П'ять перших жовтневих днів проходять під знаком бабиного літа із всіма можливими атрибутами — замріяними павутинками, шурхотом листя, жовтяницею дерев, неагресивною ніжністю сонця. I під знаком української моди. З 1 жовтня повз пам'ятник Пушкіну в парк імені Олександра Сергійовича заглиблюються винятково персони з претензією на модність, а також модні машини і модні журналісти. Зал виставкового центру ACCO International, куди цього разу мігрував 12-й вітчизняний тиждень прет-а-порте «Сезони моди», чимось невловимо нагадує перші покази в галереї «Лавра», і вентиляція така ж — ніяка, тільки рядів більше і статус крутіший.

«Знаєш, що відрізняє кріпосну селянку від справжньої жінки, — «умнічала» моя студентська подружка із Черкас, сусідка по гуртожитку на Ломоносова в тисяча дев'ятсот якомусь там дев'яностому році, — білизна. Справжня жінка ніколи не дозволить собі одягти на спід якісь рейтузи і зашитий ліфчик, хоч цього ніхто й не бачить». Десь почерпнута нею у вісімнадцять років мудрість, як показало життя, таки є правдою, тим паче надворі ХХІ століття — технології тобі передові, вибір білизни — за межами добра і зла: хоч під настрій, хоч під сукню, хоч під труси коханого; хочеш — утягуй, хочеш — збільшуй, хочеш — коригуй, а не хочеш — можеш взагалі не носити. Але навіщо відмовляти собі в такому задоволенні, якщо на жінку кожного сезону працюють армії дизайнерів, конструкторів, технологів, текстильників.