(автора.)
З лідеркою гурту «Таліта Кум» Юлею Міщенко хочеться говорити про все — просто приємно спілкуватися з розумною жінкою. В рубриці «Зірковий день» Юля з'являється не тільки як музикант, а ще й як письменниця, керівник агентства «MaxiMusic», як продюсер себе самої, модель на подіумі, режисер вечірки, як патріот і «пурєдна галицька панянка». За 13 хвилин Міщенко розповідає на газетну полосу, тому розмістити всі-всі деталі виявилося дуже проблематичним, а «Зірковий день» трохи нагадує «Зустрілися — поговорили».
Юля — селф мейд вумен. І в неї є мен. Її чоловіка звати Сергій Глушко, в гурті «Таліта Кум» він грає на гітарі, а також є комерцiйним директором агентства. Щоправда, обручки Юля не носить, каже, що це теж прикраса, а носити щодня якусь із них не змогла б. На ній тільки антикварні сережки — ці кліпси з жовтого металу з чорним камінцем посередині, купленi у Львові.
У середу агентство «MaxiMusic» у межах вечiрки, органiзованої «Fashion-TV-Україна» з нагоди закриття «Сезонів моди», презентувало креативний модний показ «Погляд». Костюми у стилі «ділова романтика» для редакторів розважальних журналів та представниць шоу-бізнесу пошила дизайнер Світлана Ворчак. Юля теж виходила на подіум. Чесно кажучи, я досі не уявляю, як ці «ніженьки Грети» о 12-й ночі, після дня біганини таки туди вийшли, а о третій ночi Юля ще говорила розумні речі на «УМний» диктофон — хай Господь береже вас від таких днів, який вона пережила у середу. Тиждень для Юлі, зрештою, весь був напружений.
«Мій день починається найпізніше о восьмій ранку, а зазвичай, і раніше, — розповідає Юля в режимі «щоденник Бріджит Джонс». — Оце ранкове прокидання дається мені дуже важко, лягаю пізно і без кави я не можу прокинутися. Заварюю її окропом або варю у джезві, але в жодному випадку вона нерозчинна. Якщо мій день без офіційних зустрічей, то залюбки влізаю у зручні джинси та таке ж взуття, підколюю волосся або збираю його в хвостик, і вибігаю з дому. Машину водить переважно Сергій, я дуже рідко кермую в місті сама — не витримую стресу. За останній тиждень ми мали три неприємні випадки з нашим авто: на нього наїхав КамАЗ, у центрі міста на паркингу на машину накинувся хворий на голову чоловік і почав бити її ногами, він так погнув крило, що не відкривалися двері, а в понеділок у «Мазди» розбили скло. Тому половину понеділкового дня ми витратили на машинні питання. Також у понеділок я займалася монтажами відеороликів, які супроводжуватимуть наш показ колекції «Погляд».
Минулої середи весь день до ночі пройшов на знімальному майданчику, в одному з павільйонів «Київнаукфільму», ми працювали над новим відео на пісню «Сльози» (режисер Катя Царик). Це одна з найулюбленіших пісень із нашого репертуару. Отож увесь день грими, сукні, дублі, журналісти... Думаю, ми отримаємо по-справжньому ліричне відео. Це не останній кліп з альбому «Гаряча і гірка», до того, як ми почнемо працювати над новою платівкою, плануємо випустити ще кілька.
У минулий четвер я прокинулась дуже рано, мала зустріч із нашим партнером по проекту «Погляд» компанiєю «Оріфлейм-Україна», з керiвництвом «Fashion-TV-Україна», з фотографом, який працював на зйомках відео, відбирали знімки. У п'ятницю була на примірці у Світлани Ворчак, і знову організаційні моменти. В суботу ми з Сергієм їздили за місто на велосипедах. Була чудова погода, і ми не менше 20 км проїхали по лісу. І в цей же вечір ми були на вечірці з нагоди відкриття «Сезонів моди». Особливо приємно було, що дрес-кодом того дня була етніка, і ми з радістю одягнули етнічний одяг. У неділю відбулася репетиція нашого показу. А решту дня провели у з'ясовуванні з міліцією деталей побиття, ну і знову організаційні моменти — музичний супровід вечірки. У вівторок чистили звук для вiдеоряду «Погляд» на студії «З ранку до ночі», також я складала списки продуктів для фуршету, а ввечері приймала фінальний монтаж відеороликів для показу, і вже вночі прослуховували фінальні діджейські сети, знову була в ательє — бачила майже готову колекцію».
Середа цього тижня починається прес-конференцією. Прийшла серед перших і вийшла майже останньою. Юля в чорному костюмі-комбінезоні та з довгим білим шаликом, пов'язаним на шиї, спілкується з журналістами та друзями, на ходу покльовуючи виноградини кіш-мішу, паралельно вирішує питання акредитацій. А коли через биту годину в залі вже не залишиться нікого, тільки гратиме музика і по великому екрану крокуватимуть моделі, Юля сяде за філіжанкою кави і мовчатиме. Комусь дзвонитиме, щоб запросити на вечір. Ще раз прокручуватиме в голові сьогоднішній сценарій. «Дуже багато часу щодня займають немузичні справи, — каже вона. — Спiв у гурті «Таліта Кум» — це, мабуть, тільки одна десята того, що доводиться робити. Я керую всіма справами гурту. Як продюсер я повинна також чітко бачити, що робитиме моя група і через день, і через рік. Це також організаційні моменти, переговори, зустрічі з людьми. Плюс до всього, що роблю, ставлюсь гіпервідповідально, тому мені важливо відчувати, що я тримаю ситуацію під контролем».
Оля Куніна, яка керує промовiддiлом i «Талiти Кум», i «MaxiMusic», говорить, що працювати з Юлею цікаво передусім тому, що до всіх, хто співачку оточує, Міщенко ставиться дуже прискіпливо. Це стимулює професійний ріст всієї команди чи окремо кожного і дає гарні результати загалом.
...Кавова філіжанка уже стоїть помита, а Юля приїхала на місце головної дислокації. Тут вона проведе майже весь день. У нічному клубі вдень робити нічого, але у Міщенко роботи — непочатий край. Вона і справді перевіряє кожну деталь особисто. «Зараз привезуть квіти», — говорить вона братам Саші та Віктору Окремовим і пояснює, як треба ці квіти обрізати (навскіс) і куди їх поставити (у вази, але щоб не в гримерці). Віктор грає в «Таліті» на бас-гітарі, каже, що його захоплення велоспортом нещодавно знайшло відгук у серцях Юлі та Сергія у вигляді щойно куплених «залізних коней». Його брат — теж музикант — час вiд часу допомагає в органiзацiйних питаннях. Хлопці допомагатимуть Юлі увесь день — одна команда.
Iсторія «Талiти Кум» ще буде прикладом для багатьох. Пам'ятайте, що Київ теж сльозам не вірить... Юля — одна з тих киян, хто зростав на кавових випарах у львівських кнайпах і щодня викручував ноги на обцасах на львівській бруківці. І мені, теж львів'янці, було до неможливості приємно спілкуватися з іншими «галицькими панянками» у її команді, якими виявилися: дизайнер Світлана Ворчак, яка з Юлею знайома уже років дванадцять. «Наші стосунки львівського періоду були дуже творчими, — згадує вона, — я тоді починала моделювати, а вона співала в своїх перших проектах.
— Ви їй допомагали з одягом у київському періоді?
— Так, завжди. Я шию для неї».
... і молодий режисер Катя Царик, яка у своїй відеотеці має роботи для «Грін Грея» та Павла Гудімова, теж родом зі Львова. На показі «Погляду» вона — другий режисер (перший — Міщенко): «З Юлею ми познайомилися на зйомках кліпу «Гаряча і гірка», я була одним із героїв відео. Потім Юля запросила мене уже знімати відео на пісню «Сльози». Я дуже задоволена цією роботою, сьогодні повернулася з Москви, де був перегон. За час нашої співпраці я відкрила для себе сильну і наполегливу жінку. Вона відповідальна і серйозна, і дуже прискіпливо ставиться до людей, з якими їй доводиться працювати».
Сама «Кума» у Києві живе вже шість років. «Мені здавалося, що все, що можна було зробити вдома, я вже зробила, і після якихось музичних перемог усвідомила, що треба бути в Києві, щоб професійно рости, — розповідає Юля, шкода тільки, що не за традиційним горням кави, але ніколи тут кавувати. — Ніхто зі складу львiвської групи не наважився їхати до Києва, тому довелося починати все спочатку. З раннього дитинства я хотіла стояти на сцені, і з того ж часу моя сім'я боролася з цим бажанням всіма можливими способами...
— Коли ти тоді їхала до Києва, вже мала чіткий план реалізації тієї мрії? Була квартира, зв'язки, друзі?..
— У мене досі немає квартири в Києві. Життя ніколи не давало мені легких рішень, не приносило їх у готовому вигляді на тарілочці. Але я вдячна йому за це, адже багато чого пізнаю в процесі. І найважливіша річ, якій я вчуся протягом життя — це ставати кращою. З часу того переїзду я багато в чому змінилася. Наприклад, стала значно дисциплінованішою і організованішою, створила свій бізнес і ним керую. Стала врешті-решт крутим продюсером — я можу це сміливо казати, тому що вважаю: всі ті кроки, які роблю для «Таліти Кум», наприкінці приносять результат.
— А якими були твої «перші кроки на благословенній київській землі»?
— Ну, в перший день мене забрали з міліцією... В квартиру, де я зупинилася, зранку ввірвався наряд міліції. В районі відбувся якийсь злочин, а оскільки квартира винаймалася, то сусіди показали на неї, як на підозрілу. А взагалі мій «перший день» розтягнувся на цілий рік. Дуже довго відбувався процес адаптації. Я намагалася стукати в різні двері, щоб зацікавити людей тим, що я роблю. І всі вони реагували дуже негативно: я чула критичні оцінки на свою адресу, чи стосовно музики, яку робила. Продюсер, який зараз займається промо однiєї української співачки, а на той час він був продюсером групи, теж був у числі скептиків. А от зовсім недавно на одній події сказав мені: «А ти виявилася навіть більш впертою, ніж я очікував».
Тільки зараз я розумію, що кожен продюсер прагне втілювати свої ідеї. Відтак для будь-кого з них я не та людина, з якою комфортно працювати, я налаштована на свої ідеї. Їх безліч. Якраз продукувати ідеї — це для мене найцікавіше. І тому бути пластиліном, з якого продюсер щось ліпить — не мій випадок. Це тільки зараз я усвідомила, що по-іншому і бути не могло, а тоді ж іще поруч були друзі, львівська група «Океан Ельзи», які поступово ставали успішними. Я бачила, як робота їхнього продюсера просуває групу вперед, і довго мала стереотип «всемогутнього продюсера». Переломний момент у моєму київському житті настав, коли один мій друг, з яким ми багато говорили на теми вiри, до чого людина приходить у життi, сказав менi: «Юлю, в тебе найкращий у світі продюсер , просто поки що ти цього ще не зрозуміла». Після того я навчилася інакше дивитися на ці речі і з дуже слабкої ставала поступово сильнішою.
— А чим, на твою думку, Київ відрізняється від інших міст, зокрема від Львова?
— Зовсім немає часу на відпочинок. Я принаймні майже не ходжу в гості, рідко коли запрошую когось до себе, як це ми звикло робили у Львові. Але, з іншого боку, Київ унікальний тим, що тут живе дуже багато різних людей з різних міст. І саме в цьому місті мені вдалося зібрати команду, де я — єдина львів'янка, Сергій, наприклад, із Луганська. І я завжди кажу, що мені вдалося втілити в життя мрію багатьох політиків: об'єднати Схід і Захід.
— Тоді якими характерними особливостями повинно володіти місто, щоб тобі в ньому було комфортно жити?
— Чесно? Я хотіла би жити за містом. Яким би воно не було, це завжди стрес. Я замислююся над тим, щоб у найближчому майбутньому народжувати дітей, і згадую своє дитинство: як багато часу я проводила в лісі, на природі, і як багато це дало для формування моєї особистості. Тому мені важко уявити своїх дітей в межах такого мегаполісу, як Київ.
— Тимошенко, наприклад, теж живе за містом. Вона, між іншим, теж Юля. І взагалі в тобі багато таких рис характеру та жестів, які я помічала в неї. Може, вона Юля — від політики, а ти — від музики?
— Головний музичний редактор каналу М-1 Надiя Симоненко якось сказала мені: «Ти схожа на українську Мадонну: сама керуєш своєю кар’єрою i не боїшся змiнюватись». Для мене це великий комплiмент, бо Мадонна для мене унікальний приклад того, як жінка володіє своїм життям. Я бачу ту ж рису характеру — цілеспрямованість. Мені важко оцінити порівняння з Юлею Володимирівною, оскільки складно взагалі оцінювати її кроки.
— Знаєш, деколи цілеспрямованість можуть сприймати як здатність переступити через трупи...
— Деколи це залежить від суті мрій. І, щиро кажучи, я не проти побачити на своїй дорозі трупи якихось старих ситуацій, які заважають українському шоу-бізнесу сьогодні. Я не проти побачити трупи тих, хто робить зелену дорогу російській музиці. Крім того, я не прагну тотального схвалення і однозначно не прагну бути номером один. Просто хочу реалізовувати свої ідеї.
Наше фешн-мiсце ми залишимо буквально на дві секунди і мотнемося в ательє Світлани на Червоноармійську. У майстерні ще достьобують останні стібочки і дофасовують зелено-чорний одяг у целофанові обгортки. Юлина сукня відрізняється від інших. «Вона хотіла вийти не в костюмах, як інші учасниці, а в платті, і ми зробили таку сукню, в якій можна і в ресторан піти, і на сцену вийти, — проводить екскурсію Світлана Ворчак. — Я добре знаю творчість гурту, і ця модель навіть пасує до деяких пісень. Знаєте, дуже вже ця сукня Юлина, органічно виглядає. Віскоза, французьке мереживо...»
Дві секунди минають швидко, тому ми повертаємося назад, тут уже наїхало дизайнерів, модерн-балетів, візажистів, звукорежисерів та іншого люду. Юлина фігурка, уже у світлій сукні у квіти, ковзає по залі, активно жестикулюючи та роз'яснюючи, указуючи, показуючи. Поруч — Сергій.
І ми беремося знову за старе — обговорюємо болючі, банальні, буденні проблеми: «Найбільша проблема на сьогоднішній день у загальній тенденції: радіостанції визнають, що є багато класної української музики. Але кожній з них страшно самій взяти в ротацію українські пісні, поки цього не зробить хтось інший. Всім здається, що втратиться частина рекламних бюджетів чи слухацька аудиторія, що формат буде відрізнятися від ринкового мейнстріму. Я вважаю, що поки не буде чітких законів на рівні держави, які регулюватимуть великий відсоток присутності вітчизняної музики в ефірі — буде вона російською мовою чи українською, чи польською, чи татарською, головне — зробленою в Україні, — доти ситуація не зміниться. Директор компанії «Комп м'юзік» Олег Долинський озвучував мені результати офіційних досліджень, які проводили рекордингові компанії: 80 відсотків музичного ринку в неангломовних країнах становить музика рідною мовою.
Виходить, що на нашому ринку продається і отримує прибутки музика іншої держави, відтак вітчизняний шоу-бізнес не має можливостi розвиватись. Тому я кажу, треба штурмувати радіостанції, намагатися потрапити в їхній формат. А державі треба зрозуміти, що яким би наполегливим не був артист, усе одно його потуги не спрацюють «на всі сто» без її підтримки; усвідомити, що це — культурна політика, це сфера державних пріоритетів, врешті-решт — це бізнес, це величезні гроші, які Україна сьогодні втрачає. Вони їдуть у Росію, не сплачуючи податки, і працюють на розвиток шоу-бізнесу вже іншої держави.
— Он Положинський завжди розказує, що українська музика — це україномовна музика. Наприклад, ВІА «Гра» — український проект, але росіяни їх вважають своїми...
— Це не тому що вони співають російською. Я не думаю, що групу «Авіатор» зараз вважають російським продуктом. А ВІА «Гра» робить у Росії промо, вони платять за ротацію кліпів на російських каналах... Я не хочу бути шовіністом і говорити, що в Україні місце тільки для таких, як я. Знаєш, це завжди дуже агресивна позиція. Я — україномовна, і для мене це дуже важливо, але є безліч російськомовних людей в Україні, які поважають мене і мою українську музику, і неправильно не поважати їхні смаки і почуття. І знову ж таки найважливіше в цій ситуації — культурні пріоритети на рівні держави. Бо, якщо ми будемо одне одного чморити, в результаті отримаємо розбите корито. Розумієш, держава повинна сказати: «Я ХОЧУ, ЩОБ... (серед іншого) на радіоефірах 80 відсотків музики були українськими». От і все.
— Відтак розмови про те, що якісної української музики небагато, ти не підтримуєш...
— Та, Дарино... Це все ЛЕГЕНДИ! Такої неякісної російської попси, яку крутять в ефірі більшості радіостанцій, ще тільки пошукати!
— Ну ти просто національний борець і герой...
— Я не борець за ідею, я хочу в першу чергу заробляти гроші своєю працею. Я дуже багато працюю і вважаю себе професіоналом.
Поки ми говоримо, примостившись на маргінесах гримерки, на горизонті з'являється довгов'яза постать Юри Хусточки. Вони з Юлею, до речі, довго зустрічались, а зараз вона називає Хусточку найближчим другом. «О, привіт, Юрка...», — каже вона, а Юра чмокає Юлю в щічку, обплутуючи своїми парфумами. Гурт «Естетік Ед'юкейшн», звісно, теж прийшов потусуватись на вечiрку. Тримаючи за руку Катерину Серебрянську, крізь людей просувається Фагот. Ну і, як завжди, перед камерами крутиться Положинський.
За фахом Юля — український філолог. Згадує, що на вступі декан української філології запитав, що вона тут забула. Могла б без іспитів вступити на германістику — спецшкола і перемога на республіканській олімпіаді з німецької мови. До речі, тривалий час, живучи в Києві, Міщенко підробляла, перекладаючи німецько-українські тексти. А то ще «просвердлила дірки у Сергієвій голові», який народився в Москві, жив у Білорусі та в Луганську, і той тепер теж розмовляє українською. «Ми якось дивилися «Перший мільйон» і на просте запитання, вартістю 50 грн., «Як звали фарбованого лиса?» — він не знав відповіді. Але ж кожному школяреві відомо, що лиса звали Микита. Але зараз він не тільки сам говорить, а й знає, що наші діти теж розмовлятимуть українською, так? (Сергій киває, що «так». — Авт.)
— Якщо підійти до мовних питань з другого боку, то, окрім російської, тут маємо й інші іноземні мови. Окреме тобі велике спасибі за пісню «Іноземці», яку я цитую майже в кожному закордонному листі своїм друзям...
— Ця пісня дуже автобіографічна, вона була написана в один із найсумніших днів мого київського життя, коли я серйозно не знала, що робити далі. Я відчувала, що Київ для мене на той момент більше чужий ніж, скажімо, якесь польське чи німецьке місто. Я туди приїжджаю і розумію людей, а вони — мене. А тут... ну чому, я ж у своїй країні?
— Тоді ж чому ти не виїхала? Ти ж вчилася у Фрайбурзі, могла б залишитися...
— Знаєш, у кожного своя доля. Я люблю свою країну і дуже чекаю від неї взаємності. Коли нарешті країна полюбить мене... Не знаю, на скільки мене вистачить, якщо нічого не буде змінюватися...
Того дня Юлю вистачило на довго. Я не витримала і о третій ночі попрощалася. Думаю, десь о п'ятій Юлині коти — хлопчик і дівчинка, Чорний і Рудя — вже муркотіли в її в ногах. Принаймні так вони завжди ластяться, коли господарів довго немає вдома. Так само ластилися б українські музиканти, якби держава хоча б деколи бувала вдома.
Цього року на Форумі видавців у Львові Василь Габор презентував укладену ним «Антологію жіночої прози та есеїстики «Незнайома», там є й одне оповідання Юлі Міщенко. «Історія з цією «Антологією» дуже цікава, — розповідає Юля. — Я жартую, що в українській літературі стану письменником одного оповідання. Свого часу, ще коли я вчилася в Університеті, львівська газета «Літературний Львів» його надрукувала. Нічого більше я відтоді у друк не давала, а це — все передруковують і передруковують. Я постійно відбиваюся від друзів, які вмовляють написати щось ще, але ще рано, поки займаюся тільки музикою. Цю новелу, яка називається «Кіт», я писала давно, вона трохи дитяча, і я не розумію, чому вона всім так подобається».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
