У вітчизняних ЗМІ вже з'явилися перші відгуки на фільм Костянтина Ігнатчука та Олександра Ракоїда, лейтмотивом яких є теза про те, що нарешті почалась справжня, а не штучна дискусія про журналістську гідність не лише в «кулуарно-фаховому», а й загальнолюдському сенсі. Як на мене, теза доволі збиткова. Адже совість і гідність — категорії не «вузькопрофільні» і не кишенькові. Ділити гідність на одну, з якою я, мовляв, дивитимусь в очі своїм дітям, й іншу, яку я використовуватиму в корпоративних інтересах телекомпанії, видання чи олігархічної групи, які мені платять гроші, — це, шановні, інакше як моральною шизофренією назвати не можна. Бо навіть підлість має неподільні і цілісні мотивації.
Насправді ж як увесь марафон, так і залучені до фільму синхрони людей із різними точками зору й різними громадянськими позиціями, мали вигляд спілкування німого з глухим й (особисто у мене) викликали недемократичне бажання бодай тимчасової диктатури. Звісно ж, диктатури добра, правди і, зрештою, здорового глузду. Але з сумом констатувала: «уви і ах», у боротьбі добра і зла, розуму і глупоти, правди і брехні, як і у виборах президента держави, перевага однієї сили над іншою може бути цілком непомітна, вагою в якусь лише одну-однісіньку душу.
Незадовго до фільму в рамках того ж марафону на програму до Романа Чайки завітали колишня ведуча УТ-1 Наталя Розинська та колишній ведучий «Подвійного доказу» (нині — випусковий редактор К-1) Вахтанг Кіпіані. Білявка активно обурювалася, що нова новиннєва команда Першого каналу відсторонила її від роботи. За переконання, мовляв, за ідею постраждала дівчина. «Ви ж усі дозволяли собі в дні революції з'являтися в ефірі у помаранчевому вбранні, чому ж тепер мене репресовано за тодішню мою біло-голубу блузку?» Вахтанг Кіпіані резонно зауважив (хоча в монолог цієї молодшої сестрички «гаспажи» Вітренко складно було вставити слово), що її переконання глядачам, звиняйте, до лампочки, глядачам важливо лише одне: щоб їм не брехали. Але «репресована» телеведуча, яка, до речі, стверджувала, буцімто якась там її програмка мала високі рейтинги, подивившись на присутніх ясними очима, наївно відповіла: «А я нічого не знала ні про які темники і не знала, що в новинах усіх телеканалів говорять брехню».
Найгірше навіть не ця «пріпєвочка», яка залишила студію, ні на мить не втративши впевненості, що таки може називатися журналісткою й далі «торгувати таблом» перед мільйонами телеглядачів. Найгірше, що Олександр Роднянський, публічно «покаявшись» у дні революції перед глядачами в тій брехні, яку продукував канал «1+1», згодом безапеляційно заявив, що журналісти, які не бажаючи коритися цензурі й читати темники, звільнилися з каналу, для нього — не люди. Звільнилися, до речі, не в розпал революції, а ще перед першим туром виборів. Пан Роднянський, думаю, й не збирається вибачатися. А навіщо? Адже на каналі є ще ціле куписько працівників, які успішно працюють далі, і більшість із них, не сумнівайтесь, і далі вітаються з Піховшеком.
Найгірше, що один із тих колишніх журналістів «1+1» практично «поставив хрест» на політичній журналістиці, тобто втратив віру в те, що вона може бути чесною.Найгірше, що на слова Піховшека у фільмі «Право на професію» немає жодного контраргумента. Я не заперечую мудрості нашого народу, але, на превеликий жаль, більшість його представників досі беззастережно вірить словам із ящика, надто словам, промовленим в ефірі «5-го каналу». А Піховшек, викотивши пузце й не кліпнувши оком, «лікував» глядачів, що « темники були, але їхнє значення під час виборчої кампанії — перебільшене», і що йому «не соромно за темники, соромно за те, що не була представлена інша позиція».
Найгірше те, що відома своєю фарисейською вдачею всім українським журналістам прес-секретар, а колишня директорка радіо «Свобода» (!) Ганна Герман активно вішає локшину на змордовані електоратські вуха, мовляв, це Кучма підставив такого чистого, такого білесенького і пухнастого Януковича, це колишній Президент не дав уповні розкритися святій особистості Віктора Федоровича, бо насправді зовсім не хотів, щоб славетний і мудрий, мов Лєнін, Янукович став Президентом...
Найгірше те, що гідність і правда не навченi «робити морду плугом» і бризкати слиною. Власне для цього й потрібні такі фільми як «Право на професію». Потрібні святкування (тільки без колаборантів) річниць нашої революції. Як на службі Божій: «Будьмо уважні... Будьмо уважні...». Адже перемогу може визначити лише одна душа...