Винесений у пiдзаголовок текст цілком самодостатній. Така собі демократична цивілізаційна альтернатива як для людей, які того «Соняшника» в очі не бачили, так і для «безнадійно хворих» на той часопис із самісінького часу його заснування. На тому жирному тексті можемо ставити не менш жирну крапку. Поціновувачі прийдуть подивитися виставку, хоч у якому куточку України вони б жили, а люди байдужі чи необізнані назавжди викинуть із голови цю інформацію, мов спам із електронної пошти.
Але мені хочеться, щоб про «Соняшник» знали насамперед ті люди, які цілком щиро переконані, начебто з українською друкованою продукцією для дітей у нас в Україні все добре. 14—15 років тому при накладі 100.000 примірників і за відсутності гвалтiвного огрому легкотравного і низькокалорійного, мов драже «Тік-так», видавничого мотлоху, «Соняшникові» справи й справді мали цілком успішний вигляд. Зараз, на жаль, оті рекламовані дві калорії — це єдине, що залишилося в наших дітей. Окремі випадки якісної продукції на вітчизняному ринку української дитячої періодики становлять виняток із сумного правила. Та й вони мають наклад переважно не більший, ніж теперішній «Соняшниковий» (9,5 тис. примірників). Більшість українських періодичних «творінь» гріх називати повноцінною вітчизняною дитячою продукцією. Не хочу нікого образити, скажу лише, що, поважаючи власних дітей, намагаюсь усіляко відраджувати їх від купівлі переважної більшості сучасних дитячих журналів. Як на мене, численні новоспечені ширвжиткові часописи-клони з кустарно вималюваними на них «барбіями» незалежно від мови видання зазвичай — німі. Їх купуватимуть хіба лише батьки, які бажають своїм дітям того, чого Олег Скрипка бажав охоронцям «кривопорядку» під час одного з концертів напередодні Помаранчевої революції: «вічного енурезу».
Як же все-таки вам, шановні читачі, пояснити, що «Соняшник» — це дещо інакше, неширвжиткове і, головне, справжнє? Та ще й пояснити так, щоб ви не подумали, буцімто «хитра цьоцька» — головна редакторка цього видання, дитяча письменниця — Леся Воронина та й не пообіцяла мені стометрового шоколадного зайця за написання позитивного матеріалу?
Аргумент перший: я нахабно втекла із редакційної «летючки», щоб потрапити на відкриття виставки «Соняшника».
Аргумент другий: при вході в Музей літератури я зустріла славетного кобзаря-лірника Тараса Компаніченка, батька чотирьох дрібних дітей. Тарас був засмучений, його неоковирно намагався втішити своєю присутністю зворушливий поляк із сивим волоссям а-ля Дамбладор і в окулярах на носі а-ля Гаррі Поттер. Тарас сумував, бо його дітлахи позастуджувалися і не змогли прийти з ним на виставку. Я негайно склала йому похнюплене товариство, бо мала зі своїми дітьми аналогічну історію.
Аргумент третій: до нас підстрибом підбіг відомий кобзар із сивіючою вже бородою Едуард Драч, так само батько чотирьох дітей. Теж наразі без нащадків, проте — щасливий. На моє природне обурення фактом його невмотивованого щастя і справедливою пропозицією з'їсти цитрину, щоб бодай візуально те щастя притлумити, Едуард радісно виправдовувався: ура! Він почав писати вірші для дітей!
Як бачите, настрій мій був далеко не позитивний. Але, що ближче до виставки, то дужче в осінньому повітрі відчувався таємничий запах фіалок із пагорбів мого дитинства. А далі були просто картини — ілюстрації «соняшникових» художників за п'ятнадцять років. Художників дорослих, страшенно популярних і маститих та художників-дітей. У залі Музею літератури було людно: трохи дорослі, дуже дорослі, підлітки і діти. Були там музиканти, слухачі, поети, професори, художники, глядачі, ледарі, дослідники, студенти, піддослідні (жарт!). І раптом чомусь від тих картин і від тих казок, від музики, від віршів, від людинокотів, кошакодядьків, бабаєсобак, собакозірок, віялофей і троїстих музик усе перемішалося. Зробилося все достоту, як у моїй сумці: жолуді, блокноти, гербарії, ключі, каштаненята, касети, метелики, зламані персні, надірвані трамвайні талончики. І... сталося-згадалося...
Пам'ятаєш, у дитинстві завжди мріялося знайти скарб? Шукалося, шукалося і все не знаходилося. Тоді закопував той скарб сам (коштовні скельця, пахучі пелюстки, недоламані цяцьки). І думав: як же втішиться людина, яка той скарб розкопає! Щовечора перед сном заплющував очі й подумки перебирав ті заховані скарби.
Даруйте за лірику. Але запах сторінок, барв, смак слів і малюнків «Соняшника» найкраще відчути, взявши його в свої руки. А взявши одного разу, вже не випустиш той казковий сонячний лик ніколи. Чесно вам кажу. Бо, як помітив колись Роман Скиба (це такий український поет, що живе в телефонній буді), існує «тяжіння «соняшникової» системи». А це щось значно солодше за найбільшого шоколадного зайця.
Леся Воронина, письменниця, головний редактор дитячого ілюстрованого часопису «Соняшник»:
— Ніколи не боюсь казати, що «Соняшник» розрахований на розумних дітей. А ми часом і не підозрюємо, наскільки розумними вони можуть бути. Хоч як це дивно, пишуть нам діти від п'яти-шести років і аж до чотирнадцяти. Я не думаю, що для маленьких дітей тільки й слід друкувати всілякі там «розфарбовки» і солоденькі віршики. Скажімо, вірші Скиби можуть із задоволенням читати як маленька дитина, так і дорослі дядьки з тітками. Крім того, у «Соняшнику» є рубрика «Щоденник мандрівника», яку робить для нас письменник Олесь Ільченко. Її із задоволенням прочитає дитина і в сім років, і в п’ятнадцять. Головне, щоб написано було нормальною мовою, без витребеньок. Стосовно ж «Соняшника», який він є, — його наповнення, його несхожості на інші дитячі видання, то я на це йшла свідомо. Бо перетворювати часопис для дітей на прибутковий проект — означає діяти за таким же принципом, як продаж ковбаси чи колготок. На жаль, зараз такий процес відбувається в усьому світі: разом із мережею «макдональдсів» з'явилася мережа безликих журналів — дорослих і дитячих. Колись, коли я з-за кордону привозила якусь іграшкову кицю, ми не могли на неї надивитися, фантазуючи, що ж то за майстер десь в Індонезії її довбав і вирізьблював. То зараз на клонів тієї киці вже дивитися гидко, бо всі переходи «імені Омельченка» з ятками і лотками забиті цілими арміями тих нещасних котів. Це так само, як історія з трояндою у «Маленькому принці». Нині як ніколи страшенно хочеться своїх гуцульських сирних коників та й просто — інакшості. Бо якщо ми зараз підемо найпростішим шляхом голої комерції, буде поглинуто все неповторне і національне.
Тарас Компаніченко, музикант:
— Оригінальність підходу Лесі Ворониної полягає у залученні до журналу зовсім різних художників. Крім того, вона не нав'язує їм свого бачення, а навпаки, намагається надати можливість уповні самореалізуватись. Світ «Соняшника» — прозорий, акварельний, казковий, неагресивний, феєричний і неймовірно мистецький — насправді дуже дорогий. Це світ альтернативний штучному світові глобальних нав'язуваних образів, який промовляє до нас чи не з усіх засобів масової інформації за малим винятком: японська анімація, класична Діснеївська, чи й наша, вітчизняна, яку не допускають на екрани телевізії. Насправді «Соняшник» — це виклик суспільству. Бо справжнє мистецтво — це завжди виклик. До того ж дуже часто через свою справжність мистецькі речі залишаються незатребувані тим суспільством.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
