«Лаврінова» груша виросла знову. (автора.)
Звісно, подібні екскурсії краще здійснювати на власному автомобілі. За відсутності останнього ми (а компанію склали чоловік і подруга) скористалися громадським транспортом. Майже три години їзди від Києва до Богуслава в старенькому ЛАЗі — задоволення не з приємних. Та, ступивши на богуславську землю, одразу забули про дорожні муки.
Родзинка Богуслава — це, звичайно, Рось. Одна з найкрасивіших в Україні річок і вже точно друга після Дніпра за кількістю згадувань в історичних документах. А наше знайомство з містом розпочалося не з річки, а з музею.
Словосполучення «районний краєзнавчий музей» багатьом навіює нудьгу. В уяві одразу виникає одна-дві кімнати, де поряд iз кам'яною сокирою може бути виставлений прапор часів громадянської війни, а «щось схоже на бивні мамонта» сусідить із грамотою за перевиконання соцплану. В музеї історії Богуславщини подібні речі також є — і кам'яна сокира, і череп мамонта, і пожовклі шпальти газет 30-х років. Але всі ці експонати демонструються у відповідній «оздобі». Кожна музейна кімната не просто присвячена тій чи іншій історичній добі, а відображає її дух. Можна лише захоплюватися смаком першого директора музею Бориса Левченка (нині, на жаль, покійного), якому належить ідея оформлення експозиції саме в такому вигляді. Сьогодні старшим науковим співробітником в музеї працює Ніна Левченко, донька Бориса Митрофановича, яка й була нашим екскурсоводом.
Кімнату стилізовано під печеру кам'яного віку. Зал археології, де зібрані унікальні речі з поховань скіфів, сарматів, ранніх слов'ян. Літописний зал присвячений періоду Київської Русі... Про все цікаве, що є в музеї, і не розповіси. Але особисто мене чи не найбільше вразив куточок, присвячений так званій Медвинській республіці, що виникла на початку 1920-х років у селі Медвин у відповідь на жорстокі дії більшовицької влади. Жителі «республіки» мали навіть свій гімн: «Повстаньте, Медвин і Ісайки...» За спогадами очевидців, сам Семен Будьонний не одразу приборкав непокірних. Кмітливі медвинці лінію оборони обклали боронами, перевернутими догори. Борони притрусив сніжок, і коні, наступивши на зубці, разом iз вершниками опинялися на землі. Лише після трьох днів штурму «острівець свободи» впав...
У музеї експонується книга «Горить Медвин», видана в 1952 році в Нью-Йорку. Цікаво, що коли років через двадцять ця книжка таємно потрапила до Медвина, то за декілька днів рукописна копія її була майже в кожній хаті...
Як розповіла нам Ніна Левченко, музей iз задоволенням відвідують не лише місцеві школярі, а й відпочиваючі, яких влітку в Богуславі досить багато. Приїжджають на екскурсію й кияни. Та за рахунок одних лише відвідувачів музею не вижити. Основне джерело фінансування — районний бюджет. Але бюджетних грошей вистачає лише на заробітну плату та комунальні послуги. Поповнювати музейні фонди складно. Якщо раніше деякі експонати дарували музейникам, то зараз усі старожитності йдуть на базар. Останні розкопки Інститут археології проводив у районі ще на початку 90-х. Хоча матеріалу для досліджень багато — за даними 1985 року, на Богуславщині було 260 нерозкопаних курганів. Хоча, звісно, з часом деякі з них могли бути знищені — «чорними» археологами чи просто під час виконання сільгоспробіт...
У центрі Богуслава, на острові, стоїть пам'ятник Марусі Богуславці — простоволоса дівчина тримає у руках вінок, а біля ніг її лежать розірвані кайдани. Чи була така героїня насправді, достоменно невідомо, але більшість дослідників схиляються до думки, що народна дума про Богуславку таки мала під собою історичне підгрунтя. Навколо пам'ятника — ну просто смітник. Навіть спробували прибрати дещо самі.... А потім попрямували до Росі. Поки йшли, неначе побували в різних природних зонах. За невеличкою вуличкою, що так і називається — Острів, розкинувся зелений луг. Але за якихось метрів двісті грунт стає твердішим, а рослинність рідшою й колючішою, немовби десь у степу посеред Криму. Нарешті приходимо до місця, де кам'янистий берег утворює щось на кшталт напіввідкритого і досить глибокого басейну. За якихось метрів десять на протилежному березі висока і майже прямовисна скеля. А посередині — поріг, де течія настільки швидка, що й стоячи важко втриматися на ногах. А якщо лягти у воду і триматися міцно за камені, то задоволення відчуваєш просто фантастичне. Жодна ванна-джакузі такого масажу не подарує!
Заночували у гуртожитку професійно-технічного училища (готелю у 18-тисячному Богуславі немає жодного), а вранці відправилися «до Кайдашів». Автобус через Семигори ходить лише в базарні дні. Тому добиралися, як прийдеться — трохи пішки, трохи попутними машинами. Дізнавшись, що прямуємо в Семигори, один iз водіїв так і сказав: «Ну, передавайте привіт бабі Парасці і бабі Палажці».
Географічно Семигори з'єднані з іншими селом — Вільховцем. Ми так і не зрозуміли, де між ними «кордон». Ішли по Вільховцю, запитали перехожого, чи далеко до Семигір, а у відповідь почули: «Та це вже й є Семигори».
На вигляд — звичайне село, яких в Україні десятки тисяч. Чистеньке і в обідню літню пору майже безлюдне. По дорозі зустрічалися в основному старенькі бабусі. Вони й пояснили, як знайти «Кайдашеві місця»: «Не доходячи до магазину, повернете праворуч — на круту гору. Підніметеся і побачите кам'яний хрест. Ото десь там і жив Кайдаш. Хоча насправді ніякого Кайдаша в Семигорах не було. А Кайдашиха є й зараз — її хата стоїть якраз під горою. Тільки «хвамилія» у неї друга, а по-вуличному звуть Кайдашихою».
Гора й справді була крута. Хрест же виявився могильним пам'ятником. Надпис на ньому майже стерся, ми розібрали лише деякі слова «Тут покоятся Александр и Владимир» (хто були ці люди, сьогодні в Семигорах ніхто не знає). Сівши на траву, ми дістали текст повісті і почали читати.
Місцина навкруги дуже нагадувала описану Нечуєм-Левицьким. На горизонті виднілися вкриті лісом гриви гір. Внизу була западина, що закінчувалася зеленою левадою. От тільки замість хати під солом'яним дахом у западині стояло сучасне сільське обійстя.
Але найбільше нас вразила груша, що росла трохи вище садиби. Ми, звісно, розуміли, що це зовсім інша груша — та, Лаврінова, через яку Кайдаші підняли чи не найбільшу колотнечу, в кінці повісті, як відомо, всохла. Але сам факт повторення хвилював і бентежив...
З іншого боку гори відкривався краєвид на обсаджені вербами і тополями ставки. Ми навіть розгледіли залишки старої греблі — і зовсім неважко було уявити, як тією греблею йшов поночі додому з корчми п'яний, але легендарний Кайдаш.
На зворотньому шляху зайшли до Вільховецької сільської ради. Голова сільради Марія Ольоненко розповіла, що проблеми їхніх сіл (а крім Вільховця і Семигір, сільраді підпорядковані населені пункти Калинівка і Половецьке) мало чим відрізняються від «загальноукраїнських». Населення щороку зменшується. В чотирьох селах разом сьогодні мешкає трохи більше тисячі жителів. Це офіційні дані. Але багато хто в селі лише числиться, а живе й працює у Києві. Адже вдома — суцільне безробіття. Колись у Вільховці був колгосп-мільйонер. Сьогодні на його місці ТОВ, у якому працює трохи більше десятка чоловік. Ще є невеличкий ковбасний цех у Семигорах. Більшість же сімей живе з присадибного господарства. Наскільки воно прибуткове, те господарство, можна зрозуміти хоча б з ціни, за якою у місцевих селян нинішнім літом купували молоко сусідні молокозаводи — 75 коп. за літр. А в київських магазинах літр такого ж молока, але вже розведеного водою, в будь-яку пору року коштує щонайменше 2,3 грн.! Погодьтеся, за таких умов праця селянина дуже схожа на рабську.
За словами пані Марії, туристи до них приїжджають нечасто. В основному це подібні нам шанувальники творчості Нечуя-Левицького. Екскурсійні маршрути в ці краї не доходять. Хоча, крім Кайдашевих місць, багатьох, напевне, зацікавила б і розташована у Вільховці дерев'яна церква ХVІІІ ст. (церква у Семигорах, на жаль, не збереглася). Та й Рось протікає поряд. А про красу місцевих пейзажів годі й говорити. Як сказав нам один з перехожих, «у нас тут скрізь гори, і на кожну з них можна поставити художника малювати картини».
До речі, художника у Вільховці ми знайшли. Це вчитель-пенсіонер і краєзнавець Павло Зеленський. Взагалі, життя цієї людини варте окремої розповіді. Досить сказати, що свого часу Павло Ярофійович насмілився виступати проти радянської виборчої системи, через що ледве не потрапив за грати. Пізніше, коли місцеві партійні боси вирішили зруйнувати Вільховецьку церкву, звертався по допомогу до Іраклія Арсенідзе — командира військової частини, що звільняла село від німців. І церкву таки вберегли.
А ще Павло Ярофійович усе життя писав картини — портрети рідних і друзів, пейзажі. На жаль, тепер через майже повну втрату зору малювати вже не може... Почувши, що ми приїжджали у Семигори «до Кайдашів», він розповів, як років тринадцять тому, будучи в Каневі на заходах програми «Від серця України до серця Європи», познайомився iз завідувачкою кафедри української мови Софійського університету, і та з жалем сказала йому, що в її бібліотеці немає жодного примірника «Кайдашевої сім'ї». Того ж дня Павло Ярофійович гайнув додому, і за добу з'явився з двотомником Нечуя-Левицького. Та ще й прихопив яблук із найкращого у Семигорах саду. Якийсь українець із Британії, скуштувавши ті яблука, сказав, що нічого смачнішого в своєму житті не їв. І додав: «Мабуть, правий був Нечуй-Левицький, коли так розхвалював ваші місця»...
Дерев'яна церква у с. Вільховець. Пам'ятка архітектури XVIII ст.
* * *
Повернувшись до Києва, ми вирішили наступним літом знову приїхати на Богуславщину, але вже надовше. Відвідати знаменитий Богуславський монастир. Повештатися руїнами палацу графині Браницької. Побувати у Біївцях, звідки родом молодша невістка Кайдашів Мелашка. І в селі Хохітва, яке також згадується в творах Нечуя-Левицького і де вісім років прожила письменниця Марко Вовчок. Піднятися на скелю біля Дибенців, з якої, кажуть, видно мало не піврайону. Подихати «повітрям свободи» у Медвині. І обов’язково побувати у Стеблові (це вже Корсунь-Шевченківський район Черкаської області, але від Богуслава не так і далеко), де діє меморіальний музей Нечуя-Левицького.
І гарантовано: у «глушині» за якихось 130 км від Києва може бути цікавіше, ніж десь у Західній Європі. Та й не «глушина» це насправді.
Ірина ПОЛІЩУК.
Київська область.
«Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в'ється оксамитовий зелений пояс,
на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє.
...Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого
шпиля, як з печі. Вози з снопами часом котились з гори і тягли вниз за собою й волів».
Іван Нечуй-Левицький, «Кайдашева сім'я».
Це невелике місто у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ століття стало поряд із Запорізькою Січчю основним осередком національного відродження України. Такому високому статусу Острог завдячував славетному роду князів Острозьких, що з кінця ХІV до середини XVІІ століть мали тут свою резиденцію. >>
Більшості відомо про так звані місця сили, де неначе б’ють потужні енергетичні джерела Землі та Космосу, здатні впливати на здоров’я і долю людей. Однак не всі вони (особливо наші, вітчизняні) так широко розрекламовані, як, приміром, Гімалаї чи острів Пасхи, Ієрусалим чи озеро Байкал. >>
Якщо гуртом і наполегливо «стукати» у всі двері, можна розбудовувати рідний населений пункт, навіть не маючи фінансування. У цьому переконує приклад селища Запитів, що на Львівщині. Місцевий селищний голова разом з односельчанами навчилися вигравати різноманітні гранти та проекти, як українські, так і іноземні. >>
У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. >>
Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність... >>
В історії з географією — свої стосунки. Тож до ще вчора мало кому відомого містечка завтра може бути прикута увага всього світу, а ціла величезна могутня держава з часом взагалі безслідно зникає з карти. Або ось тисячі населених пунктів, які хоч нікуди за сотні років свого існування з географічної мапи не дівалися, але історична значимість їх змінилася кардинально. >>
