Пінтеріада з хепі-ендом

      Нобелівська премія з літератури є найпрестижнiшою та найщедрiшою (10 млн. шведських крон, що відповідає 1,29 млн. доларів США) літературною відзнакою світу. Тому 18 членів Нобелівського комітету Королівської шведської академії, які визначають переможця, беруть на себе велику відповідальність, що, однак, надалі не вберігає їх від постійної критики. Впродовж останніх 50 років прізвища номінантів тримаються у таємниці, однак вони стають відомими світу завдяки тим, хто їх висунув на нагороду. І завжди частині критиків здається, що X чи Y більш гідні Нобеля, ніж відзначений Z. Хоча Гарольд Пінтер не вважався фаворитом на лаври переможця, але вшанування найвідомiшого британського драматурга другої половини ХХ століття літературним Нобелем не стало несподіванкою і не викликало таких суперечок, як у попередні роки.

Пінтер про Пінтера

      Найбільш враженим здавався сам лауреат, який розповів британській газеті «Гардіан» таке: «Я почув новину про премію сьогодні (14 жовтня. — Авт.) об 11.40, тобто за 20 хвилин до офіційного оголошення. Я навіть не знав, що значуся серед претендентів. Вони зателефонували мені й попередили, що зараз  зателефонує голова Нобелівського комітету. А я запитав: «Навіщо?». Голова сказав: «Ви нагороджені Нобелівською премією з літератури». У мене на пару хвилин відібрало мову. Але я дуже зворушений цим визнанням, хоча ніколи навіть не думав про нього. Я не знаю, чому вони дали мені цю премію. Але підозрюю, що вони взяли до уваги мою політичну активність». Така підозра є не лише у лауреата, а й у більшості літературних критиків та навкололітературної публіки. Не є таємницею, що шведські академіки дуже люблять ліваків різних мастей та найзапекліших критиків американського імперіалізму. А Пінтер відомий діяльністю на цьому поприщі не менше, ніж на літературному. Але про все по порядку.

      П'єси Гарольда Пінтера вважаються дуже важкими для постановок, тому практично не ставилися в Україні. Інша його літературна спадщина відома хіба що вузькому колу літературознавців, тому хочеться хоч трішечки познайомити читача з саркастичним і самоіронічним стилем автора. Хоча б у вигляді його розповіді про перший день життя в ранзі лауреата Нобеля. Подаємо текст з газети «Гардіан». У ньому ж міститься пояснення стосовно дещо незвичного вигляду Пінтера.

      «У понеділок я мав встигнути на літак, а в цей час дощило. Я маю різні проблеми зi здоров'ям, тому ходжу з ціпком. Я висунув свій ціпок з машини, а він поїхав, і я слідом за ним, і приземлився головою на найтвердіший шматок тротуару. Все залилося кров'ю з рани на моєму лобі. Я впродовж чотирьох годин перебував у шпиталі, і мені наклали дев'ять швів. У якийсь момент я ще намагався насолоджуватися життям, а в інший думав, що вже помираю. Я видужав, але це був винятковий випадок «ваньки-встаньки». А ось цього ранку з'явилася новина про Нобель. Мені спочатку сказали, що телеканал «Скай» повідомив, що Гарольд Пінтер помер. А потім вони змінили свою думку і сказали: «Ні, він виграв Нобелівську премію». Ось так я воскрес із мертвих. І відразу ж розпочалася навала. Всі мої друзі впродовж дня спілкувалися зі мною. З іншого боку, деякі журналісти поводилися просто жахливо. Вони дзвонили в двері й наполягали, щоб я їх впустив. Їм не подобається, якщо ти реагуєш не як шимпанзе. Але я не шимпанзе і не маю наміру перетворюватися на нiкчемне шимпанзе. Я не хочу сказати, що маю щось проти шимпанзе. Але коли я думаю про попередніх лауреатів Нобелівської премії, то відчуваю, що  опинився тепер у чудовій компанії. Я ніколи не думав, що зі мною таке трапиться... Я не знаю, якими були критерії вибору, і мені буде дуже цікаво дізнатися про це, коли я прибуду до Стокгольма. Коли йдеться про мою роботу і життя, то я вважаю, що тут переплітаються і особисті, і політичні мотиви... Загалом, я дуже щаслива людина, з будь-якої точки зору».

З біографії

      Гарольд Пінтер є людиною-оркестром, як кажуть в Англії, чи багатостаночником, як колись говорили в СРСР. Драматург, поет, актор, кіносценарист, кінокритик, театральний режисер, політичний активіст та памфлетист, він незмінно активний починаючи десь iз 1957 року як в Англії та Великій Британії, так і в Європі загалом. Він народився 10 жовтня 1930 року в північно-східній частині Лондона і був єдиною дитиною в родині єврейського шевця, вихідця з Португалії. Під час навчання у школі «Хакні Даунс» він потрапив у групу інтелектуально розвинених, енергійних однокласників та викладачів, які захоплювалися театром та поділяли антифашистські погляди. У до- та повоєнні роки Пінтер, за його власними словами, не наштовхувався на прояви антисемітизму у власному колі, але вони були відчутними у Лондоні загалом.

      Після закінчення школи Пінтер вступив у Королівську академію драматичного мистецтва, але не почувався щасливим у цьому престижному закладі й залишив його. На той час він уже був переконаним пацифістом, тому відмовився від служби в армії, за що 1949 року був двічі засуджений до сплати штрафів. Саме тоді розпочали формуватися його ліві політичні переконання, про які він не раз заявляв у наступні роки як публічно, так і у своїх п'єсах. Його акторська кар'єра розпочалася 1951 року в Ірландії, у старомодній мандрівній театральній трупі під керівництвом Енью Макмастера. 1953 року він перейшов до трупи Дональда Вульфіта, яка здійснювала постановку класичного репертуару, передусім п'єс Шекспіра. З огляду на конфлікт iз керівником трупи його перебування у ній було коротким. Він продовжував свою акторську кар'єру під сценічним псевдонімом Девід Барон спорадичними виступами у різних театральних колективах.

      Утім наприкінці 50-х років про нього все голосніше стали говорити як про талановитого драматурга. Першу п'єсу молодого автора — «Кімната» — поставили у травні 1957 року студенти факультету драми Брістольського університету. Добре відома театралам на цей час вистава Пінтера «Вечірка на день народження» протрималася у травні 1958 року на сцені Ліричного театру в Лондоні лише один тиждень, а потім її зняли з репертуару через  нищівні рецензії у пресі. Втім невдовзі вона та вже згадана п’єса «Кімната» цілком вдало пройшли сценами англійських провінційних театрів. Прем'єрна постановка третьої п'єси драматурга відбулася 1959 року в Німеччині. Рецензії критиків мали більш прихильний характер, а шоста в доробку драматурга п'єса «Охоронець» (1959) уже з тріумфом пройшла на лондонських сценах. На початку 60-х років Пінтер  мав репутацію одного з кращих британських драматургів. У цей же період він вперше заявив про себе також як успiшний театральний режисер, актор, поет та блискучий полеміст.

Звичайна балаканина з глибоким дном

      На цей час Пінтера вважають одним із двох-трьох кращих драматургів англомовного світу ХХ століття і безсумнівним чемпіоном серед усіх живих на цей час свiтових драматургів  за кількістю академічних коментарів його творчості. Йому приписують винахід нового драматичного стилю, який відомий під назвою «комедія загрози», а театри, які сповідують цей стиль, визначають терміном «Пінтереск» (поєднання слів Пінтер і гротеск). Пінтереск-театри також часто визначають іншим популярним терміном — «театр абсурду». В них ставлять п'єси самого Пінтера та його послідовників, в яких зіштовхуються персонажі, які можуть бути, а можуть і не бути уособленням страхів та невпевненості. Герої Пінтера також завжди мають проблеми з латентними, приспаними сексуальними бажаннями. Пінтер загалом написав 32 п'єси — від першої, написаної ще 1957 року, «Кімнати» до останньої, створеної 2000 року, — «Спогади про речі, що минули». Театральні критики поділяють його кар'єру на три великі періоди: ранній (60-х років) — більш критичний та саркастичний, середній (70-х років) — більш ліричний, останній (80-х і 90-х років) — більш політизований. Критики зазначають, що Пінтер вмiє неперевершено сприймати, аналізувати та переробляти на вжиток у своїх творах буденну людську балаканину, яку він підносить до поетичних висот. Він демонструє нездатність людей порозумітися через надмір базікання, сказати одне одному найголовніше. З іншого боку, він вкладає ніби в банальні речення своїх героїв глибокі значення. Як сказав один британський критик, «у п'єсах Пінтера змальована найбільша боротьба ХХ століття — між примітивною люттю, з одного боку, та ліберальною великодушністю — з іншого». Пінтер із самого початку кар'єри драматурга був рафінованим інтелектуалом і не соромився демонструвати це. Доказом його таланту є те, що він спроможний показувати людям дуже складні речі у дуже простій і практичній формі. Інший критик, Девід Хейр, уже після повідомлення про присудження Нобеля Пінтеру написав у «Гардіан» (улюблена газета самого лауреата): «Його п'єси в такій же мірі позначені їхнім внутрішнім змістом, як і їхньою особистою характерною музикою». Правильно підмічено, оскільки Пінтер 2000 року визнав: «Я не знаю, як музика може впливати на творчість, але для мене незмірно велике значення мають джаз та класична музика. Я весь час відчуваю дух музики під час написання своїх творів». Пінтер є єдиним британським драматургом, вистави якого не сходять iз британських та світових театральних сцен останні 50 років і не будуть сходити впродовж наступних 100.

Пінтер і кіно

      Пінтер неодноразово з'являвся на кіноекрані як актор. Він також написав 24 кіносценарії, 17 з яких  екранізовані. Бі-Бі-Сі та Британський кіноінститут організовували ретроспективи його фільмів. Вони проводилися також у Лондоні, Нью-Йорку та інших великих містах світу. Пінтер захопився кіно ще в молодостi. У повоєнні роки його кумирами були такі представники кіно соціальної спрямованості, як Луїс Бунюель, Сергій Ейзенштейн та Марсель Карне. Вже у першому фільмі за сценарієм Пінтера «Слуга» (режисер Джозеф Лоузі) простежувалися цілком виразні політичні мотиви. Політика та міжлюдські конфлікти в умовах класового суспільства були провідними мотивами в кращих його кінороботах: «Нещасний випадок», «Посередник», «Меморандум Квіллера», «Спека дня», «Комфорт чужинців» та «Залишки дня».

Головний «прогресивний соціаліст» Британських островів

      Усім відомо, що для Пінтера політика є невіддільною частиною його життя та праці. В його ранніх п'єсах демонструвалася репресивна політика сексу, буденщини та шлюбу. В його останніх п'єсах досліджувалися персональні наслідки політичних впливів. Для Гарольда Пінтера політичне і особисте  нероздільнi. У 70-х роках Пінтер друкує в лівих британських газетах «Гардіан» та «Індепендент» низку статей на захист людських прав. 1985 року він разом зі славетним американським драматургом Артуром Міллером відвідує Туреччину та зустрічається з жертвами політичних репресій i курдами, яких турки намагалися позбавити їхньої рідної мови. Результатом цієї поїздки стає п'єса 1988 року «Гірська мова». В останніх п'єсах драматург демонструє невпевненість, паніку та дворушність, які приховуються за кам'яними масками політичних авторитетів. Пінтер є автором кількох гучних політичних маніфестів. Свого часу він різко виступив проти міжнародної ізоляції Куби, гостро засуджував американсько-британські бомбардування Югославії 1999 року, інтервенцію НАТО до Косова. Він у різкiй формi засудив  інтервенцію до Афганістану 2001 року і окупацію Іраку Сполученими Штатами та діяльність президента США Джорда Буша. Він незмінно порівнює Сполучені Штати з нацистською Німеччиною, а Джорджа Буша — з Адольфом Гітлером. А прем'єр-міністр Великої Британії є, за термінологією Пінтера, «спантеличеним ідіотом».

Особисте життя

      1977 року Пінтер викликав публічний скандал тим, що залишив свою першу дружину, акторку зі складним характером Вів'єн Мершант, з якою одружився 1956 року і яка все ще кохала його, та зійшовся з леді Антонією Фрейзер, старшою донькою графа Лонгфорда, католичкою за віросповiданням. 1980 року коханці взяли шлюб, в якому перебувають до цього часу. А залишена Вів'єн Мершант померла 1982 року від алкоголізму. Британська публіка часто сприймає п'єсу Пінтера 1978 року «Зрада» як опис бурхливих відносин автора з дружиною. Але насправді вона базується на іншому любовному зв'язку Гарольда Пінтера  — з британською телеведучою Джоан Бейквелл, що тривав сiм рокiв. Інший скандал мав місце 1983 року, коли вийшла книга спогадів «Щоденники» відомого британського театрального режисера Пітера Холла, довголітнього приятеля Пінтера. В ній Холл розповів про алкогольні схильності Пінтера. Після появи цієї книги друзі розсварилися, але невдовзі знову зійшлися на грунті любові до театру та, можливо, міцних напоїв. Пінтер упродовж багатьох років був затятим курцем і нажив собі рак. Після рятувального для нього курсу хіміотерапії 2002 року він до цього часу перебуває не в кращому стані здоров'я. Пінтер є великим шанувальником крікету і є головою одного з крікетних клубiв.

Нагороди

      Нобелівська премія з літератури є вінцем письменницької діяльності Пінтера. Загалом, він має одну з найбільших у світі «колекцій» з різноманітних літературних нагород, зокрема Шекспірівської премiї за літературну діяльність (Гамбург), Європейської літературної нагороди (Відень), Нагороди Піранделло (Палермо), Британської літературної премiї ім. Девіда Коена, премiї ім. Лоуренса Олів'є та Мольєрівської нагороди за внесок у драматургію. У себе на батьківщині він ще 1966 року нагороджений Орденом Британської Імперії, а кілька років тому королева Єлизавета ІІ надала йому лицарський титул, від якого Гарольд Пiнтер відмовився. Він номінувався на «Оскара» за сценарій до добре відомої нашим шанувальникам кінострічки «Жінка французького лейтенанта» (1981).