Фантазувати в цій царині можна скільки завгодно, не підтверджуючи свої витівки реальними фото- чи відеодоказами, не переймаючись, що хтось спростує чи подасть на вас до суду. Проте є люди, які фауною чорнобильської зони займаються професійно, доказово і неупереджено.
Для початку — кілька газетних «відкриттів». «За словами очевидця, «птах, більше схожий на крокодила, з крилами і хвостом, як у пацюка», живе (можливо, в нього там гніздо?) «в чорнобильському напрямку», десь на дні досить глибокої яруги... За припущенням Миколи, розмах крил — метрів з півтора, «пір'я у нього немає, тхне від нього, як від помийниці, і, наскільки я розумію, саме такий вигляд мали доісторичні птеродактилі... » (замітка «Чернобыльский монстр», газета «Вечерние вести», липень 2004 р.)
Або ще таке: «Цими днями голлівудські кінематографісти повернулись із Чорнобиля... Чорнобильська природа полонила їх. Американці бачили 30-кілограмового сома (і як вони його поглядом зважили? — Авт.) і оленя, трохи меншого за слона. «Це неповторно. Як у театрі абсурду!» — вихопилось у американця. (Газета «Уїкенд», липень 2004 р.)
Щодо абсурду, то це правильно. Тільки от абсурд буває не лише в театрі, а і в наших головах. На жаль.
У автора цього матеріалу за час багаторічної роботи в інформаційній службі ЧАЕС склалась певна уява про чорнобильську дичину, підсилена навіть відчуттям її смаку. Як і більшості працівників атомної станції, мені багато разів доводилося спостерігати на під’їзді до річки Прип’ять за дикими кабанами, лебедями, лосями, лисицями. Взимку 1998 року я став свідком, як кілька чорнобильських бродячих собак виволікали з-під загорожі навколо «саркофага» до смерті переляканого зайця. Вухастому, очевидно, не щастило.
Ліпше почуваються велетенські соми в ставку-охолоджувачі ЧАЕС. Ну не такі, як ото у вищезгаданій замітці, але подивитись є на що. Поруч з головним адмінкорпусом станції здавна побутує такий вид післяобіднього моціону працівників ЧАЕС, як підгодовування — якщо не сказати «розгодовування» — приручених риб шляхом влучного кидання з містка у воду куснів хліба. Звичайно ж, не обходиться без того, щоб у вечірні чи нічні години хтось між іншим не зачепив сомика на гачок. А як же, запитаєте, з тими радіонуклідами, що осіли в кістках? Та скільки там тієї риби...
Ще кілька років тому, маючи законне право на «ліжко-місце» в одному з гуртожитків на вулиці Кірова у Чорнобилі, я з колегами — працівниками об'єкта «Укриття» — інколи після роботи порався на невеликому клаптику землі. Зайнявши і облаштувавши покинутий після аварії добротний, але занедбаний роками будинок, «вахтовики-екстремали» вирощували картоплю, огірки та іншу присадибну зелень. Не обтяжені після роботи сім'ями, ходили рибалити на Прип'ять і, звичайно ж, не викидали улов у річку. Там же, на чорнобильській «дачі», з підібраного поруч будматеріалу спорудили баню і користувалися нею за призначенням. А там, де баня, там і... Пригадую, як напередодні 2002 року на дружньому вечірньому столі з’явились шашлики із дикого кабана, упольованого в зоні відчуження. Перед тим подивились напередодні відзняте на відео розбирання туші звіра та її приготування. Скажу відверто: гастрономічна цікавість до екстремальної дичини відволікала від думки про можливий згубний вплив чорнобильських радіонуклідів на наші легковажні організми...
Справжнім орнітологічним «хітом» літнього сезону 2002 р. стала зворушлива історія, пов'язана зi знахідкою пугача (рос. — «филин») неподалік від «саркофага». Певно, віддалившись від родичів, це майже півметрове, як потім виявилося, двомісячне пташеня із родини совиних, мирно дрімало собі на старому екскаваторі. Його і підібрали — з добрими намірами, звичайно, — працівники об'єкта «Укриття». Живу знахідку «розкрутили» в кращих традиціях сучасного зоологічного піару. На кілька днів птах став героєм заміток у центральних газетах і на радіо, об'єктом фото- і відеозйомок. А його портрет на тлі «саркофага» більшість і донині сприймає як майстерний художній колаж. Та ейфорія минає швидко. Пересидівши трохи у Славутичі, птах через два дні опинився у Київському зоопарку. На той час фахівці стверджували, що то був перший пугач, зафіксований у чорнобильській зоні за кілька десятиліть.
...Минуло три роки. Я часто згадував совеня, позаяк і сам певним чином брав участь у його долі. Сентиментальний настрій і бажання відшукати улюбленця мас зрештою привели мене до столичного звіринця. Моя розмова з випускником Московського держуніверситету, орнітологом, екологом-мисливствознавцем Олександром Шкрабалюком торкнулася не лише достопам'ятного пугача.
— Так, пам'ятаємо такого птаха, ми його Пашкою назвали. Зійшлися на тому, що він відноситься до лісової, житомирсько-білоруської популяції, на відміну від тих «степовиків», які мешкали вже у нас у зоопарку. В «ясельній» групі він добре адаптувався серед молодих самців. Пугач був добре підгодований, важив близько 2, 5 кг (для порівняння: звичайна вухаста сова «тягне» на 220— 280 грамів). Годували ми Пашку лабораторними пацюками і японськими перепелами, яких спеціально для цього вирощуємо.
— Ви говорите про пугача у минулому часі. Де він зараз?
— 2003 року він опинився в Одеському зоопарку, хоча міг «загриміти» аж у Японію, куди ми відправляли партію молодняка з України. В Одесі йому знайшли пару такої ж масті й популяції, тож сподіваємось, що він продовжить там свій рід. Хоча формально пугач залишається «прописаним» у Києві. Загалом відзначу, що чисельність цього рідкісного птаха нині відновлюється, особливо у східних областях України.
— А як фахівці оцінюють випадки, коли птахів, вилучивши, так би мовити, з природи, привозять до вас у зоопарк?
— Мабуть, розчарую деяких занадто затятих «юнатів»: найкраще тварини почуваються в рідній стихії. Бувають, звичайно, винятки, коли, скажімо, птах-підранок потребує кваліфікованої допомоги. Та якщо він днів 5—7 провів у неволі, тоді вже недоцільно повертати його назад. Цього літа був випадок, коли лише за два дні нам принесли 8 маленьких вухастих сов. Людей можна зрозуміти: ними рухає жалість і допитливість. Та наш вольєрний фонд не безмежний. Зараз у зоопарку утримується майже 130 видів птахів, і всім надати нормальні умови дуже складно. Тому я всім кажу: не варто відбирати у природи її дітей, треба дати шанс їм вижити у рідній стихії. Вони, як правило, не покинуті — за ними наглядають, про них турбуються батьки. А людина може тільки вигодувати птаха, але у нього вже відсутня, образно кажучи, «файлова» система, що підказує, як поводитися на волі.
— Користуючись нагодою, не можу не поставити ще одне запитання: як ви, професійний мисливствознавець, ставитесь до полювання?
— Я не вітаю це заняття в тому марнотратному сенсі, з яким це робиться у нас. Років два тому мені довелося бувати в мисливському господарстві Залісся під Києвом, де, як відомо, упродовж багатьох років влаштовували «царське полювання» для високопосадовців. Пригадую, чекали на візит президента Польщі Кваснєвського. Він віддає перевагу полюванню на качок, але їхня кількість тоді помітно зменшилась. І мене запросили проконсультувати — яку біотехнію застосувати, аби підняти чисельність цього птаха. Те, що я побачив у цьому, з дозволу сказати, куточку дикої природи, залишило у мене гнітюче враження. Полювали (чи ще полюють?) на оленів — якщо це можна назвати таким азартним словом, як полювання, — в основному, з машин. Стріляли здебільшого по великому і прирученому звіру, а олені стояли стадами біля доріг і нікуди не втікали.
У справжнього чоловіка, вважаю, є безліч інших способів продемонструвати свою вдачу. Чому б не піти на великого звіра з ножем чи луком один на один, а не стріляти з машини «навороченою» рушницею з оптичним прицілом, з якої просто не можна не влучити в живу ціль.
До «експлуатації» тваринного світу слід підходити розумно. Є безліч видів птахів, чисельність яких зростає через нашу недбалість і безалаберність. Скажімо, така велика кількість сірої ворони, як у Києві, може бути тільки в брудному місті. Цього шкідливого птаха потрібно всіляко витісняти. Але не шляхом відстрілу, як це робили колись у Китаї з горобцями, а викоріненням першопричин — відкритих харчових сміттєвих джерел. Лише таким чином можна регулювати чисельність виду. В Голландії я не бачив жодної ворони. Там контейнери зі сміттям вчасно закривають і вивозять на звалища.
Фахівці Міжнародної радіоекологічної лабораторії (МРЛ), що входить до складу Чорнобильського центру з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів і радіоекології (м. Славутич) з1998 року разом з американськими і британськими колегами досліджують вплив радіації на світ постчорнобильської фауни і флори, здатність диких тварин пристосовуватись до умов постійного підвищеного радіоактивного фону. Останнім часом їхню увагу привернула серйозна проблема винесення радіонуклідів за межі зони відчуження через птахів. Кому як не славутицьким фахівцям знати, які звірі водяться в зоні й на кого вони схожі. Я звернувся до свого давнього знайомого, славутицького радіобіолога, заступника директора МРЛ Сергія Гащака, аби він розповів про нові фауністичні знахідки та цікаві спостереження в зоні відчуження ЧАЕС.
— Наступного року після історії з пугачем серед білого дня там же, в районі Чорнобильської станції, я сполохав дорослого пугача, який сидів серед корчів лісового бурелому. Тепер уже з певністю можна твердити, що пугач у цих місцях — звичайний птах. У 2003 році в досить незвичному місці — серед старого сосняку, за 5 км від найближчого великого водоймища — ми виявили гніздо білохвостого орлана з одним пташеням. Це, вважаємо, найбільший птах чорнобильської зони з розмахом крил до 2, 5 м. Разом з американським дослідником Девідом Еллісом ми окільцювали пташеня і прикріпили до його лапки невеликий радіопередатчик. Відтак, де б не був молодий птах, за ним повсюди слідкували супутники. На жаль батарейка передатчика попрацювала недовго, останній раз орлан «повідомив» про себе три місяці потому, пролітаючи десь над територією Чернігівщини.
На лівому березі Прип'яті довелося зустріти рідкісного («червонокнижного») і малопомітного птаха — авдотку, розміром з невелику качечку, яка хоч і вкрай рідко, але й до аварії помічалась у цьому регіоні.
Цього року я вперше зафіксував гніздування лебедів-кликунів з двома зовсім ще молодими лебедятами на озері Азбучин поруч з ЧАЕС. В принципі, знав, що таке може бути, але жодного разу не доводилося знаходити ні гнізда, ні молодих виводків. А ще спостерігав лебедя на іншому водоймищі: птах сидів на одному і тому самому місці серед очерету. Це було наприкінці травня. На жаль, простежити за ним далі не довелося. Та в будь-якому разі, лебедів-кликунів тепер уже точно можна вважати місцевими гніздовими птахами. Додам, що останніми роками мені щастило також знаходити нові поселення борсуків, фотографувати їх автоматичною фотокамерою.
І про головне. Наважусь припустити, що позаминулого року я вперше на території зони бачив і фотографував сліди ведмедя. Доти я й сам не вірив жодним розповідям про подібні випадки і сприймав їх не інакше як «байки мисливців». Що переконувало? Залишились відбитки і великих кігтів, і видовжених ступнів, і подушечки лап. У чорнобильській зоні просто немає іншої істоти, яка могла б залишити подібні сліди. Та якщо клишоногий і справді прийшов на північ України, то таке явище, наскільки мені відомо, спостерігалось лише два-три рази за останнє століття. Однак сумніви залишалися: сліди були не досить виразними, бо передбачуваний звір пройшов сухою піщаною протипожежною смугою. До того ж мого ентузіазму не розділили київські зоологи. І тільки взимку цього року від білоруських колег із сусіднього Поліського радіоекологічного заповідника я дістав підтвердження своєї знахідки. Виявляється, і самого звіра, і сліди його діяльності білоруси відмічали неодноразово. Можна припустити, що це поодинокі особини, які ще не складають постійного розпліднюючого групування. Отож не можна повністю виключати: якщо люди не стануть на перешкоді, то чорнобильська зона стане другим в Україні після Карпат резерватом цього аборигенного виду, що зник два століття тому.
А от коней Пржевальського, які кілька років тому були завезені з херсонського заповідника Асканія-Нова, не треба довго шукати. Зараз їх у чорнобильській зоні більше 60, і вони збільшують своє поголів'я. Конячки розділились на кілька великих і маленьких табунців, хоча трапляються і поодинокі особини. Лісовими звірами вони не стали, хоча транзитні стежки через лісові масиви подекуди зустрічаються. У певної частини тварин зберігся потяг до людини. Тобто вони нас не бояться і підходять дуже близько. Недавно табунок конячок тривалий час забавляв працівників просто біля Чорнобильської АЕС.
Словом, у чорнобильській зоні, не полоханій мисливцями і браконьєрами, триває свій природній розвиток, і з роками вона стає багатшою, ціннішою й цікавішою.
Знiмки зроблено автоматичною фотокамерою фахiвцями спiльного проекту МРЛ i Техаського технологiчного унiверситету (США).
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
