Ожиріння технологій і мистецьке схуднення

      У Києві триває чи то фестиваль, чи то стихійний форум під назвою «Місяць Медіа Мистецтва», який — відповідно до своєї віртуальної сутності — вже запропонував зацікавленій спільноті кілька дивних акцій, що мали на меті хоч якось ознайомити місцевих митців-аборигенів iз буянням дигітальних технологій у європейському культурному просторі. Втім варто було б говорити не про «європейськість», а все ж таки про тотальну примарність пропонованого мистецтва — і з огляду на його сутнісь, і через його занадто вже невловимi досягнення

      Відразу мушу заспокоїти читача: про дигітальні технологiї я більше не згадуватиму. Ну, просто подобаються мені терміни, саме звучання яких змушує хреститися й ніяковіти. І відчувати, що світ розвивається швидше, ніж ти — деградуєш.

      В Україні медіа-мистецтво не є аж такою біловоронною жар-птицею, — час від часу вітчизняним митцям вдається донесхочу поколупатися в комп'ютерних мізках, змікшувати свої електронні блукання з більш звичною кіно-відеотканиною й у результаті презентувати щось таке мультимедійне. Зазвичай це мистецтво не виходить за рамки демонстрації технічних можливостей, хіба що за винятком комп'ютерної анімації, яка живе й розвивається окремішньо. Її успішність — і телевізійна, й інтернетівська — не залежить від аж таких великих коштів, тож і увага до цього напрямку поміркована. Інша річ — гонитва за прогресом, пошук «залізяки» завтрашнього дня, яку можна було б уже сьогодні застосувати задля втамування амбіцій митця, якому — виявляється — саме цього бракувало для реалізації своєї ідеї. Почасти це вже не стільки мистецтво, як спорт. Адже саме лише опановування нової технології пожирає левову частку творчого процесу.

      Щоб полегшити взаємини митця і машинерії, у деяких країнах існують спеціальні інституції, що підтримують і втілюють медіа-проекти, дозволяють кожному студенту відчути себе «царем гори». Один із таких навчальних закладів представив цього тижня у Києві французький режисер, письменник та фотограф Ален Флешер, який очолює Національну студію сучасного мистецтва Ле Френуа, розташовану неподалік від Парижа. Зустріч із ним відбулася у приміщені Французького культурного центру, напередодні відкриття у цьому ж таки приміщенні виставки фоторобіт пана Флешера.

      Медіа-мистецтво, за визначенням, — дуже ужиткове й тому повсякчасно вивалюється з контексту культури в площину масових комунікацій. Звісно, набагато корисніше для самих медіа-митців утримувати свою роботу в річищі мистецької діяльності, хоча ці спроби, як на мене, — вельми дискусійні. У спрощеному сприйнятті, медіа-мистецтво — це наступний етап розвитку телебачення, коли воно «увійде в кожен дім» не метафорично, а цілком реально. Це телебачення, що стане для глядача не споглядальним об'єктом, а інструментом втручання у дійсність, моделювання власних взаємин зі світом. Уже сьогодні воно існує на ТБ чи в інтернеті не тільки на правах, власне, мистецтва, а й як формотворчий механізм електронного простору — передусім технологічно, підсовуючи нові засоби маніпуляції реальністю, пропонуючи нестандартні моделі подальшої «віртуалізації». Ще кілька десятиліть тому важко було уявити собі мистецтво, у якому засоби важливіші, ніж сам твір. Сьогодні це не просто норма, а й стратегічний напрямок руху.

      Зацікавлення медіа-мистецтвом чимось нагадує казкове зазирання у чарівне люстерко. Ти не можеш до пуття збагнути, як воно показує майбутнє, а просто потрапляєш за межу звичної реальності. Медіа-мистецтво можна було б трактувати, наче модний кібер-панківський вибрик, якби не його причетність до творення сьогоднішньої мікрофантастики. Наприклад, поєднання телевізора з комп'ютером у мобільному телефоні — одне з помітних досягнень медіа-мистецької ідеології, цього дивовижно енергійного оптимізатора буття. До речі, поширення й розвиток таких забавок уже найближчими роками істотно позначиться на ролі та значенні звичайного телебачення в суспільному житті. Йдеться не лише про поступове перетворення «ящиків» на «коробочки», а про інші запити й інші можливості, які покладатимуться на ТБ.

      Усі ці міркування навіювали сподівання, що Ален Флешер постане перед публікою як факір, щоб матеріалізувати марення моїх очікувань й ошелешити досягненнями своєї школи. Власне, левова частка його лекції була присвячена школі Ле Френуа, точніше, самому приміщенню, в якому вона розташована. А це велетенський за площею будинок початку ХХ століття (раніше там розміщалися ковзанка, басейн і все це слугувало для масових гульбищ), який внаслідок реконструкції опинився всередині (!) нового будинку, від чого загальна площа розрослася до космічних масштабів, а саме поглинання хай-теком старої будівлі має символізувати неперервність традиції.

      Партнерами Флешера під час лекції були примхливий слайдовий та відеопроектори — ніяких високотехнологічних новацій. Натомість коли йшлося про «запакованість» школи всілякою електронікою, то вимальовувався такий собі мультимедійний рай (у якому навіть навчання безкоштовне). Коли ж настав час показати досягнення школи, ті студентські роботи, які, очевидно, не найгірші на думку пана директора, зачарування поступилося розгубленості.

      Переважно це були інсталяції, виготовлені з використанням мислимих і немислимих наворотів. Переказувати побачене, чесно кажучи, ліньки, бо всю увагу пан Флешер акцентував не на тому, ЩО зроблено, а лише — ЯК. Рівень ідей натомість вразив мене лаконізмом, скупістю та іншими позіхальними рефлексами. Єдине, що вирізняє проекти школи Ле Френуа, то це масштаби і розміри. Якщо йдеться про банальну виставку фотографій — то їх представлено сотні й сотні. Якщо це скульптура — то від підлоги і до обіду. Якщо проекція відеозображень — то на велетенські екрани (а ще краще, щоб їх було три штуки, і ці екранні площини перетиналися під прямими кутами, нашинковуючи зображення на кубики).

      Насамкінець Ален Флешер запропонував переглянути фільм, принадність якого мотивувалася тим, що всі спецефекти в ньому створені без втручання комп'ютера. Лише кіноплівка, знімальний процес і традиційний монтаж. Очевидно, це кіно теж мало якесь символічне значення, бо — крім подряпин, нищівних склейок та інших концептуальних дефектів на плівці, — студент оповів трагічну історію про дівчину, яка перла в руках увімкнений телевізор. Піднімалася собі по сходах, усе вище й вище. Телевізор щось там намагався показувати, але у фіналі вона таки грюкнула ним об підлогу. Хепі-енд. Зрозуміло, що для медіа-мистецтва — це вже втілена мрія. Телебачення як соціальний проект уже зруйновано — на тому ідейному рівні, де вже закінчилося мистецтво, але ще не почалася масова технологія.