Чарльстон на коліщатках

      Місце під сонцем сучасного мистецтва завоювати непросто — для цього треба відірватися від реальності назавжди, бажано прив'язатися до стилю якогось визнаного західного арт-ідола і заручитися підтримкою прогресивної тусовки галеристів і критиків, які вміють красиво говорити, створювати хвилі у фондах і на симпозіумах, і залучати якомога більше модних людей, хай не дуже багатих, але дуже публічних. Місце під сонцем сучасного мистецтва завоювати непросто і столичним митцям, а вже приїжджим... Проте раз на рік чернівецька художниця Ірина Каленик приїздить у Київ з новою виставкою, і в одному й тому самому місці — галереї L-Art на Андріївському узвозі — ілюструє непопулярну думку: сучасне мистецтво твориться не в тусовці, а в голові окремо взятого митця, і якщо це голова мислячого художника —йому є чим здивувати найпересиченішу публіку. Проект, який експонується в L-Art до 14 жовтня, називається Dancing, художниця називає його скульптуроживописом, до того ж зверненим у магічні для Каленик 20-ті роки XX століття. У просторому залі галереї L-Art  ciм пар танцюють чарльстон, світло б'є з нижніх прожекторів і підсвічує їхнi натхненні обличчя і старанні рухи, восьма пара «танцює» на стіні — чіткі тіні вирізаних із фанери по контуру силуетів створюють додаткову графічність. Фігури чорно-білі, написані у стилі ретро, трохи недбало, навмисно широкими мазками. Пласкі пари поставлені на коліщатка і гості на вернісажі після першого келиха шампанського підхоплюють чорно-білих танцюристів й утрьох вальсують по галереї, звучить музика і дуже хочеться зрушити з мертвої точки пару на стіні, але як тільки вони затанцювали чарльстон у ритмі маятника, служник галереї хитає пальцем: ні-ні, на білосніжній стіні можуть залишитися рисочки від каблуків. Між фанерними парами ходять живі («сьогодні в клубі будуть танці»), на цій «дискотеці» правнуки об'єднуються з пращурами, а мистецтво виходить сучасне. У сусідній, меншій, залі висять кілька робіт Ірини Каленик теж на тему танців — дві відомі в минулому танцюристки, ось принти, колажі зі старих газет, ось художниця намалювала саму себе з сімейної чорно-білої фотографії — їй 4—5 років, вона на морі і дуже задоволена, цей екскурс у попередні виставки називається «Музей Ірини Каленик».

      «Окремо була давня ідея — зробити якийсь проект у просторі, окремо — «Дансінг», а в цьому проекті вони збіглися, ідейно, концептуально, тематично і технічно, — каже Ірина Каленик на другий день після вернісажу в одному з редакційних кабінетів «УМ». — Чому скульптуроживопис? Це слово я випадково вичитала в Пікаcо, ще в 20-х роках вони придумали зробити такий експеримент, а багато редакторів думають, що це помилка, і виправляють — скульптура, живопис. Мої пари — це, по суті, самодостатні арт-об'єкти, які можуть самостійно існувати в просторі, так само їх можна повісити на стіну. До речі, тією роботою, що висіла на стіні, зацікавилися кілька людей, що свідчить про ймовірну комерційність такого формату.

      Дансінг у нас асоціюється з дискотекою, з танцями. Матеріалом для виставки послужили схемки зi старих журналів, як навчитися танцювати чарльстон, зафіксовані поетапно рухи, па, це школа танцю. Плюс двадцяті роки для мене мають особливу енергетику, так чи інакше я хотіла щось у цьому часі зробити, але думала, як це виразити — живопис не те щоб набрид, але це вже було — у «Не-приватній колекції», щось було у графіці. А потім з'явилася ідея вирішення силуетів, пізніше спало на думку зробити кінетичні елементи, колеса, щоб фігури рухались і підкреслювали, що це танець. Адже сучасне мистецтво повинно об'єднувати якісь несумісні речі.

      З одного боку, такий хід, може, десь був використаний y поп-арті чи в рекламі, але тут я спеціально використовувала не фотографії, не принт, а саме живопис, щоб підкреслити грубуватість несумісних речей і водночас дати їм нове життя. Мені хотілося технічно розірвати класичний ланцюг — картина, підрамник, стіна, а ці арт-об'єкти, включаючи в себе елементи живопису, скульптури, можуть існувати в середовищі — на природі, в старому театрі, в нічному супермаркеті, вони універсальні й гармонійні у часі й просторі  — і щось глобалістське, і до болю рідне».

      На цьому «Дансiнгу» можна перевіряти людей на уважність, там багато захованих «крючків», які чіпляють і вимагають відповідей на різноманітні запитання: а чому всі пари однакові, крім однієї, а чому одна пара — двостороння, а інші —обличчя-спина, чому на Поскотінці, в оперному театрі Чернівців, на вулицях міста, в нічному супермаркеті ці танцюристи чарльстона із магічних 20-х так гарно вписуються, але несуть енергетику, яку втратили наступні покоління...

      Сучасне мистецтво і агресивне мистецтво — на 99 вiдсоткiв синоніми. Але в Ірини Каленик проекти сучасні за формою, модернові за технікою, за ідеями, і людяні по суті, і це — найприємніше резюме.