Сезон невідомості

      Про таку погоду на початку копання буряків та про таку якість сировини, як у році нинішньому, цукровиробникам нашої кліматичної зони доводиться переважно мріяти. Відсутність дощів дозволяє безперешкодно і безперервно працювати техніці, яка не грузне в розгаслій чорноземній багнюці, а сухі теплі дні дозволили коренеплодам сягнути дуже високого рівня цукристості — він у деяких господарствах «зашкалює» за 17 відсотків (для порівняння можна сказати, що торік цукристість була в середньому на 2,5 відсотка нижчою).

      З 20 цукрових заводів Вінниччини (цей регіон віддавна лідирує в галузі), які оголосили про роботу в нинішньому сезоні, з початком вересня 19 запустили технологічні лінії, один цей процес трішки відстрочив. Звісно, не обходиться і без певних мінусів: затвердлий, пересушений грунт частіше ламає агрегати, «не хоче» відпускати корені, через що частина урожаю залишається в землі, зменшується термін їхнього зберігання. Але вже зараз прогнозується, що галузь вийде на торішню цифру валового випуску цукру.

Гра на програш

      Однак шість місяців тому очікування були набагато гіршими, і насамперед через ті рукотворні системні негаразди, що вже не один рік лихоманять цукровиробництво, і верховна українська влада не поспішає покласти їм край. На непродумані дії уряду, який ранньою весною ініціював зниження митних ставок на ввезення дешевого імпортного цукру-сирцю, аграрні господарства відреагували миттєво. Побоюючись, що на осінь вітчизняний цукор може стати неконкурентоспроможним на внутрішньому ринку, селяни скоротили площі посіву цукрового буряку. Частину полів, призначених для нього, віддали під інші культури, а значить, апріорі закладалась недозавантаженість потужностей цукроварень. Нині тільки дивовижно сприятливі природні умови дозволяють наздогнати минулий рік по валу.

      Логіку поведінки уряду за таких обставин збагнути важко, адже в Україні склалася унікальна ситуація, коли потреба в головному солодкому продукті повністю забезпечується національною економікою: приблизно 1,7 мільйона тонн цукру виробляється і стільки ж споживається. (Хто сумнівається, може сам це підрахувати навіть без калькулятора, виходячи з того, що доросла людина за нормою споживає на рік у середньому 38 кілограмів цукру). Замість того, щоб полегшити діяльність національного товаровиробника в даній галузі, уряд Тимошенко намагався її ускладнити, підірвавши ринок збуту, що штовхнуло цукроварів до акцій протесту під стінами парламенту.

      Не дивує, що подібні речі витворялися в попередні роки старою владою, коли Верховна Рада приймала, а Президент підписував закони про ввезення в країну тростинного цукру-сирцю в розмірі то 260 тисяч тонн, то 360 тисяч тонн, що обвалювало і ціни на цукор, і фінансовий стан підприємств. І то коли не брати до уваги потік контрабандного цукру, потужність якого важко оцінити («УМ» писала про це неодноразово).

      Мусило б дивувати, що ту ж практику успадкувала влада нова. Наприкінці літа за розпорядженням Прем'єр-міністра в Україну ввезено 140 тисяч тонн цукру-сирцю (за висновком фахівців цукрової галузі, таке розпорядження суперечить одразу трьом законам). На словах, усе робилося задля зниження роздрібних цін. Та заковика в тому, що причина високих цін на цукор не в його недостатній кількості — перехідні залишки з минулого сезону складають 600 тисяч тонн, — а в монополізації ринку кількома трейдерами, які скуповують товар задешево й потім узгоджено накручують ціни.

      Так що підстави для цьогорічного імпорту цукру-сирцю, найвірогідніше, були не економічні. Солодкий продукт став своєрідною паличкою-виручалочкою у випадках, коли треба швидко заробити енну суму грошей для певних цілей. А особливо — у переддень виборчої кампанії. Як-не-як, на одній тонні імпортер отримує «чистими» 750—800 гривень...

      І в той же час Кабінет Міністрів залишився глухим до весняної пропозиції Національної асоціації цукровиробників щодо зміни умов кредитування галузі, оскільки теперішня система є кабальною і тримає підприємства буквально на колінах перед банками.

      «Більшого удару з боку урядових структур, ніж уряду Тимошенко, особисто міністра економіки Терьохіна, ніким не було зроблено для цукрової галузі», — так у розмові з кореспондентом «УМ» підсумував описані події виконавчий директор асоціації «Поділляцукор» Леонід Козодой.

      Виходить, які б політичні гравці не з'являлись на полі, цукровики завжди у програші, бо об'єктивно ситуація погіршується. Із 32 цукрозаводів Вінниччини (це ті, хто залишився з колишніх 39) у минулому сезоні десять не працювали, ворота перед виробниками сировини відчинили двадцять два. А в 2005-му їх стало ще менше.

      Для того, щоб ліпше зрозуміти тенденції, варто пильніше придивитися до підприємств, власники яких справді спробували працювати на перспективу, та незабаром опинилися в глухому куті й нині виробництво вже не запустили (не братимемо до уваги тих напівділків-напівбандитів, які прийшли в галузь з єдиною метою — заробити на металобрухті зі штучно зруйнованих заводів).

Кидок «по-партнерському»

      Лист із села Деребчин Шаргородського району, який прийшов у редакцію, скоріше нагадував розпачливий крик по допомогу. Спинився місцевий цукровий завод, збудований ще 1877 року. Понад сотню років він працював, за часів Союзу пройшов реконструкцію і досягнув потужності понад 2 тисячі тонн цукру за добу і здатності переробити за сезон до 200 тисяч тонн буряків. «Ми залишились без засобів до існування, без роботи. Роботу в селі не знайти. Завод закрито, радгосп зруйновано... Ми гинемо. Життя в селі нема. Ви — наша остання надія. Просимо врятувати наш завод і нас», — під цими рядками стоять 334 підписи. Час було збиратись у відрядження.

      Найновітніша історія підприємства коротка. Після акціонування воно отримує назву ВАТ «Деребчинський цукровий завод». У формі акціонерного товариства працює недовго, вже у 2000 році суд порушує справу про його банкрутство. В січні 2002 року ЗАТ «Фірма «Дорожний» купує цілісний технологічний комплекс підприємства за 2068 тисяч гривень, а через два місяці перепродує його щойно створеному товариству з обмеженою відповідальністю «Шаргородцукор» із втратами — уже за 1781 тисячу гривень. Крім заводу, «Шаргородцукор» стає власником також 20 кілометрів вузькоколійки та відповідної інфраструктури, яка переходить до нього за мировою угодою від збанкрутілого Управління придністрянських під'їзних залізничних колій.

      Усе свідчило про те, що нові власники прийшли на підприємство всерйоз і надовго. Насамперед три основні співзасновники, яким належить понад 75 відсотків статутного фонду, вирішили економічно зацікавити партнерів-товаровиробників. Вони запросили керівників семи прилеглих найміцніших сільгосппідприємств і запропонували їм 24 відсотки власності товариства та відповідну частку в статутному фонді, резонно розраховуючи, що цукровий буряк ті возитимуть на «свій» завод.

      У перший же рік провели реконструкцію мийного відділення, на що витратили понад 400 тисяч гривень, на другий рік такі самі кошти вклали в переобладнання печі. Розуміючи, що майбутнє за газом, близько 50 тисяч гривень потратили для виготовлення проектної документації на чотирнадцятикілометрову гілку газопроводу, споруджувати яку планували всім миром, адже газ прийшов би також і в Деребчин, і в навколишні села. Та й до соціальних проблем територіальної громади поставилися з розумінням. Як розповів деребчинський сільський голова Федір Галайко, керівники заводу на його прохання зазвичай ішли назустріч і допомагали.

      Перший сезон виявився невдалим — через погані погодні умови сповільнювалося збирання буряку, тому завод вимушений був зупинятись. Переробили 50 тисяч тонн сировини, тоді як для виходу на самоокупність і для початку прибуткової роботи потрібно було мінімум 60 тисяч тонн. На загалом невеликі збитки махнули рукою: що ж, в економіці буває. Другий сезон теж приніс не дивіденди, а втрати, бо на завод завезли тільки 52 тисячі тонн сировини.

      При підготовці до третього сезону розмова інвесторів із партнерами-співзасновниками була принциповою. Вони зазіхнули на «святая святих» — на корупційні схеми, які не один рік практикуються у стосунках товаровиробників та переробників, але про які вголос говорити не прийнято. Річ у тім, що керівники сільгосппідприємств нерідко шантажують цукрозаводи, вимагаючи від власників додаткової оплати у власну кишеню. Скажімо, по 2-3 гривні за кожну тонну зданого підприємством буряку. А то, мовляв, повеземо сировину до конкурента. І тоді починається тіньове змагання між тими, хто більше заплатить, «такса» подекуди сягає 10 гривень за тонну. (Інша відкатана схема — частина «колективного» буряку здається нібито від імені місцевого фермера, який за певну винагороду віддає кошти в кишеню голови правління СВАТ чи СТОВ).

      Партнери-співзасновники мовчки вислухали нові вимоги, згідно з якими розрахунок буде тільки за результатами сезону, знизали плечима і... повезли сировину не за 10—15 кілометрів у Деребчин, а за 70—80 кілометрів на інші заводи, що з погляду економіки підприємства є цілковитим абсурдом.

      За таких обставин ТОВ «Шаргородцукор» отримало для переробки менше 30 тисяч тонн цукрового буряку, вийшло на собівартість цукру 3 гривні за кілограм і з реактивною швидкістю влетіло у фінансову скруту, зазнавши за 2004 рік збитків у розмірі 1432 тисячі гривень, а наростаючим підсумком від початку роботи — 2816 тисяч гривень.

Чия рибка в каламутній воді?

      Навесні 2005-го потрібно було розрахуватися з банком за кошти, отримані рік тому по кредитній лінії. Керівництво товариства вирішує зберегти цілісний технологічний комплекс заводу і змушене виставити на продаж залізничну колію. Новий власник дороги без зайвих балачок ріже рейки на брухт, і завод залишається без під'їзної колії. А далі хазяйновиті деребчинці вже самі беруться корчувати шпали на дрова — не пропадати ж добру.

      Тепер уже навіть не йшлося про початок нового сезону, тому що зі всіх боків насідають кредитори: розрахуйтеся за мазут, за вапняковий камінь, за пуско-налагоджувальні роботи — і так без кінця. Виконавчий директор ТОВ «Шаргородцукор» Павло Щербатов тільки розводить руками: «Нині стоїть одне завдання: вилізти з боргів. І ми готові продати завод, який повністю збережений». Але бажаючих купувати не видно, бо без залізниці він став менш інвестиційно привабливим.

      Учорашні партнери-товаровиробники нині кусають лікті, бо віддалені заводи, обваливши конкурента, наразі виставляють зовсім маловигідні умови, а з урахуванням відстані перевезень буряк стає майже золотим. Та нічого не вдієш — поїзд уже пішов.

      Наростає соціальне напруження і в селі, де живе понад чотири тисячі чоловік. Спершу кучмівське «реформування» знищило радгосп, земельні паї громадян розібрали господарства сусідніх сіл. Тепер спинився завод, на якому працювали понад 500 чоловік — своєрідна місцева еліта, яка передавала трудові традиції з діда-прадіда. Висококваліфіковані спеціалісти роз'їхалися по цукроварнях області, де їх прийняли з розкритими обіймами. Людей по-справжньому перелякала перспектива залишитися без місця роботи — перед очима руїни Соснівецького цукрозаводу під Шаргородом, який припинив існування два роки тому.

      Таким чином, для мешканців села вчорашній інвестор-благодійник перетворився на ворога номер один. Агресивно налаштовані селяни не можуть і не хочуть розуміти, що у важких обставинах не його вина — його біда. Два тижні тому в квартиру, де живуть виконавчий директор ТОВ «Шаргородцукор» та його заступник (до речі, обидва — найняті менеджери), пізно ввечері кинули пляшку із запалювальною сумішшю. Тільки за щасливим збігом обставин обійшлося без трагедії.

      Тим часом не переводяться бажаючі половити політичну рибку в каламутній воді, ще більше розігріваючи ситуацію, яка і без того загрожує соціальним вибухом. У Деребчині я зустрів керівника районної парторганізації комуністів, який приїхав «готувати візит» народного депутата і за сумісництвом першого секретаря обкому Компартії Віктора Петрова. Цей народний обранець приїжджає сюди не вперше, але заводоуправління обходить стороною — поспішає насамперед до завтрашніх виборців, антикапіталістичні настрої яких треба розпалити. Втім це цілком вписується у незмінний символ більшовицької партійної віри: «Чим гірше, тим краще».

      Щоправда, нагнітання конфліктних пристрастей має і ще один неприємний зворотний бік. Бізнес любить комфортні умови, тому сучасний власник не поспішатиме туди, де панує соціальна нестабільність.

Політика страуса

      Відповідальність за становище, яке склалось у Деребчині, можна було б спробувати цілком перекласти на плечі самих власників ТОВ «Шаргородцукор», які, мовляв, неправильно прорахували ризики. Але біда в тім, що вони виявились заручниками загального стану справ у цукровій галузі держави, яка на момент розпаду Радянського Союзу отримала 192 заводи — солодкий продукт із них розходився по всій гігантській країні, вивозився за кордон до політичних сателітів. Україні така кількість цукроварень не потрібна, тому зараз діє менше двох третин із них — близько ста двадцяти.

      І от від цього процесу держава на найвищому рівні самоусунулась, зайнявши позицію страуса і фактично кинувши галузь напризволяще. Тому що треба було йти на непопулярні рішення і чесно сказати: всі цукрозаводи все одно працювати не будуть. Багато з них або повмирають хаотично, як це вже відбувається з низкою негативних наслідків, або їх потрібно буде закрити планово, з урахуванням розташування в зонах бурякосіяння, і перепрофілювати на випуск іншої продукції. Для цього необхідна цільова державна програма з відповідним бюджетним фінансуванням. А перед тим необхідно прийняти закон про заборону демонтажу обладнання цукрозаводів, який пройшов перше читання і застряг десь у парламентських комітетах. Проте його слід було приймати не вчора і навіть не позавчора, а десять років тому.

      І все ж таки хочеться закінчити на оптимістичній нотці. Бо, незважаючи на описану державну «допомогу», галузь продовжує виживати, і є позитивні зрушення. Після трирічного простою прийшов інвестор на Капустянський цукрозавод, який скептики вже поховали, і цього року завод запрацював. Новий власник Соколівського цукрозаводу витратив кілька мільйонів, щоб підвести газ, і тепер собівартість продукції знизилась відразу на десять відсотків. Люди вірять, що нинішній сезон невідомості все одно колись закінчиться.

      Та от коли — невідомо...