Забута мелодiя для людини

      Здається, уперше в Києві — міжнародний кіноринок. Напевно ж — скромняк, одначе ж... Он у Москві, на фесті категорії «А», од такого ринку відмовилися. Не хочуть їхати туди чимось таким торгувати. Бо ще базар, ринок окреслиться тільки за кілька років — у росіян швидше, у нас повільніше. Це коли у нашому «пісочнику» буде цікавіше — з фінансової точки зору — гратися. Для цього треба небагато: щоби так званий пересічний українець частіше навідувався до кінотеатрів, охочіше віддавав грошенята до кінотеатральних кас.

      Утім у рамках того ринку в кінотеатрі «Баттерфляй-Ультрамарин» цієї п'ятниці відбудеться ще й Другий з'їзд Асоціації сприяння розвитку кінематографії України. Ба, є нині і така, об'єднує здебільшого прокатників, себто людей, особливо зацікавлених у тому, аби кіноринок в Україні розвивався, причому свій, самостійний. Адже не секрет, що досі ми були сегментом російського ринку. Іноземні фільми закуповуються одразу і на Росію, і на Україну, що зручно (а чи завжди вигідно?) тамтешнім компаніям.

      Мова дублювання, природно, є російською — наші дистриб'ютори й прокатники не надто сушили мізки над цією проблемою. Дійшло до того, що в Україні маємо небагато можливостей для дублювання. Субтитрового в тому числі, хоча на телебаченні із цим — ніяких проблем. Одначе ж пожалівся мені відбірник одного із світових фестивалів: цього року хотів зробити у себе ретроспективу сучасних українських фільмів, та українці не спромоглися зробити англомовні субтитри. Таких проблем в Африці вже негусто, а ми що ж, і до спекотного континенту не дотягуємо? Дожилися... Держава усе ремигає, чиновники жують свою вічну жуйку. Порятунок утопаючого, як відомо, — справа рук його самого. Отже, чекаймо від новоствореної Асоціації звитяжних справ.

      Що не вперше на «Молодості» — так це «Кампус талантів». Такий собі фестивальний сектор, де збирають молодих. Відомі кінематографісти з різних країн проводять з ними майстер-класи, влаштовують усілякі творчі дискусії і навіть знімають фільми упродовж фестивалю. Запозичено цю форму з Берлінського кінофестивалю — і за підтримки останнього.

      Головна ж подія «Молодості», як завжди, — конкурсна програма. Серед студентських робіт особливу увагу викликали дві стрічки — українська і російська. Не в останню чергу тому, що були відзначені на найпрестижнішому фестивалі у Каннi.

      «Подорожні» («Золота пальмова гілка» за кращий короткометражний фільм) Ігоря Стрембіцького уже докладно описані вітчизняною пресою. 10-хвилинна дипломна картина (керівник — відомий режисер Сергій Буковський) нагадує кіно принаймні столітньої давнини: такий собі Люм'єр. Побут психіатричної лікарні знято з непідробним наївом першопроходців кіно. Таке враження підсилено тим, що копію видрукувано на вітчизняній плівці «Свема», до того ж із давно завершеним терміном використання. А ще — подряпини всілякі, які додають в атмосферу чи не кожного кадру відчуття первозданності. Й герої фільму на тому ж рівні освоєння реальності: «криша» в них поїхала, й одкрилась Божа вертикаль — безпосередньо з Богом говорити можна. Вони й направду боже-вільні. Про це й кіно, котре так вразило каннське журі. Абсолютний слух — ось воно, мабуть, що. Почути мелодію, що живе в людині. Не нав'язуючи якихось дешевих рішень, не клеючи фальшивих борід і брів. Життя у повній злагоді внутрішнього і зовнішнього...

      Стрічка російського студента Ніколая Хомерікі «Удвох / Вдвоем» (виробництво Франція / Росія) так само відзначена у Каннi (серед власне студентських робіт) і теж справедливо: із слухом і тут порядок. Тридцять хвилин екранного часу віддано матері (відома актриса Наталя Коляканова) й сину (Артем Смола). Мати смертельно хвора, у неї жахлива астма — щомиті може задихнутися. Відтак навіть уночі син поєднаний з нею мотузкою: на випадок аварійного стану. Чорно-біле зображення дозволяє й тут посилити реалістичну скрупульозність подієвого ряду. Кілька днів, а потім мати все ж помирає. Приходить міліціонер, який констатує, що живуть вони у найманій, не своїй квартирі, без усякого оформлення документів. Сторонні люди на цій території. А вони й справді такі. На межі, де прагнули затриматися. Що ж тепер?.. Питання без відповіді. Найменшого заокруглення, натяку на якусь «фігуру мовлення», притчеву моралізаторську настанову. Це розмова про найсуттєвіше: життя і смерть, мати і дитя, з їх пуповинним нерозімкнутим зв'язком...

      Розмову на подібному рівні хотілося почути й побачити і в позаконкурсній програмі «Українська панорама 2004-2005». Побачили, скажімо, фільм молодого режисера Володимира Жилка «Останній осінній листок». Майже сорок хвилин фільму ми спостерігаємо за вмиранням і воскресінням молодої жінки (Катерина Козаченко). Вона балерина і українка, одна із жертв Чорнобиля. Не дозволить їй умерти чоловік, за сумісництвом датський художник (Олег Драч). Він намалює завіконний листок так, що той здобудеться на вічне життя. І тим самим подарує дружині одужання — адже мала відійти разом із древесним творінням.

      Це фабула, позичена в американського письменника О'Генрі. Одначе коли, скажімо, в російському фільмі у чомусь споріднена історія викладена з граничним мінімалізмом і стриманістю, в українському режисер «дайот жизні (і смерті)» на всю котушку. Чого ми тільки не побачили? І танці балерини — на помості, на природі, в якихось химерних декораціях. І процес творчості художника. І чорнобильські епізоди, посеред яких художник нібито рятує свою кохану. І кокетливе умирання. І з'яву американця, нібито самого О'Генрі, що купує картину за мільйон доларів... І так далі — всього не перекажеш. А ще ж музика й діалоги, що вочевидь претендують на філософську глибокодумність. «Думність» справді є, однак вплетена в отакий оперетковий набір, вона незмінно викликала в аудиторії нестримний регіт. Тобто досягала прямопротилежного результату, ніж той, що передбачався авторським задумом. Усе ж таки художник у першу чергу є людиною з відчуттям форми. Тут ми побачили повну розбалансованість. У кінематографічну «каструлю» накидали всього, та ще й у довільному порядку. Наслідок: наші глядацькі «шлунки» такого варива не прийняли. «Випендрьож», — такою була оцінка мого юного сусіди по кінозалу. На жаль, так воно і є.

      Ще дві українські стрічки з тієї ж програми нажахали не менше. Оксана Чепелик — не вперше уже в своїй творчій біографії — наважилася на гримучу суміш.. Цього разу документально зафіксовані епізоди Помаранчевої майданної революції поєднано в паралельному монтажі з народженням дитини. Фільм називається «Початок», і думка тут надміру глибока: і в пологовому будинку, і на Майдані щось почалося, щось виникло. Біда тільки, що ту «глибочінь» осягаєш набагато швидше запропонованих режисеркою шести хвилин — уже на шістдесятій секунді. Далі лишається тільки стежити за пологами на крупних і надкрупних планах, оскільки помаранчеві люди упродовж останнього року нами вивчені досконало. Та що там — ми самі тужились-тужились, тягнули-сіпали і — що витягли з утроби? І кого, власне? Питаннячко виявилось не з простих. Одначе в фільмі Чепелик ми побачили самі тільки знаки оклику.

      Ті самі знаки по вінця переповнюють фільм досвідченого оператора, а тут ще й режисера Володимира Васильєва «Миттєвості помаранчевої». П'ятнадцять хвилин на екрані автор не може опритомніти від щастя: він був на Майдані, він це бачив і навіть зафіксував на плівку. Щоправда, зафіксоване — на диво нецікаве, бо ж бачене-перебачене, банальне-пребанальне. А закадровий текст до болю щемливо нагадав фірмову продукцію «Укркінохроніки» 70 — 80-х — максимум фальшивого награшу на кожен корисний метр відзнятої плівки. Пора, пора опритомніти. Одначе коли із слухом проблеми, то мелодія вийде відомо яка. І для кого зроблено отаке, з дозволу сказати, кіно? Раніше робили для «услаждєнія» начальственних вух. А нині?

      Дивлячись той фільм, я згадав свої мандри Хрещатиком пізнього вечора, напередодні інавгурації Віктора Ющенка. Там були люди, котрі ніяк не хотіли залишати свої барикади, розлучатися з митями й емоціями, яких, можливо, вже більше ніколи не переживуть у житті. Сльози, сум, сміх — тут було все. Не було тільки жодної камери, аби те зафіксувати. Не туди дивитесь, Івани! Не туди свої камери повертаєте... Найцікавіше на цьому світі — усе ж людина, те, що відбувається в ній і з нею. Той, хто обмежується показом самих лишень ефектних поверхонь, програє сам і збіднює нас усіх...

      Утім фестиваль тим і хороший, що, змарнувавши час в одному місці, неодмінно знайдеш в іншому. Одначе про це вже іншим разом.