Неопалимий Бульба

      Хіба що літературознавці, яких у нашій країні менше, ніж політичних партій, знають про існування двох варіантів цієї повісті. Перший «Бульба» вийшов у Гоголевій збірці «Миргород» у 1835 році, другий — у 1842-му. Перший Тарас Бульба не згорів на ляському вогні. І в першому «Тарасі Бульбі» Микола Гоголь ще не виступав політтехнологом російської імперської ідеї.

      Видавництво «Кальварія» презентувало на Львівському книжковому форумі саме той,  первісний, варіант повісті в українському перекладі Василя Шкляра. Перекладач страшенно схожий на Тараса Бульбу, монументальний, типовий козак-характерник, придивіться до нього. Жерара Депардьє вхопила б гикавка, якби він побачив, хто справді мусить грати Бульбу. Від того, що перекладати повість зараз закортіло не якійсь літературній дівиці чи рафінованому академіку зі знанням п'ятнадцяти мов, а саме отакому Василеві Шкляру, віє суто гоголівською містикою. Втім, можливо, я містифікую містифікаторів.

      Тему «чи треба перекладати Гоголя українською» я для себе закрила ще в 12 років, коли була полтавською школяркою-інтернаціоналісткою. Читаючи програмні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» й «Тараса Бульбу», я щиро дивувалася, що вони написані «по-рускі», гадаючи, що Гоголь переклав сам себе — з української на російську. Кумедною здавалися «макітра», написана через «и», колядки і козацькі оселедці в іншомовному звучанні. Мама-вчителька щось розтлумачувала мені про «багатовекторність» Гоголя, але так і не змогла пояснити безграмотність фрази «чую, сынку» (пам'ятаєте, коли Тарас дивився на площі у Варшаві, як поляки катують Остапа), адже коли б Микола Васильович учився за моїм підручником, то мусив би написати «Слышу, сынок». Отож український переклад «Тараса Бульби» мені особисто повертає хоча б один фрагмент  з дитячого тлумачення правильності і зрозумілості світу.

      Сам Шкляр вважає, що Гоголю його переклад сподобався б. А от послові Росії в Україні Віктору Черномирдіну, цитованому в передмові до «кальварійського» видання,  — ні. У журналі «Стиль і дом», який складно назвати вдалим медійним майданчиком для дипломата такого рангу, посол ділиться своїм читацьким досвідом: «К примеру, попробует молодой человек, учащийся почитать недавно изданный здесь, в Украине, перевод повести «Тарас Бульба» на украинский язык. И что он прочтет? В этом «переводе» выброшены все упоминания о Руси. И он будет думать, что так Гоголь написал. А Николай Васильевич этого не писал. Не мог писать! Вот такие «дипломатические переводы» — это уже подлость».

      Не знаю, чи доречною була б моя порада панові Шкляреві судитися з паном Черномирдіним, і чи схоче він бабратися в тому судовому піарі, але свідка він має. Миколу Васильовича Гоголя. Який «так» не тільки міг писати, а й написав. Василь Шкляр каже, що послуговувався ксерокопіями першого видання «Миргорода», яке привезли на його замовлення друзі. А втім, є й простіший спосіб докликатися Гоголя у свідки — «клікнути» на сайт www.public-library.narod.ru. От хай сидять подвоє і звіряють. Скажімо, фраза Бульби, коли той їде з синами на Січ, «Черт побери, как же вы хороши, степи» у Шкляревому тлумаченні перетворюється на «Який же ти гарний, степе, дідько б тебе вхопив!». Дідько навряд чи кращий за чорта, та наразі «а один чорт!» не скажеш, бо чортів і справді двоє — Чортом звали коня Тараса, отож при перекладі зникло дивнувате враження, начебто Бульба забалакується і спілкується на ходу з конякою.

      Слід згадати, що кілька літ тому очолюване Шклярем державне видавництво «Дніпро» на замовлення чільників iз Банкової видало цей переклад п'ятитисячним накладом і дорогою ціною, з ілюстраціями Якутовича, подарунковий фоліант, презент від Кучми визначним гостям столиці та зарубіжним дипломатам. (Хочеться вірити, що не польським. Уже маємо прецедент: Юлія Тимошенко, будучи Прем'єр-міністром, подарувала в липні послу Польщі Мареку Зюлковському по закінченні його місії в Україні красивий томик Шевченкових «Гайдамаків». І це можна було б оцінити як «мілиє шалості протокола», якби знати, що послу Росії, коли той вертатиме додому наступного року, подарують на добру згадку повне зібрання статей Степана Бандери). Теперішня, «кальварійська», книжечка, значно скромніша і завдяки своїм кишеньковим розмірам (наступний варіант повісті Гоголь доповнив трьома главами, тому другий «Бульба» суттєво погладшав) і ціні має шанс «піти у народ».

      Це справді перший літературно грамотний переклад українською мовою першотвору Гоголя. Взагалі українці не балували Гоголя перекладами — горіти на вогні емських указів ніхто не хотів, а пізніше було незручно перед російськими братами, мову яких у Малоросії, як і неслов'янську фразу «Хенде хох!», через історичні оказії розуміли всі й без тлумача. Подеколи, щоправда, погляди наверталися до другого варіанту повісті.

      Спробу Миколи Садовського (Тобілевича), вперше надруковану лише у 1918 році, за УНР, творчо підредагував через 80 літ Іван Малкович і випустив на втіху дітлахам у своїй «А-БА-БА-Га-Ла-МА-зі». Свою незгоду з Гоголем Садовський втілив у редагуванні авторського тексту, наприклад, натомість «руської віри» перекладав «наша православна віра». Максим Стріха, літературознавець і політолог, закоханий у букіністику, віднайшов навіть радянський, дозволений, переклад повісті. «Переклад Хуторяна в тритомнику Гоголя 1952 року — абсолютно буквалістичний і строго йде за редакцією 1842 року. А відхилення трапляються тільки по «партійній лінії», зокрема, натомість буквального «Прощавайте, панове-браты, товарищи» (саме так говорить реальний, «російськомовний» Тарас) у Хуторянина Бульба каже коротко: «Прощавайте, товариші», — розповідає Стріха. —  До речі, у доносі Юзефовича згадується, що в книгарні Ідзиковського в Києві продається український переклад «Тараса Бульби», де провіщається прихід... українського царя! Про це згадується в роботі Єфремова «Історія українського письменства». Згадуючи цей епізод, автор не вказує імені перекладача, проте наголошує, що пасаж з доносу про «українського царя» дійсності не відповідав. Але галичани, перекладаючи російськомовних українців на межі ХІХ-ХХ століть, справді послідовно замінювали «руський» на «український».

      Тобто якщо й можуть російські броненосці чимось обурюватися, то «стародавніми» перекладами повісті, які складно відшукати навіть любителям книжкових древностей. А радше, старомодні «російські патріоти» обурюються самим фактом існування першого варіанту «Тараса Бульби».

      Шкляр шкодує, що Микола Васильович не спалив другий варіант «Бульби», як він це зробив із другим томом «Мертвих душ». Причина — ідеологічна автокастрація, якій піддав Гоголь остаточну версію повісті, ні, точніше сказати — ідеологічні анаболіки, якими він накачав другого Тараса. «Він за порадою імперської цензури «усилил общерусский смысл», — припускає Василь Шкляр. — Імперська критика, втішно потираючи долоньками: «Ай да Гоголь, ай да сукін син», — канонізувала цей (другий) варіант і занесла його до реєстру класичної російської літератури. Отак і мандрує від видання до видання вже понад півтора сторіччя глашатай московського самодержавства Тарас Бульба, який поклав свою буйну голову за «русскую землю». Ось таким сьогодні його вивчають у нашій школі».

      Справді, звіривши першу та другу авторські версії, нескладно помітити, що, крім більшої літературної досконалості, Гоголь ще й «політизує» Тараса. У 1842 році в мові старого козака з'являються, звідки не візьмись, і «русский царь», і «русская земля», і пафос апологета імперії. «Подымется из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему... Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которые бы пересилили русскую силу!» — ці останні слова могутній Бульба вигукує, уже охоплений полум'ям. Перший же варіант повісті закінчується напуттям козакам, які сідають у човни і пливуть по Дністру: «Будьте ж здорові, панове-браття товариші. Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!..» Абсолютно логічно й історично, бо відомо, як «шанували» російських царів січовики. Це тільки один фрагмент із «допрацювань» Миколи Васильовича над образом старого героїчного козарлюги.

      Проте перебільшенням було б сказати, що «український переклад» воскрешає Бульбу. Хоч вогнище не палає під ногами у Тараса, але сумний епілог, що залишився за палітурками першого варіанту повісті, очевидний — Бульбу схопили поляки і підняли на дибу. Тарас Бульба помре, але «ранній» Гоголь ще не наважився сказати своєму герою: «Я тебе породив, я тебе і вб'ю».

      Який же «Тарас Бульба» — 1835 чи 1842 року — «класичніший»? Це все одно, що розмірковувати над тим, який Гоголь «гоголевіший». Існує два відмінних Бульби, бо було два рiзних Гоголi.

      До 1942-го Гоголь змінився: прижився у столиці, подалі від своєї забутої вишеньково-галушкової Малоросії, поїздив по Римах та Єрусалимах за царський кошт (як каже Василь Шкляр, «був грантожером»). Гоголь ніколи не був бунтівним українцем по суті, він ніколи не шукав свою національну ідентичність з такою ж болісною безвихіддю, як шукав себе та Бога, — йому це не було потрібним, талановитому продукту провінційної Полтавщини, якого доля відвезла на бричці й подарувала метрополії. Він не умів і не хотів стати Шевченком. Шевченко теж писав російською мовою і теж у Росії прожив більше, ніж у нас, аж нікому з росіян не спаде на думку дискутувати за право називати Шевченка «російським поетом». Тому в Гоголя і з'явилися два «Тараси Бульби», але Шевченко не написав два «Хутори Суботови».