«Який би удар не вразив людину, вона в той же день чи на другий — вибачте за грубість — поїсть, і ось уже вам і перша розрада...» — так писав російський класик Тургенєв про швидкоплинність людського горя. Життя, мовляв, з усіма його фізіологічними потребами рано чи пізно бере своє. Навряд чи подібне кредо підходить усім і кожному, однак є воно достатньо промовистим. Хоча б тому, що його, як-не-як, не перший-ліпший Клім Чугункін озвучив, а письменник — зодчий людських душ, окраса російської літератури. Втім мета даної публікації — не дослідження менталітету сусідського народу, а питання відповідальності його влади перед своїми та чужими громадянами.
Йдеться про трагедію 26 жовтня 2002 року, яка заступила собою мюзикл «Норд-Ост» на московській сцені у Дубровці. Вона, ця трагедiя, ще живе в пам'яті, як і захоплення чеченцями «норд-остівських» акторів-акторів, як і їхні вимоги, і залізобетонна впертість офіційної «матушки-Расєї», що відмовилася від перемовин з «терористами», і, нарешті, «переможний» штурм російським спецназом театрального центру, внаслідок чого загинули десятки людей, а дехто з живих й досі відбуває своє «визволення» по лікарнях. Постраждалим було обіцяно компенсацію від російської влади. Однак остання добре тямить у будівництві дамб, але не знає, що таке дотримання власного слова. Тож і чекають «врятовані» «норд-остівці» (серед яких є й українці) по цей день звістки про нараховану компенсацію, проте навряд чи чогось дочекаються.
Причина смерті заручників... стрес
Жертвами подій на Дубровці тоді стали 129 людей. Усі вони загинули після операції зі звільнення заручників, під час якої застосовувався нервово-паралітичний газ. Проте російська влада продовжує наполягати, що не газ є причиною летальних випадків. Нагадаємо, що за декілька днів після тих подій міністр здоров'я РФ Юрій Шевченко офіційно заявив, що в ході операції було використано газ на основі похідних фентанілу. «Сама по собі ця речовина летальний кінець викликати не може», — твердив він. А подіяла вона начебто «на тлі гіпоксії, зневоднення і знерухомлення людей протягом майже 60 годин, голоду і тяжкого психогенного стресу в заручників».
Тільки міністру зацікавлені особи чомусь не повірили та звернулися по консультації до практикуючих лікарів, які пояснили, що фентанiл — це опіат, який, крім знеболюючої дії, може спричинити кому та смерть. Більше того, ніхто не брався спрогнозувати, яким чином і коли в організмі людей проявляться наслідки застосованого газу. Як пише російська газета «Комерсант», останнього загиблого в результаті теракту ховали на 275-й день потому. Трьох своїх громадян втратила у тому хаосі й Україна: це — Наталя Юфтяєва, Євген Кочат та Григорій Бурбан. Прізвище ще одного українця — Євгена Демченка з Донецька — зазначено на спеціальному сайті nordostjustice.org, він знаходиться у списку тих 67 заручників, про долю яких нічого не відомо.
Тим часом офіційна версія російського міністерства здоров'я, а відтак і російської влади, виявилася надто зручною, щоб від неї можна було так просто відмовитися. Через півроку після трагедії, у квітні 2003-го, прокуратура, що вела карну справу «норд-остівських» подій, ознайомила родичів загиблих з медичними висновками причин смерті заручників. «Дослідження патологоанатомів — це страшний документ, який дозволяє повною мірою оцінити смертоносні можливості «нешкідливої» дії секретного спецзасобу», — свідчить Любов Бурбан, мати Григорія Бурбана. Деталі медичної екпертизи вона виклала в газеті «Форвертс»: «Причиною смерті назвали «сукупність факторів»: відсутність води (відверта брехня!) та їжі, стрес, серйозні хронічні захворювання заручників та «тривале незручне положення».
«Виходить, що навіть діти-актори, задіяні у мюзиклі, вже були «хроніками» і близькими до невтішного кінця, — говорить вона. — Власне «спецсзасіб» як джерело ураження взагалі не розглядався, оскільки він, за словами експертів, мав «лише опосередкований зв'язок зі смертю» та й присутність його у загиблих не було виявлено (?!)... «Ці експертизи суперечать твердженням головного лікаря Москви Андрія Сельцовського про незворотні зміни практично в усіх життєво важливих органах після дії «рятівного» газу», — зауважує Любов Бурбан і додає, що висновки експертів щодо низки загиблих схожі як близнюки, незважаючи навіть на вік померлих, і відрізняються лише зазначеним у них часом «ненадання допомоги».
Закон не обумовлює компенсацію після теракту
За рік, що минув, російська влада на жодному рівні не визнала власної відповідальності за смерть заручників, як і не назвала імена тих, хто мав би картати себе за «ненадання допомоги». Ще у червні цього року Генпрокуратура РФ припинила розслідування щодо «Норд-Осту» через відсутність обвинувачуваних, яких було так загадково і несподівано вбито під час штурму. Правда, одного чеченця — Заурбека Талхігова — засудили до восьми з половиною років ув'язнення «за допомогу терористам». Ще п'ять кримінальних справ наразі чекають свого судного дня: чотири — щодо виготовлення для терористів фальшивих документів та одна — про розголошення таємниці слідства.
В ажіотажі перших пост-«норд-остівських» днів московська влада видала постанову про одноразову допомогу потерпілим. Сім'ям загиблих було обіцяно по 100 тисяч рублів (згідно із теперішнім курсом це приблизно 17 тисяч гривень), сім'ям постраждалих — 50 тисяч (приблизно 8 тисяч 500 гривень). Пізніше, коли родичі загиблих трохи оговталися від втрат, вони спробували збільшити суму компенсацій шляхом судових звернень. Але всі позови як росіян, так і іноземців щодо відшкодувань моральних збитків московськими судами було відхилено, позаяк «у законі немає прямих вказівок на необхідність відшкодування постраждалим від теракту моральної шкоди». Частково задоволені були лише позови відносно матеріальної компенсації, але лише частково, тож мільйони доларів, які вимагали родичі загиблих, трансформувалися у тисячі рублів, — уряд міста виправдовувався тим, що у нього немає таких великих грошей. Тим часом російські ЗМІ підрахували, що на відновлення будівлі театрального центру було виділено від 80 до 120 мільйонів рублів.
Натхненні якою-не-якою виплатою компенсацій, до судів почали звертатися іноземні громадяни з вимогою відшкодувати їм, так само як і росіянам, матеріальні збитки. Наразі в провадженні Басманного суду міста Москви знаходиться позов громадянина Голландії Олега Жирова, який втратив дружину, до мінфіну Росії. Мати Григорія Бурбана Любов, Євген Юфтяєв і його дочка Катерина також неодноразово зверталися до різних інстанцій російського правосуддя, але всюди отримували відмову в компенсації моральних збитків. Звісно, вони можуть переоформити позов і вимагати матеріальних збитків. Але заміна понять не гарантує рішення на користь постраждалої сторони, так, приміром, судові слухання у справі Жирова відкладалися декілька разів і, щоб іншим «не повадно было», можуть закінчитися негативно для позивача.
У Страсбурзі ситуацію оцінили інакше
Отож, розчарувавшись у російському судочинстві, українці звернулися до Європейського суду з прав людини. У зверненні потерпілих передусім ставиться під сумнів доцільність сумновідомого штурму: «Вранці 26 жовтня 2002 року влада здійснила штурм театрального центру, який почався із застосування відчутного майже для всіх газу. Незважаючи на це, озброєні люди не здійснили вибуху, не застосували заходів зі знищення заручників із автоматичної чи іншої зброї». Тому адресанти Євросуду звинувачують російську державу в тому, що «власті не намагалися досягти компромісу шляхом переговорів», а пізніше, знаючи про застосування газу, не створили умов для збереження людських життів.
Те, що у страсбурзькому офісі їхню заяву прийняли до розгляду, потерпілі вважають маленькою перемогою: «Вивчивши скаргу «нордостівців» про порушення прав на справедливий судовий розгляд їхніх цивільних позовів, суд віднайшов у справі також і порушення держвладою права на життя у ході «переможної» операції і запросив додаткові роз'яснення щодо ситуації із розслiдуванням кримінальної справи, за якою жертви визнані потерпілими».
Але ж відомо, що навіть позитивне для позивача рішення у Європейському суді не є обов'язковим для виконання судовою інстанцією тієї чи іншої країни. Він є просто міжнародним органом правосуддя, який встановлює факт порушення прав людини. А те, як у Росії ставляться до цих прав, відомо давно і всім. Дехто із прихильників встановлення справедливості закликає до проведення незалежного міжнародного розслідування у справі «Норд-Осту». Але у минулорічній трагедії так багато підозрілих моментів, які відповідальні органи Росії абсолютно не прагнуть робити здобутком гласності у відкритому діалозі із громадськістю.
