Коли місяць тому, я дiзналась, що до України їде Томас Андерс, той самий смаглявий принц, який в середині вісімдесятих років разом із блондином Дітером Боленом здобув шалену популярність під брендом Modern Talking, виникло нестримне бажання скористатися своїм службовим журналістським становищем, аби поспілкуватися з кумиром юності. Яким же було моє здивування, коли одного ранку в телефонній слухавці пролунало: «Це телефонує проект-менеджер Томаса Андерса...». Так моя мрія матеріалізувалася в це інтерв'ю.
— Пане Андерсе, ви неймовірно популярні у Східній Європі, країнах колишнього Радянського Союзу. Як часто буваєте в цих краях?
— У середньому від восьми до десяти разів на рік. Зрозуміло, не так довго, як цього разу, адже зараз я проїдуся з гастролями по 16 містах України. Часто буває так, що я перебуваю лише один день у Петербурзі чи в Москві. Увечері прилітаю, роблю шоу, а вранці повертаюся додому.
— Можливо, ви знаєте кілька слів українською, адже в Україні ви не вперше?
— Поки що ні. Але незабаром навчуся. Зустрічне запитання: наскільки сильно відрізняється російська мова від української?
— Приблизно так само, як голландська від німецької. А який багаж вашої російської лексики?
— Я знаю тільки кілька слів: «Nazdrovje» («На здоровье»), «Pazschalsta» («Пожайлуста»), «Spasiba» («Спасибо»), «Tak-tak» («Так-так») (Сміється).
— Кого зі знаменитих українців ви знаєте? Ви знайомі, наприклад, із братами Кличками, які впродовж кількох років мешкали та тренувалися в Німеччині?
— Так, ми знайомі. Ми часто сиділи за одним столом. А одного разу разом літали в Монако... (Сміється) Це був приватний переліт. Як бачите, я не такий високий і в літаках можу розміститися зі зручностями. Для Кличків — це було випробування. Тоді я сказав їм, що бути не таким високим — все-таки непогана перевага. Брати Клички — дуже симпатичні люди.
Ми зустрічаємося на різних заходах. Буває, що опиняємося за одним столом на світських раутах. Розмовляємо. Вони дуже симпатичні та приємні у спілкуванні.
— Dj Bo-Bo, CC Catch, Scorpions... Усі вони популярні в Україні й усі — родом із Німеччини. Можливо, з кимось із них ви приятелюєте?
— З усіма, кого ви перерахували, я знайомий, але друзями назвати їх не можу. У мене, як і в будь-кого іншого, небагато друзів. Багато знайомих, але не друзів.
— Чи можлива справжня дружба в шоу-бізнесі?
— Дружба не може базуватися на одному лише шоу-бізнесі. Дружба не може виникнути лише тому, що ми разом брали участь у якомусь концерті чи телепрограмі. Для початку потрібна симпатія в приватному житті. Але в музиканта дуже мало можливостей з кимось по-справжньому подружитися.
— Чи здатний шоу-бізнес зруйнувати дружбу?
— Сам по собі — ні. Ті, з ким я знайомлюся зараз, мене вже знають. А кращі друзі залишилися ще зі шкільних часів.
— Побутує думка, що шоу-бізнес і політика майже ідентичні. Ви з цим згодні?
— Так, політики стали жити за законами індустрії розваг. Я помітив, що політики все частіше займаються шоу, ніж власне політикою. Сучасний політик повинен закінчити курси риторики, він повинен вміти багато говорити, нічого при цьому конкретно не говорячи. Я думаю, що це прийшло з Америки, де президентські вибори схожі на шоу-програму, на гігантську інсценізацію. На мій погляд, це погано. Переконаний, що політика повинна обмежуватися політикою, а не роздумами про те, де і як найефектніше з'явитися перед публікою.
— Ви не хочете бути політиком?
— Ні. Вони занадто мало заробляють (Сміється).
— Ви — німець, який співає англійською і відомий в усьому світі. Чи коректно називати вас німецьким виконавцем?
— Так, я німецький музикант зі світовим успіхом. Мене можна назвати «німецькомовним музикантом».
— Наскільки важливі ваші німецькі корені для ваших пісень?
— Яке це має відношення до моїх пісень? Мої пісні не можна назвати типово німецькими. Інакше вони не були б популярні за кордоном. Якщо б вони були «дуже німецькими», ми не могли б розраховувати на успіх серед представників інших культур.
— Як виглядає ваш середньостатистичний слухач? Вік? Стать? Соціальний статус?
— Зрозуміло, я за руку зі всіма своїми шанувальниками не вітався, але гадаю, що це жінки від 25 до 50 років. За статистикою, вісімдесят відсотків моїх слухачів — це жінки. Оскільки я чоловік, то логічно припустити, що мене люблять слухати жінки. Можливо, вони вiдчувають, що моя музика відповідає їхнім мріям, прагненням і надіям. Можливо, вся справа в моїй...
— Харизмі?
— Так, у моїй енергетиці. Так, як я живу, так, як я представлений у пресі, усе це подобається жінкам. Мене люблять не за те, що я заспівав одну пісню, щоби сподобатися. Шанувальниками співака, а не тільки однієї його пісні, стають лише згодом, коли довідаються, як він одягається, як говорить, як живе.
— У вас є божевільні шанувальники?
— Звичайно. Так було колись і залишається донині... (Замислюється, явно добираючи коректніше визначення. — Авт.)... Те, що вони роблять, здається їм нормальним, але досить дивно з загальноприйнятої точки зору. Для мене дивно, якщо людина всю ніч стирчить під вікнами, щоб подивитися на музиканта.
— Деякі ваші фанати агресивні?
— Звичайно. Я не люблю, коли сторонні починають мене хапати, думаю, що більшість людей цього не любить. Я не люблю, коли ситуація виходить з-під контролю.
— Припустимо, у мене є талант і бажання стати зіркою... Що потрібно для того, щоб досягнути успіху в шоу-бізнесі?
— Насамперед дисципліна. Працездатність. Готовність до труднощів. Неможливо весь час йти тільки вгору, слідом за злетом може йти падіння. І потрібно бути готовим до цього. Не піддаватися. Боротися далі. Шоу-бізнес — це професія. Дуже непроста професія. Потрібно вчитися втрачати. Обіцянки можуть бути не виконані, а успіх може не повернутися до тебе. Можна довго працювати над синглом чи альбомом, але його продаж раптом виявиться поганим. Потрібно навчитися спілкуватися з журналістами, які вигадують неймовірні історії.
— Часто ви позиваєтеся з журналістами, що складають про вас небилиці?
— Якщо це стосується не мого сценічного вигляду, а мене особисто, моєї родини, то звичайно. Якщо хтось напише, що я десять років працював над альбомом, а насправді на нього пішло лише шість місяців, мені байдуже така стаття. Але якщо це стосується моєї родини і мене особисто, я звертаюся до юристів.
— Чому ви навчаєте свого сина?
— Він повинен навчитися поважати. Це дуже важливо. Якби люди поважали одне одного, то не було б воєн. До речі, я думаю, що це важливо й у партнерських стосунках: потрібно знати, як звертатися одне до одного. Якщо я не поважаю свою дружину, то ми знижуємо рівень нашого спілкування, це заважає нам зрозуміти один одного...
Звичайно, я постараюся навчити свого сина поважати себе. Переконаний, що пізніше йому доведеться зіткнутися з ситуацією, коли люди будуть його приймати чи не приймати лише тому, що він — мій син. Зараз ще рано про це говорити, йому всього три рочки, він ще ходить у дитячий садок. Але пізніше, у школі, йому напевно доведеться долати ці труднощі. Саме тому я повинен виховати його так, щоб він був упевнений у собі, щоб він знав собі ціну, щоб він міг сказати: «Хвилиночку, ви повинні оцінювати мене, а не мого батька».
— Ваш син піде у звичайну школу?
— Так, звичайно. У місті, де я живу, не багато приватних шкіл, але є гарні гімназії, які відвідують діти із заможних родин. Зараз він ходить у звичайний дитячий садок, потім він буде ходити у звичайну початкову школу.
Томас Андерс, справжнє ім'я та прізвище — Бернд Вайдунг.
Народився 1 березня 1963 року в невеличкому містечку Мюнстермайфельд під Кобленцом. Батько Петер (мер та начальник фінансової служби) та мати Хельга Вайдунг (бакалійниця). Має старшого брата Ахіма (мер містечка та директор фінансової служби Кобленца) та молодшу сестру Таню-Кетрін (художниця-дизайнер).
Освіта: у 1982 році закінчив Айхендорфську гімназію в Кобленці, потім навчався в університеті в Майнці на факультеті журналістики, де вивчав публіцистику, німецьку філологію та музикознавство.
Родина: 28 грудня 1984 року одружився з фотомоделлю Норою Ізабель Баллінг, а 27 липня 1995 року вони повінчалися, юридично розлучилися в листопаді 1998 року. Навесні 1996 року в кафе у місті Кобленц знайомиться з Клаудією Хесс, з якою побрався 15 липня 2000 року. 27 червня 2002 року у них народився син Олександр Мік.
Кар'єра: Співав у церковному та шкільному хорах. Уперше з'явився на публіці у 17 років, коли став переможцем конкурсу молодих талантів, який ініціювало радіо Люксембурга. Після конкурсу Вернд Вайдунг став Томасом Андерсом. У 1983 році співака знайомлять з композитором Дітером Боленом. Наступного року утворюється група Modern Talking, яка випускає свій перший сингл You're my heart, You're my soul. Група двічі розпадалася: у 1987 році її учасники вперше розійшлися, аби знову об'єднатися в березні 1998 року, а влітку 2003 року дует остаточно припиняє своє існування. Нині екс-соліст займається сольною кар'єрою, продюсує нові проекти, працює телеведучим та знявся в кіно.
Хобі: гольф, кулінарія, книжки.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
