11 липня 2005-го Президент своїм Указом «Про додаткові заходи щодо увічнення пам'яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні» висловив, нарешті, головне: для збереження чіткого образу подій, осіб і фактів потрібен «мозок», або ж — Український інститут національної пам'яті УIНП, який мусить бути створено до 26 листопада.
Від 1917 до 1955 року насильницькою смертю загинули кожен другий українець і кожна четверта українка. Однак досі не названо злочином дії режиму, який нищив людей мільйонами. Значній кількості українських громадян ще потрібні докази його злочинності. Найкращим доказом є документи. Сьогодні вони відомі хіба що науковцям і родичам репресованих. 15 травня цього року, на «кладовищі без могил» у Биківнянському лісі Президент Віктор Ющенко наголосив, що колишній Жовтневий палац, у підвалах якого у 1930-ті роки закатували тисячі людей, має стати місцем розташування державного просвітницького центру, який «проектуватиме» історичні знання широкій громадськості. Сьогодні у цьому палаці розважаються. Людям, які приходять сюди переглянути комедію, не нагадують, що вони веселитимуться над залитими кров'ю катівнями.
«У Польщі, Угорщині, Чехії, Литві в будівлях, де були комуністичні катівні, сьогодні розташовані музеї», — каже член робочої групи зі створення Українського інституту національної пам'яті, голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик. Це є виразом поваги не тільки до загиблих, але й до живих, у яких дбайливо плекають іскру людяності.
У майбутньому Iнституті будуть музеї голодоморів, репресій, депортацій і, звичайно ж, визвольної боротьби. У дослідницькому відділі вчені розкриватимуть сторінки «забороненої історії», упорядковуватимуть збірники документів і писатимуть монографії. У просвітницькому — сценаристи й режисери працюватимуть над фільмами й радіопередачами, дизайнери створюватимуть пересувні виставки. Буде книгозбірня, відеотека й архів. Тут кожен зможе знайти інформацію про своїх закатованих родичів — щоб знати, де їхні могили, хай і братські.
УIНП матиме представництва в областях. Адже у регіонах упродовж багатьох років працюють окремі дослідники, краєзнавці, а то й цілі наукові школи. Скажімо, осередки «Меморіалу» впродовж кільканадцяти років збирають інформацію про учасників визвольних змагань, записують спогади очевидців. У багатьох селах і райцентрах зафіксовано імена майже всіх полеглих за волю. Однак зібраний багатющий матеріал досі не систематизований. Потрібен центр, де накопичувалися б усі дані з осередків, де науковці могли б провадити навчальні семінари для пошуковувачiв. Новий Iнститут має, нарешті, на державному рівні скоординувати працю в областях, проаналізувати й поєднати в одну, загальнонаціональну картину шматочки регіональної української пам'яті.
Розпорошено по різних міністерствах та відомствах також різні державні комісії й відділи, які досліджують репресії проти українців та визвольні рухи. З 1992 року діє редколегія для створення науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», очолювана академіком Петром Троньком. Вона має філії в областях і, окрім однойменних ваговитих томів, видає тематичні збірники документів, накладом в 500 — 1000 примірників. Окремо працюють учені в Інституті історії України НАНУ. Безпосередньо при Національній академії наук України створено відділ з розробки архівів НКВД та КГБ. Упродовж багатьох років без державного фінансування у видавництві «Сфера» виходить друком журнал «З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КДБ». Є Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій (яка тривалий час перебувала при Держбуді, а нині є при Кабміні).
Ці установи й організації діють розрізнено, хоча в них задіяні майже одні й ті ж відомі науковці. Майже всі ці вчені увійшли до робочої групи, створеної при секретаріаті Президента для напрацювання необхідних для УIНП документів, — це Юрій Шаповал, Володимир Сергійчук, Василь Шендеровський, Валентина Борисенко. До робочої групи увійшли також активісти громадських організацій («Меморіалу», Спілки політв'язнів і репресованих), депутати й представники Кабінету Міністрів. Державний секретаріат дав доручення Міністерству закордонних справ забезпечити робочу групу нормативними актами в українському перекладі тих держав, де вже функціонують подібні установи. Списки робочої групи (яку мають очолити два співголови — заступник держсекретаря Іван Васюник та віце-прем'єр-міністр з гуманітарних питань В'ячеслав Кириленко) подані на затвердження уряду.
Вчені й громадські діячі вважають, що очолити таку установу має здібний адміністратор, який міг би неухильно дотримуватися ідеї Інституту. А це, вочевидь, буде нелегко, виходячи з дивних «трансформацій» у ході мандрівок міністерськими кабінетами тих же списків робочої групи і навіть текстів президентських указів. «Кабмін дозволив собі викреслювати певні прізвища із запропонованого секретаріатом Президента списку фахівців, і вводити туди своїх людей, далеких від питань національної пам'яті, — розповідає Роман Круцик. — Незрозуміло, навіщо в такій структурі потрібно аж чотири особи від профспілок. Список ще не затверджено, а люди, внесені до нього від профспілок, уже виступають у ЗМІ проти передання Жовтневого палацу (профспілкової власності) Інститутові». Насторожує і те, що тексти указів, створені робочою групою, суттєво змінилися дорогою до президентського підпису. Скажімо, місце розташування Інституту з Жовтневого палацу, змінено на «центр м.Києва», а статус Інституту — «при Президенті України» змінено на «при Кабінеті Міністрів».
«Інститут національної пам'яті без відповідного архіву спецслужб нічим не відрізнятиметься від уже існуючих академічних і громадських установ», — стверджує голова Держкомархіву Геннадій Боряк, зазначаючи, що спершу слід законодавчо врегулювати доступ до архівних документів радянських спецслужб. Пан Боряк не дуже вірить, що такі закони зможе затвердити Верховна Рада. Воно й не дивно. Скажімо, коли ВР голосувала про включення в порядок денний питання змін до закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій», написаного ще за УРСР, — набралося всього 108 ствердних голосів. «Виглядає, що в основному складі ВР сьогодні є захисником комуністичних злочинів», — каже Роман Круцик.
Цiкаво, що найперша незалежна Верховна Рада у 1991 році прийняла постанову про передання архівів КДБ державним архівам. Частину кримінальних справ тоді передали до колишнього архіву ЦК КПУ (зараз ЦДАГОУ — центральний державний архів громадських об'єднань України). У регіонах справи передавали до обласних державних архівів. Коли постановою Кабінету Міністрів України № 206 від 1 квітня 1994 року був створений Державний архів СБУ як підрозділ Центрального управління Служби безпеки, фонди КГБ передавали вже туди. «Державні архіви не могли вмістити такої кількості документів, — пояснює заступник директора Держархіву СБУ Сергій Кокін. — В областях архіви взяли стільки справ, скільки змогли фізично. За винятком Донеччини, де обласний архів взагалі не зміг прийняти документів».
Працівники Державного архіву СБУ впевнені, що в їхній установі «і іноземці, й громадяни України працюють на рівних правах» — як це визначено Законом України “Про Національний архівний фонд та архівні установи». Однак закордонні вчені, яким доводилося «пробиватися» до архіву СБУ років 7-8 тому, згадують про це з осторогою. «Минуло два роки, поки мене допустили до архіву СБУ, — розповідає професор Квебекського університету (Монреаль, Канада) Роман Сербин. — Деякі інші науковці з Заходу врешті «здалися» і вже не намагалися отримати доступ до фондів. Виглядало, що проблема в тому, що ми — іноземці. В архіві також не було описів, тому неможливо було скласти цілісну картину того, що є у сховищах. Треба було, як у совєтські часи, давати назву теми, і співробітники підбирали матеріали на свій розсуд. Чужоземного науковця супроводжували до зали, а потім проводили його аж до дверей. Хоча все було дуже чемно».
Будівля Держархіву СБУ на Золотоворітській, 7 у Києві побудована в 1998 році. Тоді це була єдина спеціалізована архівна споруда за роки незалежності. Архівосховище забезпечене вентиляцією, системою пожежогасіння, датчиками волого-температурного режиму. Співробітники архіву СБУ ніколи не чули, щоб з нього щось украли (не те що зі Львівського історичного!). Упродовж 10 років в архіві здійснюється тематична обробка фондів за сучасними критеріями, з новим понятійним апаратом. Скажімо, колись у картці тематичної розробки писали: «буржуазні націоналісти», а тепер: «учасники національно-визвольних змагань».
Кілька років Держархів СБУ спільно з Державним комітетом архівів України проводить планову роботу з розсекречування документів. Результатом одного з останніх значних розсекречень стала книга «Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки. 1939 — 44», видана спільно з Центром українознавства Київського університету.
За словами голови Держкомархіву Геннадія Боряка, українські архівісти довели рівень розсекречення до 1 відсотка. Тобто всього 1 відсоток документів в Україні на сьогодні перебуває на таємному зберіганні. Для порівняння, у Казахстані таких архівних документів — 5 відсотків, у Росії — 65. Цікаво, що у Росії на документах радянських спецслужб ставлять штампи: «Центральний архiв ФСБ Росiї». Таким чином ФСБ ніби перебирає спадкоємність від КДБ. «Ми таких штампів на документах НКВС не ставимо, — запевняє заступник директора нашого архіву Сергій Кокін. — Архів СБУ — це вже зовсім окремі, нові фонди».
У різних країнах, знайомих з «принадами» тоталітаризму, є досвід роботи з архівами спецслужб. Скажімо, у Литві інститут, подібний до майбутнього нашого УІНП, на 5 років отримав у користування всі документи від спецслужб, опрацював і повернув назад у архів. Поляки перенесли частину колишнього архіву МВС у споруду, яка була обладнана спеціально для Інституту національної пам'яті. За словами співробітників Держархіву СБУ, вони могли б передати новоствореному українському Інституту копії необхідних документів. «Я вважаю, що для комплектування архіву Інституту національної пам'яті не варто переміщувати фонди, які вже сформувалися, — каже Сергій Кокін. — Є документальні масиви, колекції, сформовані в нашому архіві, ЦДАГОУ, ЦДАВО, інших — нехай вони там і залишаються. Але треба на базі відповідних законодавчих актів створити страховий фонд і збирати звідусіль у сховищах Інституту те, що стосується репресивної тематики, Голодомору. Слід формувати архівні колекції цього нового інституту». Тим паче, що документи про репресованих також розпорошені — по обласних державних архівах, по регіональних відділах Держархіву СБУ... Щоб зібрати більш-менш повну інформацію про репресовану родину, буває, треба працювати в 3-4 різних архівах. А так копії документів були б зібрані в одному місці. І хоча це обійдеться державі в чималу суму, вчені переконані, що на пам'яті економити не слід.
Досвід формування таких нових збірок на основі архівних фондів є. Скажімо, працівники Держархіву СБУ упродовж півтора року зібрали колекцію документів про Голодомор, звернувшись з вимогою до своїх співробітників у всіх областях надіслати до Києва усе, що в них є з цієї теми. Копії цієї колекції Держархів СБУ готовий передати в Інститут національної пам'яті. Джерелом надходження до нового Інституту архівних матеріалів, очевидно, стане й українська діаспора, й різні архівосховища світу, в яких зберігаються документи про Україну. «Треба зібрати електронну базу даних — все, що стосується репресій в Україні, — переконаний Сергій Кокін. — Для цього у розпорядження Інституту було б доцільно у вигляді ксерокопій або мікрофільмів передати доробок всіх установ і комісій, які працювали над цією темою».
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
