Віктор Прокопенко: Наше вболівання проти «Динамо» обмежується лише чемпіонатом України

      На прохання дати ексклюзивне інтерв'ю нашій газеті по-спортивному підтягнутий 60-річний Віктор Прокопенко відреагував одеським жартом: «Колись і я був молодим в Україні...». Погодився. І розмова з одним із керівників клубу-чемпіона, знаковою постаттю українського «нединамівського» футболу вийшла вельми цікавою. Почалася ж із з'ясування нинішнього статусу пана «Прокопа», як називають його фани, та його порівняння із... Петром Першим.

Рівняння на Європу

      — Вікторе Євгеновичу, ви широко відомі на теренах екс-СРСР як тренер. А що зараз входить до ваших обов'язків спортивного директора «Шахтаря»?

      — За ієрархією, спочатку йде президент ФК, за ним — рада клубу, генеральний директор і потім моя посада. Про мою роботу можна розповідати дуже довго. Якщо ж коротко, то я відповідаю за трансферну політику, функціонування медичної служби, другої й третьої команд «Шахтаря», дублерів, дитячої футбольної академії. Підсумовуючи, під мою юрисдикцію не підпадає лише перша команда.

      — Медичний департамент гірників нещодавно залучив іноземного фахівця...

      — Ми намагаємося використовувати все найкраще зі здобутків попередніх років, але водночас — не відставати від сучасності. Можна сказати, що ми йдемо шляхом Петра І, котрий запрошував до Росії найліпших у своїх галузях фахівців із Європи. Якщо є чому в них повчитися, то чому б їх і не привезти до нас? Щоб спортивна медицина була в нас на найвищому рівні, «Шахтар» і запросив три місяці тому світило  з Європи — іспанця Франсіско Біоску.

      — Наскільки важко вам було перейти від праці діючого наставника команди на посаду функціонера?

      — Звичайно, нині більшу частину часу я проводжу в кабінеті, в моїй роботі менше адреналіну, ніж у тренера на лаві запасних. Та я б не заносив цей термін (функціонер) собі у пасив. Навряд чи щось втратив за півтора року на посаді спортивного директора — я взнав футбол з іншого боку, на що під час тренерської роботи часу не вистачало. Хоча, зрозуміло, не можу сказати, що я відірвався від футболу —  так само перебуваю в курсі всіх подій. У мене дещо змінилися критерії оцінки роботи футбольного фахівця. У тренерів же все простіше — результат команди свідчить про все.

      — Чи не кортить часом повернутися до тренерської роботи?

      — Якщо я скажу, що мені хочеться знову очолити якусь команду, це означатиме, що я до своїх нинішніх обов'язків ставлюся як до тимчасової роботи, тобто несерйозно. Нібито хочу пересидіти певний час в очікуванні пропозицій... А це далебі не так.

      Але хто знає свою долю? Можливо, я й повернуся на тренерський місток. У принципі, тренер може зробити творчу паузу, однак дуже довгою вона бути не повинна.

«Якби «Шахтар» програв не «Інтеру», а «Тюну», ми б звільнили Луческу,
так само як «Динамо» — Буряка»

      — Ви народилися на березі моря, в Маріуполі, більшу частину життя провели в Одесі. Як почуваєтеся в Донецьку?

      — Життя у футболі змушує звикати до переїздів. Коли я вперше залишав Одесу, страждав дуже сильно. Пізніше зрозумів, що дім для тренера — там, де він працює. Якщо він не сприймає цю реальність, повноцінно виконувати свою роботу йому буде дуже важко.

      — Уперше ви прийшли в «Шахтар» як тренер у 1999 році. Пізніше два сезони керували московським «Динамо», а у 2003-му знову повернулися до Донецька. Як змінився клуб упродовж останніх років?

      — «Шахтар» у 1999-му й зараз — це зовсім різні об'єкти. Тоді система клубу працювала, хоча це й некрасиво звучить, на напівлюбительському рівні. Ціна всієї команди 6-річної давнини дорівнює половині вартості найкращого футболіста «Шахтаря» нині. Думаю, всі підрозділи клубу розвиваються у правильному напрямi, і це дозволить нам стати в повному розумінні європейським клубом.

      — До чого прагне «Шахтар»? Стати гідним суперником командам на кшталт «Інтера» або виграти, наприклад, Кубок УЄФА?

      — Якщо не ставити за мету щось виграти, у клубі ніхто не буде працювати. А для цього кожен на своєму місці має виконувати обов'язки на високому рівні. Звичайно, насамперед успіх залежить від футболістів і тренерів. Якби Луческу поступився не «Інтеру», а «Тюну», як Буряк у «Динамо», то теж залишився б без роботи. При цьому президент звільнив би тренера з посмішкою на обличчі і залишився б з ним у дружніх відносинах — таке футбольне життя.

      — Чи можна сказати, що зараз у «Шахтарі» працюють футболісти і тренер найвищого рівня, яких тільки можна запросити до Донецька?

      — Я так не думаю. Це велика проблема, яка полягає в тому, що Україну ще мають добре взнати у світі, щоб зірки їхали сюди так само, як, скажімо, в Італію, Англію чи Іспанію. Для цього потрібно розвиватися не тільки нашому клубу, а й усьому українському футболу.

      — Чи не шкодить команді її розбивання на групи за національною ознакою?

      — Мені все одно, якої національності футболіст. Головне — щоб він сприймав заведені в клубі правила, як статут  у монастирі, і, зрозуміло, був професіоналом високого рівня. Ніхто ж у «Мілані» або «Інтері» не страждає від того, що на полі з'являються лише двоє чи троє італійців. А як людина проводить вільний час — це її особиста справа. Так, непорозуміння стаються, як у Брандао з Беліком, але подивіться, як цей бразилець заграв після виховної роботи, проведеної в клубі!

      — Зараз ми з розумінням сприймаємо поразки «Шахтаря» від «Інтера» чи «Боруссії». Що треба зробити, щоб донеччани перемагали у дуелях з такими суперниками?

      — Створити боєздатний колектив, який міг би не періодично «вистрілювати» яскравими перемогами, а виступати стабільно на високому рівні. Наш президент (Рінат Ахметов) — амбітна людина, і не думаю, що він відкладатиме це завдання на довгий термін. Хоча, зауважу, кращі клуби Старого Світу йшли до цього десятиріччями.

      — Все ж таки пан Ахметов — нефутбольна людина...

      — Для посади президента це не має великого значення. Його завданням є набрати колектив однодумців-професіоналів, щоб вони працювали на клуб. Сам він не втручається у футбольні питання, хоча, як і кожен, має свою думку. Я не знаю команди, в якій би раніше грав або тренував її Роман Абрамович, але результати «Челсі» промовляють самі за себе.

«Свиня болото знайде»

      — Як ви ставитеся до запрошення легіонерів в українські клуби?

      — Я бачу єдиний привід для залучення іноземця: він мусить бути сильнішим за українця, що діє на цій же позиції. Приїзд в Україну низькопробних кадрів губить український футбол, а стається це тому, що досі в нас не існувало бар'єру для них. Парадокс, але українець коштує значно більше, ніж іноземець, через що середняки намагалися втриматися на плаву завдяки легіонерам.

      — Наші футболісти високого класу дорожчі, бо їх мало?

      — Багато гарних футболістів не буває, як і всього іншого у житті: ні очок у таблиці, ні грошей. Спрацювали закони ринку, і найліпші українські кадри опинилися в елітних командах.

      Що ж до запровадження ліміту на іноземців, то я вважаю, що він має виражатися не у кількості, а в якості футболістів з-за кордону. Як, наприклад, в Англії.

      — Які ще бачите проблеми в українському футболі?

      — У нас немає збалансованої вищої ліги — фактично відсутні міцні середняки. Існує неприємне явище, коли команди «вбиваються» на полі лише проти «Шахтаря» і «Динамо». Якщо ж вони гратимуть у наступному турі між собою, то на гру можна на йти — це буде «балет лебедів», які неспішно пересуваються по полю.

      — Як ви ставитеся до стимулювання нашими грандами інших клубів задля відбирання очок у конкурентів?

      — Це не заборонене, навіть природнє явище. Ми ж платимо гроші за перемогу, а не за поразку. Та футболісти й так битимуться проти «Шахтаря» чи «Динамо», аби продемонструвати, на що вони здатні, щоб їх теж покликали у Київ або Донецьк. Наше ж вболівання проти «Динамо» обмежується лише чемпіонатом України і лише футбольним полем. Я з повагою ставлюся до кожної людини в «Динамо», у Києві маю багато добрих знайомих, а в єврокубках я вболіваю однаково за всі наші клуби.

      — Нещодавно українським арбітрам підняли гонорари. Думаєте, якість суддівства тепер підвищиться?

      — Можливо, але я все ж таки дотримуюся думки, що свиня знайде грязюку і в суху погоду. Я не люблю звалювати провину на суддів, але у мене в пам'яті міцно сидить, як ми програли чемпіонат «Динамо» у 2001 році саме через помилки арбітрів. Один рефері призначив і сам же відмінив пенальті у ворота суперників «Шахтаря», а в матчі киян зарахував гол, якого не було. Тоді ще цікаві картинки по телебаченню малювали... У мене з шиї нахабно зірвали золоті медалі, придушивши мрію...

      — І наостанок. На вашу думку, за рахунок чого збірній України вдалося потрапити до фінальної частини чемпіонату світу?

      — Передусім, тренерський штаб правильно обирав тактику на матчі. Наставники зробили ставку на потрібних футболістів, з яких сформували боєздатну команду. У гравців з'явилася віра у власні сили — колектив, який починав турнір і який його завершує, — це дві різні команди. Та й суперники недооцінили Україну: розмірковуючи про свою перевагу над нами, втратили багато очок. Але наш успіх вважаю закономірним, хоча якість гри треба покращувати. Тренери, певен, розуміють, що ми маємо навчитися діяти і «першим темпом». У домашньому матчі з турками виглядали добре, був би Шевченко — мабуть, виграли б. Але треба вміти грати й без нього.

Донецьк — Київ.

ДОСЬЄ «УМ»

Прокопенко Віктор Євгенович

      Народився 24 жовтня 1944 р. в Маріуполі (Донецька обл.).

      Виступав за команди «Локомотив» (Вінниця), «Чорноморець» (Одеса), «Шахтар» (Донецьк), «Локомотив» (Херсон). Амплуа — нападаючий. У чемпіонатах СРСР провів 88 матчів, забив 13 голів. Бронзовий призер першості Союзу 1974 р. у складі «Чорноморця».

      Тренерська кар'єра: «Чорноморець» (1978-81 (другий тренер), 1989—94; володар Кубка України 1992 і 1994 рр., бронзовий призер ЧУ 1993 і 1994 рр.), «Ротор» (Росія, 1987—88, 1994—99; срібний призер чемпіонату Росії 1997 р., бронзовий — 1996 р.), «Шахтар» (2000—01, срібний призер ЧУ 2000-01 рр.), «Динамо» (Москва, Росія, 2002—03 рр.). З 2003 р. — спортивний директор «Шахтаря».

      Заслужений тренер України і Росії.