Доля модерніста

      Вочевидь слова цього митця не можна вважати забутими. Коли заходить мова про письменників першої половини минулого століття, життя і творчість яких щонайтісніше пов'язані з Поділлям і, зокрема, з Вінницею, його ім'я обов'язково потрапляє до когорти серед перших, а добірки віршів неодмінно включають у місцеві антології. Це закономірно: до встановлення більшовицької влади він був чи не єдиним професійним літератором у невеликому губернському центрі, на тривалий період залишав службу і творив, перебиваючись мізерними гонорарами.

      Водночас не можна стверджувати, що він по-справжньому присутній у культурній пам'яті міста над Південним Бугом, бо тими черговими згадками та добірками усе й закінчується. Немає ні спроби встановити меморіальну дошку на тому місці, де стояв будинок поета, ні бодай ініціативи випустити його вибрані твори — через шістдесят років після видання останньої книжки. В головній бібліотеці області можна знайти єдину збірку Тарноградського, та й то — ксерокопію. А хто хоче почитати більше — нехай їде до столиці...

«І без сонця мій день, і без сну моя ніч»

      Із раннього дитинства поет жив у досить скрутних умовах, на його світобаченні та світовідчуванні позначились важкі особисті втрати, все це знайшло своє відображення у поезії, в якій превалюють мінорні настрої. «Вплинули також на мою ліру картини горя народного та власні переживання, що завжди були тяжкі», — напише він згодом у автобіографії.

      Валер'ян народився 20 серпня 1880 року в селі Уланові Літинського повіту в сім'ї молодого вчителя. Батько — Петро Сильвестрович Тарноградський — не мав вищої освіти. Хоча він вступив до Київського університету, але закінчити його не пощастило, бо за участь у студентських заворушеннях 1885 року непокірного студента виключили з університету. Це остаточно закривало шлях до можливої кар'єри, і він мусив перебиватися, працюючи вчителем у сільських школах Поділля та домашнім учителем у губернському центрі. Навіть за таких умов, відмовляючи собі в необхідному, Петрові Сильвестровичу вдалося зекономити трохи грошей і купити на окраїні Вінниці чверть будиночка. Правда, довго тішитися власним куточком не довелося, бо незабаром важка недуга обірвала його життєвий шлях.

      Валер'ян залишається удвох iз матір'ю, і вона з останніх сил намагається вивчити сина, щоб хоч він вибився в люди. В 1890 році Валер'ян починає навчатись у Кам'янець-Подільській гімназії, але атестат не отримує. Через чотири роки його виключають — причиною, як показують архівні матеріали, значиться «неявка на заняття». Надалі Тарноградський займається самоосвітою і в 1898 році складає іспити на народного вчителя. Тоді ж починає працювати в сільських школах Літинського повіту.

      На юнацькі роки припадає його перший інтерес до поезії. Особливо захоплює хлопця поезія Лермонтова, бо в образі його гордого ліричного героя, в його взаєминах з неприязним, чужим світом він знаходить багато спільного. На ту пору припадають і перші власні віршовані спроби — спочатку російською мовою, під виразним впливом Лермонтова та інших поетів-романтиків. Незабаром починає писати також українською. І ця двомовна поетична практика, характерна для українських літераторів дев'ятнадцятого століття, триватиме половину його творчого шляху.

      У 1903-му Тарноградський дебютує, вперше опублікувавши в газеті російськомовний вірш, а наступного року — і перший вірш рідною мовою в губернській газеті «Подолія». Окрилений успіхом, він розсилає нові твори обома мовами у відомі видання, і їх широко друкують, ім'я поета стає впізнаваним для читачів. Молодому авторові надають площу авторитетні журнали «Українська хата», «Літературно-науковий вісник», які опікуються молодими талантами. Тоді він залишає педагогічну практику і повністю віддається творчості.

      Не забарилась і перша книжка: в 1908 році виходять у світ «Стихотворения». А ще через три роки за безпосереднього сприяння Олени Пчілки (і з присвятою їй) київське видавництво «Рідний край» випускає ошатний томик Валер'яна Тарноградського «Барвінковий цвіт». Анонімна авторка передмови (не виключено, що то була сама Олена Пчілка) дуже добре відгукується про письменника-початківця, який «пише гарною, чистою українською мовою, знаходячи відповідно добру міру між простістю й літературною оздобністю мови; виявля й видатний талан поетичний».

      У 1914 році виходять його «Одинокие грезы», а в 1917 році поет залишає Поділля й перебирається до Києва, який стає центром українського культурного життя. Саме в столиці, попри розруху і важку економічну ситуацію воєнного часу, він видає свою другу поетичну книжку українською мовою «Боянові струни» (1919).

      Вірші з двох книжок Валер'яна Тарноградського цілком вписуються у діапазон тодішніх літературних пошуків. Розглядаючи його перший період творчості, у 1932 році автор передмови до збірки «Лірика й балади» (він сховався за криптонімом «І. С-ч») обгрунтовано стверджує, що він «як поет коріння своє бере в українському модернізмі, що за соціальною специфікацією в літературі художній початку ХХ століття означало факт народження міської української буржуазної інтелігенції», що в його творах переважають «мотиви меланхолії, мотиви самотності й скорботи», «поет замкнувся в ілюзорному світі своєї поезії, створив собі неперейдений мур із образів своєї романтичної туги». Попри вульгарно-соціологізаторський ухил, загалом типовий для літературознавчої думки 20-х і 30-х років, з такою оцінкою не можна не погодитись. Досить перегорнути «Барвінковий цвіт», щоб пересвідчитись у правоті критика:

Я — вкраїнський поет, світ для мене тюрма;

Ні бажань, ні надій в мойму серці нема.

І без сонця мій день, і без сну моя ніч,

І гірка, як полинь, моя сумная річ.

Рано, рано злий жаль моє серце струїв,

Рано душу мою він сльозами впоїв.

«Цей світ новий, обмитий кров'ю»

      У післявоєнному Києві, який, до того ж, утратив столичний статус, вижити було важко, і в 1920 році Тарноградський повертається до Вінниці. Гонорари за принагідні публікації виявляються недостатніми, щоб на них можна було проіснувати. В 1924 році ще виходить його книжка російських поезій «Песни Бояна», але надалі він уже не видається. Поет повертається до вчителювання, працює у школах Жмеринського району, як сількор дописує до місцевих газет. У 1929 році внаслідок інтриг у колективі його звільняють на пенсію розміром усього 23 карбованці — й на ці гроші він мав прожити разом із дружиною і десятирічним сином.

      Під гнітючим тиском нестатків у «радянському раю» поет починає хворіти, у нього трапляються напади гострого психозу, і він раз по раз вимушений лягати в лікарню. Намагаючись розв'язати матеріальні проблеми, Тарноградський звертається до першого секретаря обкому партії Володимира Чернявського: «Если бы мой брат Николай Тарноградский (один із чільних вінницьких більшовиків-революціонерів, у 30-ті роки мешкав у Росії. — Ред.) был где-то вблизи, он был бы очень удивлен теперешн. моим положением. У меня 35-летний лит. юбилей, а я не имею даже приличн. платья и обуви, чтобы показаться на люди». На підтримку поета виступають в окружній газеті «Червоний край» поет Микола Нарушевич, критик Фелікс Якубовський: «Невже ж старий і досить відомий поет-інвалід... не заслужив на уважніше ставлення до себе? Невже в культурному центрі Поділля, в місті Коцюбинського нічого не можна зробити, щоб якось забезпечити старого поета, до речі, єдиного зі старих письменників, що живе у Вінниці?!». Врешті йому виділяють персональну пенсію у 200 карбованців, для сім'ї із трьох чоловік на ту пору це теж була не бозна-яка сума.

      До літературного ювілею Валер'яна Тарноградського в 1932 році в Харкові нарешті виходить його книжка «Лірика й балади», здебільшого укладена зі старих поезій, але є в ній і нові вірші. Еволюція поета за постреволюційне десятиліття цілком укладається у магістральне русло радянської літератури, яке з дивовижною влучністю описується назвою статті, на початку 1990-х опублікованої у журналі «Вопросы литературы»: «Народження соціалістичного реалізму з духу російського авангарду». «Найправильніший» творчий метод народжувався не лише під силовим примусом, а й завдяки органічній внутрішній спорідненості з естетичними пріоритетами попереднього періоду. Не випадково чільні авангардисти стали згодом чільними соцреалістами.

      Не оминув цього й Тарноградський. У нього з'являються нові ритми й образи, нові теми, які переважали в тодішній поезії:

Цей світ новий, обмитий кров'ю,

Іде в чолі червоних днів,

Він усміхається з любов'ю

До молодих землі синів.

Як це не схоже на його лірику часів «Барвінкового цвіту»!

      Але й подальший розвиток творчості Тарноградського теж дуже симптоматичний. У задушливій атмосфері кінця тридцятих вичахають бадьорі ритми поезії, спадає молодечий порив, а сторінки книжок заповнюють риторичні віршовані пустодзвони, у яких за позірною формальною вправністю не помітити ні живої душі, ні бодай сліду щирості. В 1941 році Тарноградський у головному видавництві України «Радянський письменник» видає книжку «Лірика», яка відкривається неодмінним віршем «Сталін»:

Твій образ нам, як сонце, сяє

З висот червоного Кремля,

Пісні про тебе нам співає

Радянська сонячна земля.

      І далі — низка творів у такому ж дусі, подекуди, правда, пересипаних витонченими ліричними пейзажами. Здавалось, наприкінці шляху — творче фіаско. Але доля готувала нові несподівані повороти і випробування.

Вирок для поезії

      У липні 1941 року у Вінницю вступають німецькі війська. Поету шістдесят один рік, він не має ні коштів, ні здоров'я, щоб їхати в евакуацію, тому залишається на загарбаній території. Окупаційна влада починає видавати в місті україномовну газету «Вінницькі вісті», у якій працює відомий поет і перекладач Костянтин Зеров (друкувався під літературним псевдонімом Михайло Орест). Зеров і запросив до співпраці Тарноградського. Позбавлений засобів до існування, він пише вірші, які оприлюднюються у «Вінницьких вістях», і за це отримує гонорари.

      Тематика творчості різко міняється, вірші колишнього естета-модерніста відзначаються уже не стільки поетичністю, скільки прямолінійною публіцистичністю:

Загинуло царство комуни,

На ньому вже смерті печать,

Тому-то поетові струни

Високим натхненням звучать.

      Коли окупаційна влада вирішує розрити могили людей, репресованих у 30-ті роки, Тарноградський відгукується на цю подію віршем «Згадай синів своїх могили», якому пізніше судилося обійти закордонну україномовну пресу. З опублікованих у «Вінницьких вістях» творів автор укладає збірку «Поезія», яка виходить у Вінниці в 1943 році.

      Проте фронт уже неухильно накочувався зі Сходу, німці відступали, разом із ними від'їхали співробітники газети. У листопаді Тарноградський теж відважується рушати в еміграцію. Він добирається спершу до Львова, потім до Праги, де його поселяють у таборі для безробітних. Для старого хворого поета це було випробування над силу, і він вирішує повертатись додому. На початку весни йому вдається доїхати до Проскурова, далі він пробує іти пішки й кілька місяців блукає від села до села, харчується чим Бог пошле. У липні його знаходять на полі під Жмеринкою в непритомному стані. Лікарі констатують гострий психоз, наполягають на терміновій госпіталізації.

      Але замість лікарняного стаціонару поет опиняється в слідчому ізоляторі управління НКВС. Аякже — ворог народу...

      До його домівки 15 липня приходить слідчий Табаченко і при обшуку вилучає газетні вирізки та книжку «Поезія». Наступного дня «літературознавець» із НКВС визначає, що «означенная книга ценности не имеет, а также не может быть приобщена к делу и служить вещественным доказательством, на основании этого постановил: книгу «Поэзия» Тарноградского выпуска 1943 года в одном экземпляре уничтожить путем сожжения». 20 липня «вирок» виконали, про що у кримінальній справі є акт за трьома підписами. (Не виключено, що згадана книжка взагалі не збереглася — принаймні автору цієї статті розшукати її не пощастило.)

      Для Тарноградського починається ходіння по колах пекла — допити за допитами, в яких слідчий з'ясовує деталі співпраці поета з окупаційною газетою, і він не заперечує, бо що було, те було.. Ось характерні уривки з протоколів допитів:

      «Вопрос. Вы согласились изменить своей Родине и работать в пользу немцев?

      Ответ: Да, я дал согласие и получал оплату за свои стихотворения».

      «Вопрос. Вы были за кого во время оккупации?

      Ответ: За немцев я не был. Я больше разделял взгляды националистов, ведущих борьбу за «Самостийную Украину», то есть так же и я являлся националистом».

      Однак усе це — процесуальні подробиці справи, фінал якої можна було передбачити наперед. Одного лише поетичного рядка «Не помиримось ніколи з вражою Москвою» на ту пору було досить, щоб надовго опинитися в таборі. І даремно на суді Тарноградський просив «надати йому можливість займатися творчою діяльністю на благо Радянської Батьківщини». Його засудили до каторжних робіт терміном на вісімнадцять років. Для 64-річного поета це було рівнозначно страті. Через півроку, у травні 1945-го, Валер'ян Тарноградський помер в Тайшетлагу. Збулося його печальне побажання раннього періоду творчості: «Як добре померти в маю»...

Тернистий шлях до реабілітації

      Але радянська юстиція і після смерті продовжувала глумитися над поетом. 6 липня — через півтора місяця після смерті — військовий трибунал уточнив кваліфікацію злочину і скоротив термін ув'язнення до десяти років.

      Через дванадцять років, у пору хрущовської відлиги, дружина звертається зі скаргою: «Я б хотіла, щоб мій чоловік був реабілітований посмертно». На це заступник прокурора області Степанида Пожарук холодно відповідає: скарга задоволенню не підлягає. В 1990 році, коли почалась масова кампанія з реабілітації невинно репресованих, прокуратура області продовжувала наполягати на тому, що підстав для зміни вироку немає.

      І тілько 12 лютого 1992 року висновок управління СНБУ в області констатує: на Тарноградського поширюється дія закону України від 17 квітня 1991 года «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» «ввиду отсутствия совокупности доказательств, подтверждающих обоснованность привлечения к ответствености».