Олександр Мазуренко на Говерлi.
Кілька років тому, почувши, що чоловік на милицях з Донецька збирається пішки дійти до Ужгорода, я поставилася до цього скептично. Тим паче не була впевнена, що в подібні мандри цього унікального донеччанина потягне вдруге. І от цього року почула, що той же Олександр Мазуренко на милицях зійшов на Говерлу, перед цим пройшовши Україною майже 2700 км.
— Пане Олександре, чому ви вирішили йти пішки?
— Коли у 1997 році я втратив на роботі ногу, то не уявляв, що подібне буде можливе. Але прочитав, що Анатолій Матвієнко пішки йшов iз Києва в Бершадь, до батьківського порогу. І не зміг змиритися з тим, що нічого не можу. Пішов у 2000 році з Луганська до Ужгорода і поніс український прапор. Тоді за 72 дні я пройшов 1600 км.
До речі, колись і сам, і моя сім'я спілкувалися російською. Та якось у 1981 році побачив у кіоску журнал «Всесвіт» iз портретом Тараса Шевченка. Мене зацікавив той портрет невідомого польського художника. Передмова Віталія Коротича мене настільки вразила, що я по складах, повільно (українською до цього часу не читав зовсім) прочитав практично весь номер. Саме після цього я почав цікавитися українськими періодичними виданнями, передплачувати їх. І під впливом прочитаного став свідомим українцем. До речі, вже не один рік читаю «Україну молоду». Вся моя сім'я перейшла на спілкування українською. У 1991 році на день народження Шевченка саме над моїм домом уперше в місті з'явився український прапор.
— У 2005-му ви рушили Україною знову...
— Не думав, що потягну ще один похід. Але, почувши про з'їзд у Сіверськодонецьку, заклики до розколу країни, не витримав. Це мій протест, крик душі. На Донеччині немає українських шкіл, газет. І після виборів 2005 року майже нічого не змінилося. Я вирішив пройти всі регіони України, об'єднати їх своїм маршрутом, своїм потом і мозолями. А ще ця мандрівка присвячена пам'яті патріота Олекси Гірника, який спалив себе на могилі Тараса Шевченка. Крім того, я сотник Кальміуської паланки Українського козацтва, яка цього року святкує своє 500-рiччя. Похід мій присвячений і цій історичній події.
— Говерла була в планах із самого початку?
— Я хотів пройти всіма регіонами України. Вирушив з міста Добропілля Донецької області. Далі були Донецьк, Свердловськ, Краснодон, Луганськ, Харків, Суми, Глухів, Чернігів, Київ. Потім пішов у Канів, на могилу Тараса Шевченка. Тут, на місці самоспалення Олекси Гірника, взяв капсулу землі, яку поніс на батьківщину патріота — у місто Калуш Івано-Франківської області. Йшов знову через Київ, Коростень, Ковель, Володимир-Волинський, Львів, Мостиське, Болехів. У Калуші був у будинку Олекси Гірника і на його могилі, де і висипав землю з Тарасової гори. Сім'я українського героя подарувала мені надзвичайно дорогу річ — сорочку Олекси, яку вишила йому дружина. Пригощали мене і ним посадженим виноградом.
А от на Говерлу сходити не планував. Просто, проходячи поруч, не зміг проминути — коли ще трапиться така нагода? Половину шляху на найвищу вершину України довелося проповзти на колінах, чіпляючись за кущі. Через 3 години 20 хвилин я був на Говерлі. Зворотній шлях теж довелося проповзти. Хоча важким це сходження не назву — думав, що буде важче.
— Хтось допомагає вам дорогою?
— Там, де є осередки Української народної партії та Конгресу українських націоналістів, мене зустрічають їхні представники. Допомагають з проживанням, харчуванням. На Волині подарували мобільний телефон. Я дуже багато фотографую — дають гроші на плівку.
— І коли ж додому?
— Із Чернівців — на Могилів, рідну Улянівку, Ізмаїл, Одесу, Херсон. У грудні планую пройти весь Крим. Обов'язково зайду на острів Тузла. Всього пройду близько 5 600 км. Маю з собою атлас автомобільних доріг України, кілометри рахую по карті. Проходжу в середньому 25 км за день. Гірською місцевiстю йти важче. Найбільші відстані я вже подолав. Завершити дорогу планую в січні в Донецьку. А коли знову щось зачепить за живе, як той розкольницький з'їзд у Сіверськодонецьку, — піду!
Олександр Мазуренко народився в містечку Улянівка на Одещині (нині Кіровоградська область). Після служби в армії вчився у залізничному училищі на Луганщині, де й залишився жити і працювати. Одружений, має трьох дітей. Працював майстром на Донецькій залізниці. Нині живе в місті Білицьке Донецької області.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
