Дітей, котрі залишилися без батьківського тепла і ласки, співчутливі українці щиро жаліють і навіть допомагають чим можуть. І за християнськими приписами, і по совісті. Але що робити з багатотисячною масою знедолених маленьких українців як iз глобальною проблемою у нашому бідному суспільстві? Здається, знайти відповідь на цей виклик часу не простіше, ніж винайти еліксир безсмертя. Від радянської соціальної системи залишилися дитячі будинки та школи-інтернати з колективізованими вихованцями, котрим у теперішньому дорослому житті самотужки важко дати собі раду. Від західного світу до нас прийшла мода на дитбудинки сімейного типу та масове усиновлення дітлахів, позбавлених батьківської опіки. Проте перенесені на специфічний вітчизняний грунт ці багатообіцяючі паростки ще не дали очікуваних результатів.
Поки кращі педагогічні, соціальні, психологічні уми держави міркують над розв'язанням цієї проблеми, виростає нове «незалежне» покоління. Залишене без відповідної уваги, воно може приголомшити суспільство вкрай небажаними кримінальними сюрпризами. З ними мало не щодня стикається старший помічник прокурора Івано-Франківська Олена Костирєва, яка вже 20 років спеціалізується у сфері нагляду за дотриманням законів про неповнолітніх і підтримує в суді обвинувачення, висунуті проти цієї вікової категорії громадян. Її спостереження та висновки як юриста, матері і просто небайдужої людини, зроблені впродовж двох десятиліть на «останньому рубежі», очевидно, варті уваги.