Парасчине лобi

      У село Дорогичівка Заліщицького району Тернопільської області «УМ» відрядила свого кореспондента тому, що саме там мешкає легендарна бабуся Помаранчевої революції Параска Королюк. Останнім часом преса дуже часто згадувала її ім'я у зв'язку із сміливою спробою цієї колоритної жіночки «помирити» Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко. Одні журналісти змальовували її такою собі дивачкою, інші — занадто наївною людиною, яка не розуміє, що у політичних верхах — свої закони і канони, ще інші натякали, що бабусі просто подобається популярність і вона навіть пробує скористатися нею для здобуття якихось матеріальних благ. А хто ж і яка вона насправді, ця Параска Королюк? Що думають про неї люди, які живуть і працюють поруч, і як вони ставляться до того, що відбувається зараз у країні?

Дорога до Дорогичівки

      Дорогичівка — звичайне село майже на кордоні з Буковиною, родзинкою якого є хіба що розкішний лісовий масив. Тутешнє лісництво дає роботу двом десяткам місцевих мешканців. У Дорогичівці — понад триста дворів, де проживає майже тисяча людей. Майже сотня з них (у тому числі й дві дочки Параски Королюк) працюють на цегельному заводі, чи то «цегольні», як його тут називають. Ще дві сотні — у товаристві з обмеженою відповідальністю «Дорогичівка», на яке перетворився свого часу тутешній колгосп. Відповідно село не вражене масовим заробітчанством, як це загалом сталося на Тернопільщині. Прикметно і те, що на закордонні заробітки звідси їдуть в основному молоді і середнього віку чоловіки, а не дівчата і жінки, що характерно в основному для області. Голова Заліщицької райдержадміністрації Павло Лесюк на моє запитання щодо того, як Дорогичівка виглядає в економічно-соціальному плані на тлі інших сіл району, відповів: «Порівняно із селами, де від потужних тваринницьких комплексів, завдяки колишнім горе-керівникам, і фундаментів не залишилось, ще нормально».

      А ось яку характеристику дав керівник району Парасці Василівні Королюк, котру, звичайно ж, уже знають всі представники місцевої влади: «Знайомі особисто, заходить вона до нас, але не зловживає, з розумінням до всього ставиться. Вона — проста, добра, розумна жінка».

      Стосовно зустрічі із самою легендарною бабусею, то у селі на мене чекав неприємний сюрприз. Додзвонитися до сільради напередодні відрядження не вдалося, але оскільки знала, що Параска Василівна лише два дні тому повернулася з Києва і в найближчі дні туди ніби не збиралася, то була впевнена, що вдома її точно застану. Якби ж то! «Немає її. Поїхала до Львова, бо завтра там має бути Ющенко»,— повідомили у сільраді. Відтак наймолодша донька Марійка пояснила детальніше: «Маму терміново забрав своєю машиною якийсь чоловік з Івано-Франківська — навіть не знаю, звідки вони знайомі. Його нібито з роботи звільнили через те, що на минулорічних виборах за Ющенка проголосував, а не за Януковича. Тепер він дуже хоче особисто з Президентом зустрітися і попросив, щоб мама допомогла».

Велику пенсію не Ющенко дав, а сама на цілині та лісозаготівлях заробила

      У Дорогичівській сільраді почула, що Параска Королюк — людина справді дуже «політична», і часто навіть тоді, коли переважна більшість жінок говорила б про дітей чи ділилася рецептами, вона починає емоційно обговорювати теми, пов'язані з політикою. Особливо ж активною в цьому плані жінка стала після Помаранчевої революції. «Мама у нас взагалі бойова за натурою, кому хочеш правду в очі скаже, — говорить дочка Марійка. — І за новинами всіма уважно слідкує, і нас усіх політично «підковує». Ось у партію Ющенка вступила. Від поїздки на Майдан ми намагалися її стримати, бо переживали, щоб чого поганого не сталося, бо ж їй 67 років уже. Та де там, не послухала! Більше того, пробула на тому Майдані з першого і до останнього дня, і де було найгарячіше, там і вона!».

      Активну участь у Помаранчевій революції баба Параска вирішила взяти після того, як попрацювала спостерігачем на виборах Президента у Запорізькій області, побачила там усі виборчі махінації. І вже в силу свого характеру весела, гостра на язик бабуся в оригінальній помаранчевій хустині і полотнищем національного прапора на плечах стала однією з найколоритніших героїнь Майдану. Хто тільки з нею не фотографувався, на шпальти яких тільки видань і в сюжети яких тільки телекомпаній вона не потрапляла! За участь у Помаранчевій революції її згодом було нагороджено орденом Княгині Ольги третього ступеня, який бабуся береже як найдорожчу реліквію і одягає лише на свята чи коли йде в неділю до церкви. Під час історичних подій минулого року простій жінці з подільсько-прикарпатської глибинки вдалося настільки зблизитися з їх головними учасниками, що дозволяє собі називати їх на «ти» і зменшувальними іменами, поводитись, наче з власними дітьми. Звичайно, що когось з них це часом, може, і дратує, але на бабу Параску сердитися неможливо через її майже дитячу безпосередність.

      Узагалі у Параски Королюк досить складна доля. Росла напівсиротою, доглядаючи за мамою-інвалідом. Потім, після ранньої смерті чоловіка, самій довелося піднімати трьох доньок, тож працювала все життя, не покладаючи рук. Понад двадцять років була дояркою, дванадцять «відпахала» на полях і фермах казахстанської цілини, навіть ліс на півночі Росії заготовляла. Тоді і пенсію свою велику — понад сімсот гривень — заробила, а зовсім не Ющенко її підвищив, як про це писалось на деяких інтернет-сайтах. А от що телефон до її хати буквально днями провели, то це справді так. Може, і дорогу до хати згодом заасфальтують, бо бачили б ви ту дорогу на колишній Комсомольській вулиці, яку тепер селяни по-простому називають «за городами»!

      До речі, особисто для себе баба Параска ні у кого з найвищого керівництва держави нічого не просила. А що поскаржилася одного разу Ющенкові на бездоріжжя і те, що в Дорогичівці досі газу немає, так то про всіх односельців турбувалася. Президент обіцяв допомогти, і тепер у селі всі дуже сподіваються на ефективність бабусиного «лобі». Ось і згадувану вже «цегольню», яка дає непоганий заробіток багатьом людям, але яку хочуть закрити через відсутність ліцензії, пробує рятувати — їздила вже з відповідними документами і до Ющенка, і до Тимошенко, коли та ще була Прем'єр-міністром.

      Розкол між двома «Ю», за розповідями односельців, баба Параска справді пережила дуже боляче — і плакала, і таблетки ковтала. Але, на відміну знову ж таки від повідомлень у деяких ЗМІ, зовсім не розчарувалась ні в ідеалах Майдану, ні в його лідерах. Поки що у неї вистачає оптимізму вірити, що все у нас, врешті-решт, буде добре. Хоча оптимізм цей у Дорогичівці поділяють, звичайно, далеко не всі. На Майдані з цього села відстоювали Помаранчеву революцію чимало людей, здебільшого молодих, і багато хто з них та решти їхніх односельців нині розгублені, стривожені, навіть розчаровані, особливо щодо «мирової» Президента з Януковичем.

Селу болить передусім інша політика

      — Як ви думаєте, розкол між Ющенком та Тимошенко і ваше село розколе на два табори? — запитую у багаторічного керівника сільськогосподарського ТзОВ «Дорогичівка», депутата районної ради Ярослава Шевчука.

      — Час покаже, — відповідає він, — але що на майбутніх виборах значно знизиться активність людей, то це напевне. Взагалі у нас народ бойовий і політикою цікавиться. Але партії — партіями, а селу (не тільки Дорогичівці, а всьому українському селу!) передусім болить інша «політика». Сьогодні, щоб купити літр солярки, треба продати 12—13 кілограмів зерна чи 5—6 літрів молока, а потім ще хліб по півтори-дві гривні купувати! Собівартість пшениці, наприклад, 46 гривень, а продавати мусимо по 40. Тисячі гектарів стоять неораними, заростаючи пирієм і деревами так, що «реанімація» їх потім буде золотою! У нас є села, де здорова молода людина не має можливості навіть гривню ніде заробити, і якщо так ще трохи триватиме, то село не зможе прогодувати державу, а їсти ж хочуть усі, в тому числі і політики, і депутати. Я обома руками і за Ющенка, і за Україну, але не за таку. Не буде її, якщо на всіх рівнях не прийдуть до влади люди, які мають передусім Бога в серці. А урядові — хто б його не очолював — треба не цифри з місць приймати, а об'їхати хоч раз всю сільську глибинку та подивитися, що робиться, — тоді на власні очі переконаються, що на селі — біда!

      — У Верховній Раді від вашого округу хто депутат?

      — Полянчич. Але ми його навіть по телевізору дуже давно бачили. Наступного разу, напевне, бабу Параску висуватимемо, може, толку буде більше.

      Сказавши останню фразу, Ярослав Іванович відразу додав, що це, мовляв, жарт. А мені подумалось, що Параска Василівна, хоч і має лише сім класів освіти за плечима, могла б відстоювати інтереси українського народу у вищому законодавчому органі держави, можливо, й не гірше від деяких нинішніх народних обранців. Принаймні робила б це на совість, щиро і від серця, як от зараз намагається хоч чимось допомогти своїм односельцям. А також — яким би це наївним і недоладним не виглядало збоку — і високопоставленим державним особам. Бабі Парасці дуже хочеться, щоб робили вони все якраз із Богом у серці. Бабуся дуже вірить, що це можливо, і справжньою трагедією стане, якщо ця віра згасне. Адже бабуся ця — своєрідне втілення ще живої всенародної віри у добро, правду і справедливість.