У вітчизняних ЗМІ вже з'явилися перші відгуки на фільм Костянтина Ігнатчука та Олександра Ракоїда, лейтмотивом яких є теза про те, що нарешті почалась справжня, а не штучна дискусія про журналістську гідність не лише в «кулуарно-фаховому», а й загальнолюдському сенсі. Як на мене, теза доволі збиткова. Адже совість і гідність — категорії не «вузькопрофільні» і не кишенькові. Ділити гідність на одну, з якою я, мовляв, дивитимусь в очі своїм дітям, й іншу, яку я використовуватиму в корпоративних інтересах телекомпанії, видання чи олігархічної групи, які мені платять гроші, — це, шановні, інакше як моральною шизофренією назвати не можна. Бо навіть підлість має неподільні і цілісні мотивації.

У Києві триває чи то фестиваль, чи то стихійний форум під назвою «Місяць Медіа Мистецтва», який — відповідно до своєї віртуальної сутності — вже запропонував зацікавленій спільноті кілька дивних акцій, що мали на меті хоч якось ознайомити місцевих митців-аборигенів iз буянням дигітальних технологій у європейському культурному просторі. Втім варто було б говорити не про «європейськість», а все ж таки про тотальну примарність пропонованого мистецтва — і з огляду на його сутнісь, і через його занадто вже невловимi досягнення