Руху після здобуття незалежності. Подібне могло статися і з помаранчевим табором. Якби штучно утримувалася ситуація позірної єдності, то все одно вона б розпалася.
Але, як це не парадоксально звучить, я припускаю, принаймні не виключаю, що ці дві сили можуть об'єднатися на цих виборах. Тому що є попереду спільна мета — не допустити реваншу.
«Переможці думали, що завтра знов буде мітинг, а насправді завтра треба було йти на роботу»
— Ви двічі сказали слово «мета». Спершу метою помаранчевого табору було повалити стару владу, тепер метою помаранчевого табору, вже розколотого, є не допустити реваншу представників тієї, поваленої, старої влади. Я думаю, що друга мета, напевно, і не постала б, якби Віктор Ющенко прийшов до влади з чітко виробленим стратегічним планом дій, планом розвитку держави, і зі сформованим кабінетом. Адже тіньовий уряд можна було формувати вже наприкінці грудня, а не після інавгурації, як це фактично було. Можливо, якби Ющенко мав чіткий план дій і грамотно сформовану команду урядовців, ви б зараз не називали Помаранчеву революцію «так званою»?
— Чому не було стратегічного плану? Та тому, що під час так званих революційних подій ніхто про стратегію не думає. От пригадайте ті дні! Яка була ейфорія! Мене під кінець революції вже починало коробити від безперестанку повторюваних скандувань «Ю-щен-ко!» тими, хто невдовзі — і ми це сьогодні бачимо — став до нього в опозицію. Я це передбачав. У нашій академії, як ви знаєте, був прес-центр «Нашої України», і вже коли стало відомо, що Ющенко переміг, вивісили плакат «Побажай Ющенку», де всі могли написати свої побажання. Я тоді написав: «Вікторе Андрійовичу, завтра — на роботу». Це була велика помилка переможців — вони думали, що завтра продовжиться мітинг. А насправді завтра треба було «йти на роботу».
Але я повернуся все-таки до того позитиву, який я побачив після зміни уряду. По-перше, вересневий скандал допоміг Ющенку відсторонити від управління тих людей, яких без такого скандалу відсторонити було б дуже важко. Це був для нього добрий привід. По-друге, в уряд — хоч він і є короткостроковим — прийшли, я вважаю, деякі цікаві люди. Принаймні можу назвати ім'я міністра культури Ігора Ліхового — цей чоловік має великий потенціал. І критикувати Ющенка треба не за зміну уряду та ключових осіб в інших органах влади, а за те, що він зробив це надто пізно.
У 2001 році, перед парламентськими виборами, пам'ятаю, відбувався «круглий стіл» різноманітних політичних сил, на якому було два співдоповідачі — Ющенко і я. Я сказав тезу, яку багато хто з учасників сприйняв критично, а саме — я сказав, що Ющенку треба знайти спільну мову з олігархами. Мені відповіли: ну що ти, олігархів треба садити в тюрми! Моя позиція грунтувалася на тому, що наша історія доводить: Україна могла вже кілька разів здобути незалежність, але гетьмани не знаходили спільну мову зі старшинами. Ви подивіться на сумну історію гетьманів — практично всі вони були «здані» старшинами.
— Гетьман Лівобережжя Іван Брюховецький, до речі, ваш предок?
— За сімейними переказами, так. Але я не маю документів, які б це підтверджували... Повертаючись до старшин. На той час це були, по суті, в теперішньому розумінні олігархи. Тому страшно не те, що в Україні є олігархи (вони є в кожній країні, яка здійснила перехід від одного ладу до іншого, це природний шлях), а те, що олігархи, на жаль, не є українськими, вони працюють на інтереси інших держав. Тому завдання — знайти спільну мову з олігархами. Це дуже розумні, енергійні, впливові люди. Це надзвичайно складно — стати олігархом. У мене, наприклад, не вистачило б таких здібностей — стати олігархом. (Сміється. — Ред.). Тобто ми повинні розуміти, що ці люди, навіть якщо вони вкрали первісні капітали, повинні зараз приносити користь державі. А між іншим, вони свого часу навіть крали досить дотепно, використовуючи неузгодженість законодавства УРСР і народжуваного законодавства нової України, і це можна назвати просто крадіжкою, а можна — вмінням працювати iз законами. Отже, після перемоги Помаранчевої революції насамперед треба було почати співпрацю з цими людьми, не загравати, а поставити перед ними нові правила гри. Нараду з олігархами, яку недавно провів Президент, треба було скликати ще в лютому.
«Якщо буде реванш, я можу покласти партквиток на стіл»
— Багато аналітиків вважають, що лише блокування НСНУ і БЮТ і формування ними нового уряду після парламентських виборів дасть Україні шанс рухатися у прогресивному, західному напрямi. Блокування ж будь-якої з цих сил із «Регіонами» означатиме те, що ви назвали «реваншем». Чи, на ваш погляд, можливе, у принципі, блокування НСНУ з БЮТ?
— Я зовсім не виключаю такого альянсу. Я не кажу, що так і буде. Але, в принципі, я не бачу ніяких абсолютно неподоланних перешкод, які унеможливили б таке блокування.
— А якщо після виборів НСНУ створюватиме урядову коаліцію з «Регіонами» Януковича, ви покладете партквиток на стіл?
— Мені не звикати класти партквиток на стіл. Я вже один раз це робив — коли виходив iз КПРС. Я був секретарем парткому в Інституті літератури, і я поклав свій партквиток на стіл на завершення своєї звітної доповіді як знак того, що партія розвалилася і в ній нічого робити. Якби я побачив неприйнятну для себе позицію «Нашої України», я би теж таке зробив. Я бачу і зараз багато проблем, дуже невдоволений деякими процесами, які в ній є, але в цілому, думаю, державотворчий елемент у цій партії дуже сильний. Тому в результаті виборів, я вважаю, ймовірність блокування між БЮТ та НСНУ значно вища, ніж між НСНУ й «Регіонами». Втім такі передбачення зараз дуже важко робити, краще на цю тему говорити за кілька місяців.
— Як ви ставитеся до підписання меморандуму з Януковичем?
— Політика є пошуком компромісів. Якщо уважно почитати той меморандум, то в ньому ні про що не йдеться. Навіть рядки про амністію тих, хто брав участь у фальсифікаціях, ні про що не свідчать. Закон про амністію приймає Верховна Рада. Якщо такого закону не буде, то Президент нічого не вдіє.
— Виходить, що Президент і Янукович удвох схитрували — підписали такий документ, який апріорно не виконується.
— Це політика. Знаєте, скільки в політиці робиться того, що не виконується! Подивімося на Верховну Раду.
— В'ячеславе Степановичу, це ви як громадянин чи як партієць НСНУ оцінюєте?
— Ні, не як партієць. Як аналітик. Давайте ж згадаємо, крім усього, що, умовно кажучи, половина України голосувала за Януковича. Хай наостанок було мільйон голосів сфальсифіковано, але в будь-якому разі ми повинні розуміти, що велика частина України проголосувала за Януковича, тому не можна розводити конфронтацію, і Ющенко є Президентом усієї України, тож мусить шукати порозуміння також iз тими, хто голосував проти нього минулої осені. І для того, щоб та, друга половина України, не почувала себе упослідженою, він повинен був як Президент іти на такий компроміс. Нічого, що б суперечило вимогам, які звучали на Майдані, у меморандумі немає. Це як читати, звісно, це казуїстичні речі. Але при тому ми бачимо, що Янукович обурюється, що його й далі викликають на допити.
Безперечно, треба було провести рішення про новий уряд, і Президент мусив шукати шляхи для цього. Тому не робімо з цього трагедії, а дивімося, що це дає. Це був політично доцільний крок.
— У контексті меморандуму звучить непереконливо, тому що ви не враховуєте час, в який його було підписано, — перед самим голосуванням за кандидатуру Єханурова, що додає документу значення незграбної, неефективної політичної хитрості.
— Щодо часу підписання — я згоден. Меморандум і справді треба було підписати раніше, відразу після революції.
— Гасло «Бандитам — тюрми», я так розумію, ви не схвалюєте?
— Чому це не схвалюю? Схвалюю. Але треба довести, що вони бандити, чи фальсифікатори! Ну не встановлено через суд організаторів фальсифікацій, ви навіть Ківалову не зможете нічого закинути, хоча всі прекрасно знають, що він робив.
— А вам прикро від того, що фальсифікатори не покарані?
— Звичайно, прикро. Я вважаю, що тут влада не допрацювала, не допрацювали МВС, Генеральна прокуратура, які мусили це довести. Але не перед телекамерами, а конкретною слідчою роботою.
«Для втілення української ідеї бракує хороших українських бюрократів»
— Я згадала, як у грудні сиділи ми з друзями, колегами тут, на Могилянській території, у прес-центрі Ющенка, і мріяли, що ось нарешті, після 14 років незалежності, з'являються шанси на те, що «український проект» відбудеться. Пам'ятаєте, як у ті дні люди намагалися більше говорити українською мовою відчуватися українцями. Українське тоді звучало гордо, було — тривіально кажучи — модним. Та дуже швидко стало зрозуміло, що «український проект» знову не відбувся. Національна ідея так і залишилася невтіленою, напозір замаскованою під реляціями про стратегічний курс руху в Європу. Як ви гадаєте, чи потрібна нашій країні взагалі така абстрактна річ, як національна ідея? Що її може замінити в нових умовах, або ж якою вона мусить бути?
— Починаючи від відомих висловів Табачника, а потім підхоплених Кучмою, про те, що національна ідея не спрацювала, повторювали цю тезу люди, яким не потрібна була національна ідея, це, швидше, були люди неукраїнської ідеї. Але давайте поміркуємо, що таке національна ідея?
Якщо розібратися, то різні суспільні верстви вкладають у це поняття інакший смисл. Для «Просвіти», приміром, це розвиток української мови, культури, щоб «Кобзарі» були в кожній хаті тощо. Коли зараз говорять, що треба провести таку-то українську акцію, але без шароварщини, то я запитую: а де ви бачили шароварщину? Де ті нещасні шаровари? Їх уже давно немає. Але так звана шароварщина для когось — це суттєва частина національної ідеї. А для, скажімо, Індустріального союзу Донбасу виробництво, грубо кажучи, потужної, чорної, не дуже інтелектуалізованої продукції — це частка національної ідеї. Для вчених, які працювали над високими технологіями, ця ідея полягає в тому, щоб Україна посіла гідне місце у світі високих технологій (це те, що ми мали і втратили, на превеликий жаль). Брати Клички — це втілення національної ідеї у світовому спорті, і вихід у фінал чемпіонату світу з футболу — теж частина національної ідеї.
Не дефінітивно, ненауково можна сформулювати: національна ідея полягає в тому, щоб нації добре жилося. Треба, щоб була робота, щоб люди нормально заробляли, щоб не насилля вистрибувало з екрана, щоб книжки українською мовою видавалися, щоб люди жили в нормальних помешканнях. Для мене немає проблеми у формулюванні національної ідеї.
— Чудово. Сформулюйте! Принаймнi, щоб не склалася думка, що нацiональна iдея полягає винятково в добробутi.
— Національна ідея — це коли нації затишно на своїй землі, коли її поважають у світі. Для мене, людини, в однаковій мірі і романтичної, і прагматичної, набагато більше важить не складність формулювання цієї ідеї, а складність реалізації. А реалізувати її можна, дивлячись на досвід інших народів.
Україна потрапила в розруху, яку ми достеменно ще не усвідомили. Я маю на увазі розпад Радянського Союзу. Згадайте, що сталося після розпаду Югославії, — і ви зможете уявити найгірші сценарії, які могли розігратися на теренах колишнього СРСР. Треба буде колись поставити пам'ятник ГКЧП — вони каталізували процеси, роз'єднання відбулося майже безболісно, а інакше б агонія Союзу розтягнулася ще на кілька років.
Чого не вистачає Україні сьогодні? По-перше, українського бюрократа — українського і за мовою, і за любов'ю до своєї держави. Більшість бюрократів досі російськомовна і досі дивиться в бік Москви. По-друге, Україні не вистачає навчених, освічених кадрів. Тут хочу згадати досвід Японії, котра якою б не була спаплюженою після Другої світової війни, зібрала по крихтах гроші й відіслала за ті гроші здібних японців учитися в Європу, в Америку. Потім ті люди повернулися на батьківщину і потроху створили «японське диво». Так вчинили і корейці з тією різницею, що вони захотіли зробити «диво» ще краще за японське, бо ж існувала національна образа — «японці колись нас гнобили». На цю мету працював цілий народ.
Попереднім нашим урядам було байдуже до долі України, аби тільки свої мішки були повні і стояли поруч. Так було за Кучми, хоч, може, персонально він хотів блага для цієї держави, але не зумів вивести це хотіння на рівень державної стратегії. Україні треба було, ще починаючи з 1991 року, послати людей вчитися для того, щоб після повернення вони працювали в Україні і на Україну. Цей момент прогавлено. Натомість емігрували талановиті вчені і митці без надії на повернення і свою подальшу затребуваність на батьківщині. Вважаю, що найперше завдання України після Помаранчевої революції — створити всі умови для того, щоб ці люди зараз поверталися. Це може бути ота критична маса, яка стане необхідною Україні для того, щоб позбутися совєтських поглядів, совєтського ставлення до роботи і водночас привнести культуру високої організації праці, яка існує на Заході.
Я маю свій позитивний досвід — запросив на роботу в Академію трьох людей, які вчилися та успішно працювали на Заході. Я маю свій позитивний досвід — запросив на роботу в Академію трьох людей, які вчилися та успішно працювали на Заході. Одна з них — це випускниця Києво-Могилянської академії ще з першого набору 1992 року, яка сьогодні вже є віце-президентом НаУКМА. І дуже успішним віце-президентом. Це випускники Києво-Могилянської академії ще з перших наборів. Я тепер бачу, як ці троє людей міняють політику університету. А в Україну можуть повернутися тисячі таких людей. І це може стати реальним поворотом до реалізації нашої національної ідеї. Це міг би бути унікальний крок до самореалізації нації в такий спосіб! Не єдиний, звичайно, крок, але дуже важливий. Але натомість до них не тільки не виявлено державної уваги, вони майже формально не мають шансів повернутися. Хто не згоден із цією тезою, потелефонуйте мені — я розповім...
«Не лідери вивели людей на Майдан, а люди вивели лідерів»
— Це ваша була пропозиція — запропонувати примiщення Академії під прес-центр революційної опозиції?
— Прохання надійшло від штабу Ющенка. Безперечно, це було ризиковано з мого боку. Але це ще одне свідчення мого переконання в тому, що переможе Ющенко. Ви уявіть собі, що б мені було, якби переміг Янукович?!
— Ви б не надали в такому разі площі для прес-центру?
— Не надав би, якби не вiрив у перемогу.
— І студентів би на мітинги в такому разі не відпустили б?
— А я їх і не відпускав. Це було спільне рішення Академії — про політичний страйк, ми ухвалили його спільно. Я кожен день ішов на чолі нашої колони. Я їх не відпустив, я був разом iз ними, і професори наші були.
— А якби у вас був сумнів, що революція переможе, якби ви відчували, що революція захлинеться, то пішли б на чолі колони?
— Я би сказав про свої сумніви студентам. Так, як, між іншим, я сказав під час акції «Україна без Кучми». Я особисто виходив на площу. Але був глибоко переконаний від початку, що акція приречена на неуспіх — не було критичної маси невдоволення. Критична маса накопичилася через майже чотири роки. Я це спостерігав, спілкуючись із молодими людьми (а таку нагоду я маю щодня). Переконаний, що Помаранчеву революцію зробили молоді люди. До речі, це теза, яка не подобається моїм однопартійцям: не лідери вивели людей на Майдан, а Майдан вивів лідерів. Я бачив iнколи навiть розгубленість лідерів у деяких моментах. Не хочу деталей наводити. Але водночас бачив, як мужніли люди, як мужнів Ющенко, як у нього з'являлася жорсткість.
«Я казав своїм студентам: якщо підуть танки — біжіть у підземний перехід»
— Як член Комітету національного порятунку, скажіть, була реальна загроза застосування сили до демонстрантів чи ні?
— Безперечно, була. Думаю, що силові варіанти пророблялися. Мене це особливо непокоїло, тому що намети наших студентів розташувалися, можливо, у найвразливішому місці — навпроти Прорізної. Але, з іншого боку, там поруч був рятівний підземний перехід. Я сам приходив, обдивлявся місце і казав своїм студентам: якщо підуть танки, перше, що ви повинні робити, — ховатися в підземний перехід.
— Це гіпотетичні страхи були, чи існували відомості про реальні загрози силового подавлення повстання?
— Інформації тоді було багато, страхи жили в усіх, увесь інтернет був заповнений застереженнями, які з'являлися невідомо звідки — мовляв, іде танкова дивізія вже по Васильківській... Думаю, що багато повідомлень тоді закидали провокатори. А втім, у страху великі очі. Існували різного роду небезпеки, з-поміж них і небезпека силового втручання влади, що, зважаючи на характер Леоніда Кучми, мені видавалося маловірогідним. Я був певен, що він особисто такого наказу не віддасть. Хоча Кучму могли б просто відсторонити, якесь своєрідне ГКЧП, і представники жорсткої лінії могли втілити подібні плани.
Існувала й інша загроза. Я вам казав, що бачив у ті дні, як міняється Ющенко. Я знаю його досить давно, років 13-14, ще коли він був головою Нацбанку. Так-от, знаючи Ющенка, я міг для себе спрогнозувати його відповідь на одну ситуацію, яка сталася під час засідання Комітету національного порятунку. Іде засідання. Заходить один чоловік, відомий чоловік, дуже важливий на Майдані, не буду називати його прізвища, — і звертається до Ющенка: «Вікторе Андрійовичу, народ дозрів брати штурмом Кабінет Міністрів, це треба робити, бо нас не зрозуміє Майдан». Ющенко каже: «Ні, цього робити не треба. Ми ведемо дипломатичні переговори. Нам важливо, щоб не пролилася кров». Досить було б пролитися крові — тоді все повернулося б інакше: були б підстави застосувати армію, ввести війська. І цей чоловік у досить екзальтованій формі тоді говорить: «Ну якщо такого наказу не буде, то я знімаю з себе всю відповідальність за свою ділянку роботи і їду до Львова». Як би раніше вiдреагував Ющенко на це? Сказав би: «Почекай, ну давай поговоримо, ну ось подивися на ситуацію...», словом, почав би переконувати. У цій ситуації він, уже загартований подіями, подивився на цього чоловіка і сказав абсолютно спокійно: «Коли найближчий поїзд на Львів? Сідай і їдь». Так що загрози були й такі, з боку прихильників різких дій у помаранчевому таборі.
— Я чула й такі думки, що, можливо, події Помаранчевої революції були б більш цінними, а люди, які прийшли до влади, відчували більшу відповідальність, якби революція була обрамлена не тільки танцями, але якби, не дай Боже, пролилася кров. «Дело прочно, когда под ним струится кровь»?
— Я не вірю в це. Так можуть говорити тільки люди, впевнені, що їхні діти не загинуть там. Це насамперед. По-друге, наведу приклад із сучасної історії. Вєлікая Росія, 1991 рік, Єльцин прийшов до влади. Загинули троє людей. Кров була. І що, ми сьогодні бачимо демократичну державу Росія?! Та загалом за останні століття Україна стільки крові пролила за свою свободу! Кров у нас була, невже її мало?
«Якщо Тимошенко і Ющенко знайдуть компроміс, то ця подія буде чи не вагоміша за Помаранчеву революцію»
— В'ячеславе Степановичу, а як справи з Могилянським музеєм Помаранчевої революції? На початку року збиралися експонати, всі ці «американські валянки», документи, преса писала про таку ідею...
— Музей поки що не існує. Він буде називатися інакше — Музей української звитяги. Ми, українці, дуже любимо свої поразки. Ось подивіться, які події ми вшановуємо на рівні свят — Берестечко, Крути... Крути — це фантастичний героїзм. Але ж насправді це була поразка України. Але ми ніколи не святкуємо перемогу під Конотопом — подію, яка майже межувала з незалежністю України. Ми не святкуємо жодної перемоги. Тому в Музеї української звитяги ми хочемо показати наші перемоги, і як вершину їх — Помаранчеву революцію. Ми зібрали багато експонатів Помаранчевої революції, понад тисячу. Я хочу, щоб це був модерний музей із сучасними інформаційними системами, де можна було б змоделювати ці битви, щоб ця система в ідеалі була зв'язана з кожною школою.
Під цей музей ми виділили приміщення — два найдавніші будинки Академії. Один будинок — це вже майже доведено — Галшки Гулевичівни, з якого почалася Академія: 15 жовтня 1615 року там відбулися перші уроки. А в 1630 році Петро Могила прибудував поряд ще один будинок, який потім, щоправда, використовували як церкву — після того як згоріла дерев'яна церква. Але насправді в тій будівлі були класи, бібліотека, архів... На превеликий жаль, держава припинила фінансування цих будинків у 1995 році. Ми завдяки спонсорським коштам якось тримали їх, аби не впали, — ставили кріплення тощо. Я порушив питання перед урядом (зрештою, це ж будинки ХVI—XVII століття!) — і нарешті ми одержали перші 2 млн. гривень на реставрацію. Взагалі потрібно 9 мільйонів. Сподіваюся, що до середини наступного року ми завершимо реставрацію будівель і паралельно працюватимемо над концепцією музею. Я би дуже хотів, щоб до другої річниці Помаранчевої революції ми вже відкрили експозицію нового музею.
— Як, на вашу думку, треба відзначати першу річницю Помаранчевої революції?
— Складне питання... Чесно кажучи, мені навіть важко уявити, як це може бути. Якщо до цього моменту відбудуться переговори між Ющенком і Тимошенко про знаходження політичного компромісу, то це справді буде свято чи не менше за Помаранчеву революцію. Якщо з Януковичем підписали меморандум, то невже так важко, попри всі проблеми, укласти альянс Ющенко—Тимошенко?! Їм би добре було вийти разом на Майдан. Це буде мужній і логічний крок. Він украй потрібен. Тому що є велика мета — Україна. Втім, гадаю, в оточенні і Тимошенко, і Ющенка є особи і радники, які не мислять такими категоріями.
ДОСЬЄ «УМ»
В'ячеслав Брюховецький з 1991 року незмінний президент Києво-Могилянської академії. Відомий літературознавець, доктор філологічних наук, кандидат педагогічних наук, член Національної комісії у справах ЮНЕСКО. Автор понад 400 публікацій, зокрема 7 книг — «Микола Зеров», «Ліна Костенко», інших. Кавалер орденів «За заслуги» (1997) та Св.Володимира (1998).
Один із засновників Руху. У 2002 році був уповноваженим кандидата виборчого блоку Віктора Ющенка в багатомандатному окрузі. На установчому з'їзді НСНУ в лютому 2004 р. увійшов до партії. Член президії НСНУ.
