Ніч на полонині

      Перша порція адреналіну була зовсім не очікуваною. Зупинившись на короткий перепочинок перед Черником, я зіскочив з дороги на пониззя пригірського моріжка і загруз кросівками в болоті, замаскованому м'яким оксамитовим килимом моху. Аби вийти на твердий грунт, довелося хапатися за гілляччя старого пенька. Раптом з-під нього вигулькнула Вона (так абстрактно горяни називають гадюку) і неквапом почала відповзати. Лише через кілька секунд я збагнув, на яку небезпеку наражався (вужів із жовтими «вушками» знаю добре). Може, така близька зустріч з Нею обійшлася без «отруйного контакту» тому, що наближається Воздвиження Чесного Хреста. Саме в цей день, наприкінці вересня, за карпатськими повір'ями, гаддя збирається в клубки і залягає до весни в нори. Але до гурту, переповідають обізнані, не дозволено приставати тим, хто цьогоріч вкусив людину, тож агресивним плазунам доведеться коротати зиму в проклятій самоті. Певне, така невтішна перспектива й зупинила Її від рішучіших дій при нашій небажаній зустрічі. Слава Богу, що все так благополучно закінчилося, адже попереду ще чекав важкий відтинок гірського бездоріжжя до кінцевого пункту нашої мандрівки.

До загадкової країни — дві години їзди від Зелениці

      Давно вже манила загублена далеко в горах, ізольована від зовнішнього світу полонина, де відбувається таїнство народження будзу — знаменитого сиру; де зберігся неполоханий світ добрих і злих духів та архаїчне життя-буття легендарних карпатських пастухів. Природно-кліматичні умови високогір'я з давніх-давен привчили горян передусім займатися тваринництвом і визначили його особливості — випасання маржини (так гуцули називають худобу) влітку і восени, до Покрови, на віддалених альпійських луках, бо на ближніх селянам вигідніше заготовляти і перевозити додому сіно.

      Своєрідною, мало не казковою країною у ХІХ столітті назвав полонинські простори дослідник Гуцульщини Яків Головацький. «Верхи і полонини зовсім не заселені, — писав він, — а зимою стоять вони зовсім безлюдними пустирями... Жителі гір приютились в розкиданих по міжгір'ях і привалах хатинах. Полонини мають вид дикої пущі або дійсного ледяного поля. Лише з весною оживає країна. Від віяння південних вітрів раптом тають сніги, зашумлять, загримлять тисячі водопадів.., і через кілька тижнів вся мертва полоса покривається густими травами, буйними альпійськими квітами. В половині червня гірська або підгірська худоба вже на полонинах, дрібні вівчарі з топірцями в руках заповнюють всю країну невгамовними коломийками і заунилими звуками сопілки».

      Саме в цю загадкову країну ми й мандруємо. Кам'яниста, з перепадами висот, «перерізана» десятком стрімких потоків дорога пролягає уздовж річки Зелениці та її лівої притоки Зубрівки. Традиційним транспортним засобам сюди нічого й сунутися. Подекуди трапляються такі тісні відтинки дороги (з одного боку — скеля, з іншого — провалля), що наш УАЗик ледве «намацує» більш-менш безпечну колію. Василь, водій з багаторічним стажем, котрий  пiд час армійської служби не раз долав на Алтаї Чуйський тракт, підтверджує, що й шлях до полонини Нижня — не подарунок: на двадцятикілометрову відстань ми витратили аж дві години часу. Корови долають цю дистанцію цілий день.

      Нас супроводжують Марійка Остап'юк та її десятирічний син Миколка, кмітливий, щирий і надзвичайно працьовитий хлопчик — справжнє дитя природи, у чому ми мали змогу пересвідчитися пізніше, під час полонинського вечора і ночі. Нижня була приватною власністю ще Маріїного прадіда, 24 роки на ній господарювала Маріїна мама, тепер пасе худобу старший син Валерій. Трохи нижче полонини і ближче до річки стоїть родинна колиба, збудована після війни.

ЗаКОЛИБАне життя

      Довкола, як попереджав дорогою Миколка, — дрімучі ліси, в які він сам не ризикує далеко заходити, хоча має кілька «своїх» грибних місць. А ще додав: «Недалеко від полонини — гора Добушанка (висота її 1754 метри над рівнем моря. — Авт.), де Олекса Довбуш заховав два мішки золота. Я не хочу шукати ті скарби, бо на них можуть бути чужі гріхи, які перейдуть на мене. Так мама казала. Та й боюся трохи, бо їх охороняють люті змії».

      Зате він не боїться звичайних змій, котрих можна зустріти де завгодно — в лісі, на галявинах, біля колиби, тому ходити бажано в гумових чоботях. Вони тут — предмет першої необхідності. Миколка розповів, як цього літа втрапив у халепу з тими гумаками. Звечора поставив мокрі чоботи біля ватри в колибі, аби до ранку просохли, і ліг спати. Через деякий час почув неприємний запах смаленої гуми — то тлів чобіт. Добре, що хлопчик встиг вкинути його у воду, а то довелося б бігати босоніж.

      Перейдемо до колиби. Якби мені раніше сказали, що в таких житлово-побутових умовах можна прожити чотири з половиною полонинські місяці (не кажу вже про 24 роки, проведені тут Марією Федорівною Корчук), сприйняв би за невдалий жарт. Колиба вразила мало не наповал. На її тлі схована в тайзі хата старовірів Ликових, сфотографована колись Василем Пєсковим, може видатися справжніми хоромами.

      Ми побачили складену з дерев'яних колод курну халупу без вікон, підлоги і стелі, посередині якої розкладають ватру для обігріву приміщення та приготування скромних страв. Дим від неї заповнює «нутро» колиби і знехотя виходить через отвір у стелі. Аби вночі постояльці не задихнулися, прічі (дерев'яний багатомісний лежак) встановлюють на висоті лише двох десятків сантиметрів над землею.

      Рятівний вогонь ватри — не тільки джерело тепла і світла, а й обов'язковий технологічний елемент давнього процесу народження будза. Як це робиться, нам показала Марійка — добра, набожна жінка, дещо, як здавалося, пригнічена життям. У великий металевий баняк вона залила 20 літрів теплого молока, додала кляк — грудочки сиру із шлунка маленького теляти, і на годину загорнула у вовняну, з овечої шерсті ковдру. Потім молочний «коктейль» довго перемішувала руками до утворення круглої головки сиру вагою близько двох кілограмів. Через місяць його можна подрібнити на терці і втрамбувати у коновку — дерев'яну діжечку. Залитий зверху топленим маслом або парафіном, будз довго зберігається і стає взимку для горян незамінним продуктом харчування. Другий етап — гартування над ватрою сироватки, що залишилася. З неї утворюється схожий на молозиво сир під назвою вурда.

      Усе це відбувається в колибі, переповненій димом. У диму доводиться варити їжу, харчуватися і спати. Не вкладалося в голові, що дотепер, як і два-три століття тому — за Австрії, за Польщі, за совітів, за незалежної України — горяни з якоюсь приреченою безпорадністю ходять по замкненому колу архаїчних полонинських звичаїв, не додавши до них ні йоти цивілізаційних досягнень.

      Корови, як і все, що ми тут побачили, особливі. У них майже немає вим'я. Як пояснила Марійка, полонинські корови бредуть у ліс, перелазять через повалені дерева і якби мали велике вим'я, то весь час ходили б поранені. Звісно, що чекати від них рекордних надоїв не варто. За раз вони дають по 2-3, рідше 4 літри молока, але, можу засвідчити, надзвичайно смачного, густого і цілющого. Його б пакувати у 100-грамові стаканчики і продавати мешканцям мегаполісів за ціною, не нижчою від заморських йогуртів.

Блиск і злидні — дві сторони одного горганського хребта

      Життя на полонині, в оточенні дрімучих гірських лісів, супроводжується цілою системою оберегів і заборон. Поки ми з Миколкою шукали в лісі сухе гілля та повалені стовбури для ватри (збиралися ж бо сидіти цілу ніч під холодними осінніми зорями), він розповів, що в середу, п'ятницю та після заходу сонця чужим людям не можна давати молока, бо це недобре позначиться на коровах, хоча прихистити і нагодувати пізнього подорожнього, який проб'ється до колиби, вважається у них справою честі. Не можна свистіти в темну пору доби, щоб не викликати злих духів. Хлопчик вірить у ці передані йому від предків забобонні знання, не замислюючись, чого в них більше — перевірених часом спостережень чи «шаманських» вигадок. Він передусім — дитина гір: знає, як вибратися з глухого лісу по руслах потоків і річок, вміє подавати сигнали криком сови. Хлопчик справді підкорив нас щирістю і якоюсь незахищеною довірливістю. Його присутність на тлі суворого побуту заряджала нас оптимізмом.

      Близько півночі Миколку зморив сон, але перед тим, як іти в колибу на прічі, він поділився своїми мріями: « Я, коли виросту, не хочу бути скотариком, бо це дуже важка праця: у град і дощ шукати в лісі корів, доїти їх і до 3-ї ночі, робити будз та вурду в диму, що виїдає очі. Краще буду лісником. А ще я мрію мати такий гарний будинок (Миколка з чималою родиною живе у скромній дерев'яній хатині. — Авт.), як намальований на обкладинці шкільного щоденника — з басейном і гаражем. Хочу мати вантажний автомобіль для роботи і ВМW, щоб їздити у вихідні до міста. Це так мрію, а який мені будинок дасть Бог, не відаю. Може, я взагалі буду такий бідний, що весь час житиму в колибі».

      Миколка знає, що зовсім поруч, за гірським хребтом, в елітному туркомплексі «Буковель», як у паралельному світі, — зовсім інше життя. Супутникова антена, встановлена на даху їхньої хати в Зелениці, не раз «вловлювала» телесюжети про прокладені там гірськолижні траси з нічним освітленням, дуже гарні дерев'яні будиночки для туристів і дорогі ресторани. Він навіть бачив з телеекрана Президента Віктора Ющенка в лижному костюмі на тамтешній горі. До «Буковеля» у південно-східному від колиби напрямку — кілька кілометрів, але той світ для хлопця такий же недосяжний, як і скарби Довбуша. Та що там золотий міраж, Остап'юк-молодший цьогоріч не пробував звичайного кавуна.

      Ми побажали цьому кмітливому роботящому хлопчикові успіхів у навчанні. Без знань йому важко буде вирватися з чіпких обіймів закіптюженої колиби. Йдеться не про те, аби втекти звідси кудись у великий світ, бо горяни важко переносять розлуку з рідною стороною, а про те, щоб збудувати на полонині комфортний літній будиночок, а в селі — котедж iз гаражем та басейном і жити в достатку, користуючись безцінними дарами тутешньої природи.

Iвано-Франкiвська область.