Ось тут танцює хорохоринська молодь. (автора.)
...Уявити сьогоднішнє українське село без бару — це щось із розряду фантастики. Повиростали ці питейні заклади у колишніх сільповських крамницях, клубах та інших понівечених українською розрухою приміщеннях, і ні в кого навіть у душі не тенькнуло, що часто-густо ці «Віражі» та «Криниці» функціонують по сусідству зі школою чи храмом Божим. Коли в селі вже нічого не залишилось, коли замовкли клуби, зачинилися бібліотеки, коли людей позбавили роботи, зарплати, надії — тоді держава «благословила» оті гадюшники, де зранку до ночі киснуть і вчорашні колгоспники, і вчорашня сільська інтелігенція, і нинішня молодь, топлячи у горілці свої безнадію і мрії, які не судилося реалізувати. Село й справді вимирає не лише фізично, а й морально. Звична картина: приїжджаєш у будь-яку пору року в будь-яке село, а біля генделиків уже спозаранку стоїть гурт чоловіків. Стоять і чекають: а раптом підфортунить, і когось розкрутять на стопарик? Коли таке було, щоб у селі в гарячу жнивну пору без діла тинялися люди?
Та, виявляється, є ще у нас села, де немає ані бару, ані бодай іншої кнайпи, де спозаранку вже наливають. І не в глибинці, а в якихось 30 кілометрах від Луцька. Ще більше була подивована, коли почула, що в цьому селі є непитущі чоловіки, і їх немало. Бо який чоловік нині не п'є, хіба що хворий. І раптом такий собі острівець тверезості, гідний Книги рекордів Волині...
І ось їдемо довгою центральною вулицею Хорохорина і не можемо знайти звичний «центр» сільської цивілізації. Крамничка є, а бару не спостерігається ні «по околицях», ні в центрі. Бо його дійсно тут немає. Дивина!
— Якби не підприємці, то й хліба не мали б де купити. Дякувати, вони магазин відкрили, а сільповський уже давно наказав довго жити. А що у нас є, як у людей? Нічого. Бачили, стоїть пустка? Це колишній будинок побуту. Які там килими колись ткали. І шили, і стригли. І скільки таких пусток по селу стоїть. Не бачили, де наша молодь танцює? У конюшні.
У холі сільської ради, яку відшукали за синьо-жовтим прапором, гуляють протяги. Від споглядання «естетики» цього «вогнища культури» стає трохи моторошно. Давно зруйновані східці двоповерхового приміщення, збудованого у стилі «а ля совєтіко грандіозно», красномовно свідчать про те, що в селі господаря вже давно немає. І це ж треба було якомусь архітектору спроектувати таку махіну для села, зігнавши під один дах і контору колгоспну, і сільраду, і клуб з танцювальним залом. Та навіть обігріти її без газу (а село ще не газифіковане, хоч і обіцяють наступного року завершити) непросто. Але хто в часи радянської забудови про це думав, штампуючи типові проекти для типових радянських сіл? Облущені фасади, вітри, що свистять «у конюшні» на першому поверсі, де танцює хорохоринська молодь, стара вицвіла колгоспна вивіска — все це ніби примари недавнього комуністичного минулого...
— Та був у нас той бар. Хіба то бар — гадюшник. Дякувати, що його закрили. І спокій став. Може, тому і менше п'яниць вулицями вештається, — пояснила секретар сільської ради Валентина Шабатовська.
— А що доброго у тому, коли немає де піти й культурно посидіти? День народження — тягнеш каструлі на роботу. А так би на все готове гостей запросила. Он випуск у четвертому класі був, мусили батьки у сусіднє село їхати, — бідкалися жіночки.
Даруйте, а випускний у четвертому класі — то обов'язково? І тільки в барі його можна відзначати? — вставила і я своїх п'ять копійок у «барну» дискусію, що мимоволі розгорілася.
Мої співрозмовниці трохи знітилися. Я розумію їх, як у цьому безпросвітньому сільському житті хочеться свята душі. І як заздрять вони місту, де 1 вересня дітки мають де з батьками погуляти і культурно, як кажуть, відпочити. Хоча посидіти у барі — до культури це не має аж ніякого вiдношення. Бо про барну «культуру» краще помовчимо. Прикро, але саме до цього міського стандарту чомусь найбільше тягнеться нині наше село. І наявність питейного закладу вважається ледве не вершиною цивілізації. Ні хороша діюча бібліотека, ні працюючий клуб, ні цікаві шкільні вечори, а саме наявність кафе чи бару.
— Чи правда, що у Хорохорині є чоловіки, які зовсім не п'ють? — запитую у працівників сільради.
— Звичайно, правда. У мене чоловік не п'є. І кум мій не п'є. Можу вам цілий список непитущих скласти, — переконує все та ж Валентина Шабатовська.
— То, може, хворі чи віруючі?
— Секти у нас ніякої немає, — сміється Валентина Іванівна. — Просто не п'ють, і все. Молоді, здорові чоловіки. Чоловік мій на Новий рік може трохи вина випити. А щоб просто так, у будній день, такого немає.
— Якщо порахувати питущих і непитущих, яких більше буде?
— Ми їх не рахували ніколи. Може, й перших більше, але непитущих теж багато.
От вам і руйнація стереотипів про наше село! Виявляється, занадто погано про нього ми думали. Якщо є ще у ньому такі люди, які не вживають спиртного через якісь свої особисті переконання.
— У мене два сини, і обидва не п'ють, — доповнює розповідь землевпорядник Тетяна Павлосюк. — А що тут дивного? Середній зустрічався з дівчиною, вже, думали, невісткою буде, а він не наважився, бо вона, каже, горілку вміє пити. Тепер деякі дівчата п'ють більше, ніж хлопці. У нас є односельчани, які повернулися з тюрми, і теж зовсім не вживають. Хлопці «позалітали» по молодості, а вийшли звідти — ніби всі передумови, щоб спитися, а вони молодці. Один повернувся з тюрми і одружився на дівчині з нашого села, хазяйнує як справжній господар. Зовсім не п'є. У нього батько не ходить уже 20 років, і син з невісткою доглядають його.
Що цікаво: десь у розпалі горбачовської перебудови, тобто у 1986— 1987 роках, чимало хорохоринців загриміли у місця не надто віддалені, тобто були засуджені. Чоловік із дванадцять набереться. Причому, сіли «по крупняку»: і за згвалтування, і за розбій, і грабежі. Але всі після відбування покарання повернулися додому і всі стали успішними людьми, хорошими сім'янинами і майже всі негативно ставляться до алкоголю. А це вже характер!
Нещодавно повернулася до села трійка друзів. До цього молоді чоловіки працювали у Луцьку, потім трохи їздили до Польщі і майже водночас прийняли рішення повернутися додому і розпочати власну справу, але вже на землі. Хоч і кажуть, що багатства на землі не наживеш, тільки горба. Та хлопці вирішили спробувати удачі. Двоюрідні брати Михайло Букало і Віталій Карпович посадили на дідовому городі яблуневий сад, а у міжряддях між голландськими саджанцями — полуниці. Та такі, що коли влітку повезли до Луцька продавати, покупці дивувалися і просили продати саджанці. У селі почула, що дружина Михайла — киянка, знає кілька іноземних мов. І що її, столичну даму, могло потягнути в Хорохорин, та ще й на землю?!
— Дружина з дитиною зараз у Києві. То я туди, то вона сюди, так і їздимо, — пояснив Михайло. — Вона закінчила Київський авіаційний університет і займається технічним перекладом. Зараз, щоправда, більше дитиною, бо доньці лише сім місяців. А садом в основному займається мій двоюрідний брат Віталій, бо він увесь час удома.
Саджанці дерев і полуниці привезли хлопці з Польщі. Коли працювали там, весь час дивувалися, чому польські господарі так швидко біля землі стають на ноги, будуються і розвивають свій бізнес? Невже у нас, в Україні, це неможливо?
— У Луцьку працювали, та гідної роботи з гідною оплатою не знайшли. Почали до Польщі їздити. Надивились там і самим захотілося спробувати. Вдасться — будемо продовжувати, можна буде навіть взяти батьківський пай . А не вийде — шукатимемо щось інше. На консультації їздимо до наших польських колег, які охоче діляться своїм досвідом. Сад потребує дуже ретельного догляду. Фактично щотижня, як тільки розпускаються бруньки, яблуні треба обприскувати. А полуниці, напевне, разів з десять пололи. Ще посадили пекінську капусту, її у нас мало хто вирощує. П'ять тисяч кущів. Прижилася ніби непогано. Якби де було зберігати, то перед Новим роком можна нормально продати. Бо головне не лише виростити, а й зберегти продукт.
— Михайле, ви реаліст чи все-таки романтик? Молоді люди не дуже-то хочуть із землею справу мати, а ви повернулися з міста в село, щось намагаєтеся робити...
— Краще повернутися раніше, аніж пізно. Я реаліст, але й трохи романтик.
Його двоюрідний брат Віталій, який живе по сусідству, теж не дуже багатослівний. Як не просила хлопців сфотографуватися для газети на фоні їхнього молодого саду, відмовилися навідріз: «Рано ще про нас писати і знімати. От як виросте хороший сад, тоді можна буде про щось говорити».
А на запитання, чому вони теж не є любителями спиртного, Михайло відповів коротко, але переконливо: «Життя і так складне, щоб ще і пити». На диво проста, але вагома відповідь. Хтось губить життя у горілці і п'є тому, що життя і справді складне, а хтось не п'є тому, що і без алкоголю життя складне...
Так із гіркотою говорять хорохоринці, коли згадують своє село, яким воно було років двадцять тому, коли головував у них покійний уже Микола Ананійович Фрончко. Саме за нього село розбудувалося, а колгосп був одним із сильних у районі. Після його смерті для Хорохорина настали найгірші часи: керівники змінювалися, влади теж, а село занепадало. Те, що від нього залишилося сьогодні, боляче вражає. Не доглянута, якась покинута і занедбана центральна вулиця, будівлі-пустки соціально-побутових об'єктів, напівпорожні колгоспні ферми. Дитячий садочок, у якому виросло не одне покоління хорохоринців, безсовісно роздерибанили, спочатку повідрізавши труби, познімавши батареї і зруйнувавши його майже дощенту. Про молодь і про те, що у всі часи будуть народжуватися діти, ніхто і не думав. Отож, молоді люди почали втікати до Луцька, бо тут не було чого вже робити. Тепер, коли і в місті немає роботи, знову потроху повертаються у село. Тим більше, що Хорохорин уже почав газифікуватися, і з'явилася хоч якась перспектива. До речі, у минулому році село тримало навіть першість у районі за темпами народжуваності.
Не так давно хорохоринці з подивом дізналися, що їхній КСП «Світанок» не що-небудь, а ЗАТ «Світанок-сервіс». Коли і як він раптом став закритим акціонерним товариством, ніхто так і не второпав. Мало того, одним із співзасновників виявився громадянин Чехії. Хоча ніхто не пам'ятає, що на зборах голосували за закрите акціонерне товариство, проте всі протоколи і папери — в ажурі. У протоколах, як казали люди, значаться понад 240 присутніх, коли в їхньому клубі всього посадочних місць 140. Це на кожному стільці, виходить, сиділо по двоє? Ще більше здивувалися сільчани, коли дізналися, що і приміщення, де розташована сільрада, клуб і контора потрапили у майнові паї, хоч робити цього не можна, бо це державна власність. Та у «Світанку», очевидно, діють свої закони, бо і водонапірні теж потрапили під розпаювання. Виходить, треба розвалити до фундаменту двоповерхову будівлю адмінприміщення і роздати людям по цеглині, комусь, може, вікно дістанеться, комусь двері... Хорохорин залишається єдиним селом у Луцькому районі, де досі немає у людей на руках паїв. І куди не скаржилися хорохоринці, хто тільки не починав займатися їхньою проблемою, ніхто допомогти не може. Подейкують, що у засновника їхнього підприємства був один із колишніх керівників району, тому й гальмується справа. Нещодавно приїздив у село новий начальник районного управління сільського господарства Олексій Шукалович, але й він нічого не пообіцяв. Хоча б за це хорохоринці йому вдячні.
І якби сталося це у найвіддаленіших поліських районах — не подивувалася б. А це ж хвалений-перехвалений Луцький район, на базі якого відпрацьовувалися різноманітні програми реформування села, керівники якого нагороджувалися орденами і обдаровувалися званнями. І в якихось 30 кілометрах від Луцька було допущено таку руйнацію, безгосподарність і злочинну халатність. Ще один хорохоринський феномен. На жаль, не гідний наслідування...
Волинь.
Це невелике місто у другій половині ХVІ — на початку ХVІІ століття стало поряд із Запорізькою Січчю основним осередком національного відродження України. Такому високому статусу Острог завдячував славетному роду князів Острозьких, що з кінця ХІV до середини XVІІ століть мали тут свою резиденцію. >>
Більшості відомо про так звані місця сили, де неначе б’ють потужні енергетичні джерела Землі та Космосу, здатні впливати на здоров’я і долю людей. Однак не всі вони (особливо наші, вітчизняні) так широко розрекламовані, як, приміром, Гімалаї чи острів Пасхи, Ієрусалим чи озеро Байкал. >>
Якщо гуртом і наполегливо «стукати» у всі двері, можна розбудовувати рідний населений пункт, навіть не маючи фінансування. У цьому переконує приклад селища Запитів, що на Львівщині. Місцевий селищний голова разом з односельчанами навчилися вигравати різноманітні гранти та проекти, як українські, так і іноземні. >>
У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. >>
Цю місцевість називають реліктовою й унікальною. Її вважають чи не єдиною білою плямою на карті України. Загадкова і неповторна, вона зовсім поруч, в Олевському районі, що на Житомирщині. Поліський Стоунхендж, як його вже встигли охрестити, розміщений усього лише за тридцять кілометрів на північ від райцентру. А подорож туди може перетворитися на мандрівку в часі або в іншу реальність... >>
В історії з географією — свої стосунки. Тож до ще вчора мало кому відомого містечка завтра може бути прикута увага всього світу, а ціла величезна могутня держава з часом взагалі безслідно зникає з карти. Або ось тисячі населених пунктів, які хоч нікуди за сотні років свого існування з географічної мапи не дівалися, але історична значимість їх змінилася кардинально. >>
