Паливо для «машини часу»

      Київ, хоч і з чималим запізненням, але дотримав обіцянку керівникам вітчизняного вуглепрому, озвучену ще у стартові дні минулого складу Кабміну: відновлено Міністерство вугілля, яке було розформовано в Україні 1999 року. Це, у свою чергу, дало привід високим столичним гостям під час святкування в регіоні Дня шахтаря вкотре наголосити на тому, що новація стала «достойним подарунком» працівникам мужньої професії та таке інше. Організатори свята, згідно з правилами етикету, ввічливо дякували.

      Проте «мідь» урочистих оркестрів вочевидь заглушила принципове питання: що реально дасть паливній індустрії відродження додаткової бюрократичної інстанції і чому, власне, так вийшло, що вітчизняний вуглепром, перетерпівши численні болючі трансформації, у підсумку повернувся до відправного пункту, замкнувши таким чином коло.

Від «травички» до «помаранчів»

      Аби зрозуміти нюанси нинішнього статус-кво вугільної галузі, варто пригадати часи, коли горезвісне «шахтарське питання» тільки-но народжувалося. Перші серйозні інциденти з виявленням непокори шахтарів Донбасу виникли в 1989—1990 роках як симптоми близького скону СРСР. Обурені стрімким зниженням рівня життя та порожніми полицями у магазинах, гірники відмовлялися спускатися під землю і виходили на вулиці. Вони не шикувалися в заряджені агресивністю колони (з чим комуністичні бонзи навчилися «розбиратися» за допомогою танків — у Чехословаччині, Польщі та Литві), а мирно всiдалися на газонах поруч із місцевими комітетами КПРС, добре розуміючи, де сконцентрована реальна влада.

      Мабуть, першими, хто заметушився у тій ситуації, відчувши фатальні прикмети часу, були офіційні профспілки. Спостерігачі страйкових акцій тієї пори добре пам'ятають, як опівдні до груп «протестантів», які засмагали під ласкавим сонечком на центральних майданах шахтарських містечок, приїжджали профспілкові ватажки. Вони особисто привозили свіжі обіди з робочої їдальні, ящики з охолодженою мінералкою та навіть морозиво — і все «на халяву», тобто за рахунок ще бездонної тоді профспілкової каси. Однак приєднатися до страйкуючих не наважився жоден.

      Це і визначило ставлення до них: шахтарі незабаром створили власні страйкоми, які згодом трансформувалися в осередки Незалежної профспілки гірників (НПГ України). Вони спорадично то зникали, то знову створювалися в донецькiй глибинці. Саме з ними і почала педантично «працювати» влада, трохи оклигавши від першого шоку демократії. Методи застосовували випробувані. Неспокушених номенклатурними привілеями страйккомівців зваблювали доступом до розподілу матеріальних та адміністративних благ. Робочі комітети безцеремонно втручалися у квартирні черги, ділили талони на придбання автомобілів та дефіцитних меблів, навіть давали рекомендації щодо призначення топ- менеджерів. На зауваження щодо фантастичного нехтування законами відповідь зазвичай була одна: «Хочете, аби ми вивели своїх людей на зелену травичку?».

      Коли пам'ятного серпня 1991-го впала радянська «імперія зла», нова київська адміністрація отримала на Донбасі вже цілком сформовану структуру, з вправними керівниками. Вони знали, як маніпулювати політично несвідомою шахтарською масою та, головне, скільки на тому можна заробити. «Сидіння на травичці» почали широко використовувати як засіб тиску на ще слабкий та недоформований центр влади у столиці. Так, обізнані люди кажуть, що саме відомому свого часу лідеру страйкарів, електрику з донецької шахти імені Горького Юрієві Болдирєву тодішній донецький мер Юхим Звягільський зобов'язаний організацією тотальної акції гірників, яка в 1993 році струснула всеньку Україну. У результаті було проведено дострокові президентські вибори, а в кріслі Прем'єр-міністра (щоправда, в ранзі «в. о.» протягом лише дев'яти місяців) — опинився представник Донбасу, «великий Юхим».

      Директорське «алаверди» страйккомівському ватажкові не забарилося: невдовзі Юрій Болдирєв з неабиякою адміністративною допомогою, як подейкували тоді в краї, виграв парламентські вибори. І на Донбас, а тим паче у шахтне підземелля, більше не повертався.

      Свої варіації у правила гри «шахтарською картою» вніс, з-поміж інших, і донецький «губернатор» Володимир Щербань. Навесні 1996 року, протидіючи експансії в регіон «дніпропетровця» Павла Лазаренка, він винайшов «стихійне» перекривання страйкарями головних магістралей міст регіону. Нагадаємо, це відбувалося під зворушливою опікою ДАІ та навіть міліцейського «Беркута». Згодом і сам Павло Лазаренко, намагаючись утриматись у прем'єрському кріслі, з розмахом організовував походи павлоградських шахтарів на столицю. До столиці вирушало кількасот комфортабельних автобусів та машин супроводження, завантажених їжею, наметами, новенькими спецівками та касками, аби затято гримати ними по київськiй бруківці.

      Але, звичайно, все це видалося дитячими іграшками в порівнянні з добою останніх президентських виборів, коли до«помаранчевої» столиці з Донбасу щоденно відправляли десятки спецпоїздiв із шахтарями, які б мали гарантувати перемогу «свого» кандидата Віктора Януковича.

Мільярди з повітря

      Та от, на перший погляд, парадокс: якщо виключити екстремальну ситуацію під час недавніх президентських перегонів, масові шахтарські акції останнього часу зводилися винятково до «вибивання» в столиці додаткових грошей із бюджету. Хоча терикон проблем у богом забутих шахтарських селищах Донеччини — соціальних, комунальних, екологічних — аж ніяк не зменшувався, а швидше, навпаки. Причину варто шукати в зростанні потужного донецького клану, який поступово перейняв контроль не тільки над металургією, хімією, а й вуглепромом.

      Спочатку вугільні копальні були потрібні самозваним власникам Донбасу, аби утворити надприбутковий технологічний ланцюжок «вугілля—кокс—метал—труби—газ». «Прихоплювали» ж великі шахти, користуючись горезвісним бартером. При цьому безбожно занижували ціну вугілля, яке купували, та, у свою чергу, втридорога перепродували підприємствам потрібну їм гірничу техніку. Кажуть, що саме так заробили свої перші мільйони компанії «Арс», «Емброл-Україна», «Данко» та «Візаві», які згодом склали кістяк регіональної фінансово-промислової групи.

      Потім «донеччани» відкрили для себе непоганий спосіб видобування коштів із вуглепрому, взагалі нічого не продукуючи та не продаючи. Скористалися з тупикової ситуації, яка склалася навколо приватизації шахт Донбасу. З одного боку, годі було шукати дурненького, який би погодився вкласти свої кошти у виснажені та застарілі копальні з їх чи не найдорожчим у світі «чорним золотом». З іншого — кинути напризволяще «всеукраїнську кочегарку» державі аж ніяк не можна було, бо це реально загрожувало соціальним вибухом. Тому уряд щоразу, тільки-но змінювався його склад, просто жбурляв чималі бюджетні кошти у напрямку географічного Сходу. Хтось мусив ті грошики ретельно підібрати, гривенька до гривеньки.

      Схема перепомповування бюджетних коштів до приватних кишень, яка, на жаль, продовжує діяти, не вирізняється особливою вишуканістю. Спочатку «червоні директори» галузі, під гаслами підтримки вітчизняного виробника, вибивають з урядових структур якнайбільші дотації на видобуток вугілля, бо інакше, мовляв, його купувати ніхто не захоче. Потім видобуте паливо таки розходиться «серед своїх» (тобто серед приватних компаній, які контролюють коксохімічні підприємства та теплові електростанції Донбасу) за мінімальними цінами. Виручених фінансів бракує не тільки на розвиток виробництва, а й на зарплатню простим шахтарям. Проте останній факт дає непогану нагоду, скажімо, відправити до Києва чергову колону «стукачів», якi б вибивали зі столичної бруківки касками та порожніми пластиковими пляшками нові державні транші. І так по колу.

      Команда Віктора Януковича, яка розставила на ключових посадах у владі своїх перевірених людей, оперувала вже астрономічними сумами, цілком порівнянними з бюджетом України. Минулого року на дотації вуглепрому було перераховано зi скарбницi, за різними підрахунками, від 5,2 до 7 мільярдів гривень. Деякі субвенції старанно приховали в «сторонніх» рядках бюджету, в статтях на кшталт «На підвищення безпеки праці», «Розвиток передових технологій» тощо. Робили це під гаслами термiнового порятунку вітчизняного вуглепрому. Проте галузь, як і раніше, — у фатальному стані, а її проблеми продовжують погрожувати стабільності всієї країни.

Директор має гонор...

      Підземна спадщина «помаранчевій» владі дісталася — не позаздриш. Зі 108 українських шахт, які вряди-годи залишаються нині «на плаву», рентабельно працювати спроможні лише 25—30 найновіших. Віднайдені недавно в держбюджеті (з нагоди вже згадуваного Дня шахтаря) 320 мільйонів гривень так-сяк покрили багаторічні борги із зарплатні гірникам. Однак профспілки налічують іще мінімум стільки ж коштів за компенсаційними виплатами, які призначаються шахтарям через загублене під землею здоров'я. Це так звані «регреси». До того ж, галузь постійно потребує нових інвестицій, звично погрожуючи страйками. А от видобуток твердого палива поступово знижується, і цього року він навряд чи перевищить 70 мільйонів тонн. Утім ніхто в країні перспективою зимового дефіциту вітчизняного «чорного золота» особливо не наляканий, бо потрібне вугілля можна без проблем прикупити за істотно нижчими цінами в сусідніх Польщі та Росії.

      Перші заходи «помаранчевої» влади у сфері вуглепрому мали, так би мовити, «пожежний» характер. Було терміново скасовано нав'язаний при Вікторовi Януковичу розподіл шахт на коксову й енергетичну вугільні компанії. Якщо перша група видобувних підприємств була ще потенційно цікавою для регіональних металургійних баронів, а отже, мала певні перспективи, то копальні іншого гатунку, покликані забезпечувати паливом великі державні теплові електростанції, відверто записували в пасинки без майбутнього.

      Крім того, зрівнявши копальні у правах, а отже, і гірників, які працюють на них, столична влада, на жаль, не «прописала» вітчизняному вуглепромові бажаних інвестиційних ін‘єкцій. Сьогодні в державній скарбниці на це немає коштів. Але ж попереду нелегка зима, початок реальної приватизації галузі, а далі — вибори...

      З огляду на це, ймовірно, й викристалізувалася стара, як боярські вотчини на слов'янських просторах, ідея: віддати реальну владу на низових вугільних підприємствах, розташованих десь у донецькій глибинці, «червоним директорам». Бо ж вони останнім часом сильно ображалися на «центр» за усунення їх від фінансових потоків, звуження господарської самостійності, позбавлення доступу до банківських рахунків тощо. Мовляв, нехай міцні господарники, натхненні поверненням до керма, вкотре покажуть себе — хоч якийсь час підтримають у життєздатному стані суб'єкт господарювання (хоч і себе, зрозуміло, не забудуть). Ну а щоб «центр» мав змогу при цьому взяти свою законну частку, буде відроджено радянську триланкову систему управління, коли економічно самостійні шахти входять до тресту, а вся реальна влада, з правом карати та милувати, концентрується у кабінетах Міністерства вугільної промисловості.

      Саме таким розкладом незалежні спостерігачі пояснюють той небачений ентузіазм, з яким вугільні «червоні директори» нещодавно зустрічали в себе Юлію Тимошенко, тоді ще Прем'єр-міністра України. Столична візитерка в білосніжному костюмчику від «Луї Віттон» та кремезні дядьки, звичні до тьмяних штреків та матюків, порозумілися майже без слів. У всякому разі, ключове слово «вибори» вголос точно ніхто не вимовляв.

      Нині в уряді, та й у новоутвореному Мінвуглепромі очікують приходу нових, «свіжих» керівних постатей. Водночас і схему, яка призначалася для вітчизняної паливної галузі за прем'єрствування пані Тимошенко, продовжують, за інерцією, реалізовувати, і чергові вибори, вочевидь, мають відбутися у визначений термін...

      До речі, у самій «шахтарській столиці» активно дебатують питання: чи не оселиться відроджене Мінвугілля у своєму старому будинку на центральній донецькій площі? Так чи інакше, а фасад помпезної будівлі у стилі «сталінського ампіру» терміново почистили від сажі та бруду піскоструминними апаратами. В усному переказі по місту ходить горда фраза старого міністерського завгоспа, який всі ці роки промишляв здачею в оренду приміщень напівпорожньої будови: «Я квартирантів із розбором пускав — лише дрібноту, щоб у 24 години можна виставити за двері. Поки повернуться справжні хазяї».

      Що ж до простих донеччан, зокрема пересічних шахтарів, то вони мають чималі побоювання: а що, як за «старими хазяями» трохи згодом повернуться й «старі часи»?

Донецька область.