На «троні Зевса»: Олімп (Мітікас).
Найвища гора Росії на зухвалий виклик українців відповіла лютим морозом і браком видимості вже на відстані 2 метрів. Я сприйняв це як застереження й пророцтво: шлях України до незалежності повинен пролягати через Західну Європу, символом якої є найвища вершина Альп — гора Монблан (4807 м). І ось на початку серпня 1990 р. у французькому місті Шамоні шукаю можливість здійснити задумане. Досі дивуюся, як це вдалося зробити: адже за два дні, які ще залишалися до від'їзду нашої французько-совєтської науково-спортивної експедиції, необхідно було в чужій країні, без грошей, спорядження здійснити сходження на непросту вершину та ще й під невсипущим оком наглядачів від КДБ, які нас супроводжували. І підняти синьо-жовтий прапор, засвідчивши тим самим тверде устремління України до незалежності. Кадебісти, очевидно, мали якусь інформацію про мій намір, бо мене чомусь не допустили до запланованого сходження. Один із них поставив ліжко поруч з моїм і навіть «похазяйнував» у моїх речах. Та прапор я завжди носив з собою, а на ніч непомітно ховав у шкарпетку, яку залишав на видному місці.
За два дні до від'їзду кадебісти втратили до мене інтерес — здійснити задумане в такій ситуації і за такий час їм здавалось неймовірним. Та в критичний момент саме Небо благословило задум і звело мене iз земляками-альпіністами із Севастополя, які, незважаючи на мої застереження, погодились узяти участь у цій ризикованій акції з непередбачуваними після повернення в СРСР наслідками. Вони допомогли мені зі спорядженням. А далі — спрага, голод, киснева нестача, закривавлені ноги, одноразове подолання по вертикалі біля 2500 метрів по небезпечних «живих» скелях, неймовірний холод ночівлі над льодовиковим проваллям після виснажливого сходження...
Підняття прапора над найвищою вершиною Західної Європи було лише частиною справи, бо для того, щоб ця акція стала сходинкою до утвердження синьо-жовтого прапора як державного, треба було, подолавши страх перед можливими репресіями, знайти шлях до її оприлюднення. Зберігши таємницю про сходження й відзняту плівку, після повернення у Київ звертаюсь до співробітника телерадіокомпанії Віктора Пасака, якого ще з 1972 року знав як людину, котра вболіває за стан української мови. Він зателефонував ведучій програми «Вечірній вісник» Наталі Мещерській, і вона запросила мене на прямий ефір. За декілька хвилин до початку телепередачі Наталія Андріївна знайомиться зі мною, розповiдаю їй, що тільки-но повернувся з цікавої подорожі до Франції і хотів би, зокрема, показати фото з нашим прапором над найвищою вершиною Європи.
— А яким? — раптом запитує вона.
— Звичайно, синьо-жовтим... Іншого немає сенсу показувати.
Подумав, що на цьому й скінчиться мій виступ. Але вона не заперечувала. І телеглядачі України вже у вересні 1990 року побачили свій прапор розгорнутим над Європою. Це було несподіванкою для всіх, навіть для моєї родини. Після прямого ефіру я вийшов на вечірній Хрещатик і був готовим до того, що мене «візьмуть» чи поб'ють. Та все обійшлося. Домівка зустріла міжміським телефонним дзвiнком брата з Житомира: «Тебе ще не посадили, у нас у Житомирі за таке б'ють кийками».
Підтримали Програму наші видатні альпіністи. На Ельбруській медико-біологічній станції в 1990—91 роках ми відбирали й готували учасників Першої української гімалайської експедиції. Я передав прапор, який уже побував на Монблані та Ельбрусі, в руки одного з найсильніших альпіністів, старшому тренерові збірної команди України Сергію Бершову — як естафету. І ось радісна звістка: Ігор Свергун, Віктор Пастух, Олександр Макаров уперше в історії світового альпінізму здійснили в альпійському стилі траверс всього масиву Манаслу і підняли на його вершині (8163 м) наш національний прапор! Це відбулося 6 травня 1991 року.
З початку 1991 року була широко розповсюджена Програма акції, яка не втратила своєї актуальності й досі. В 1992 році Програма «Прапор України на вершинах світу» здобула державне визнання. У рамках Першого всесвітнього конгресу українців у Палаці «Україна» був оформлений стенд «Прапор України на вершинах світу» та разом з молодими делегатами форуму проведено сходження на найвищу вершину України — Говерлу (2061 м), до якого були залучені альпіністи, державні діячі, депутати Верховної Ради. У грудні 1996 року було прийнято рішення про створення постійного оргкомітету Програми при Федерації альпінізму, проте воно десь заблукало в лабіринтах крутих спортивних віражів.
Можливо, так і краще. Бо ця Програма залишається покликом душі, пошаною мільйонам українцiв, які віддали своє життя справі незалежності. Програму, як правило, виконували за власний кошт, прилюдно чи таємно використовували будь-яку нагоду (відрядження, експедиція) і, дякуючи Богу, всі альпіністи, які пронесли над вершинам світу як естафету єдиний освячений синьо-жовтий прапор, повернулися живими й здоровими. А найвищою нагородою нам були повні зали людей (у кінотеатрі «Лейпціг», Інституті фізіології ім. О. Богомольця, Будинку вчителя), які приходили на організовані нами щорічні «Дні альпініста», щоб послухати й привітати прапороносців-горосходців.
Найближчі плани Програми — це сходження на найвищі вершини Австралії та Антарктиди, побудова храму злагоди на Говерлі (раніше ми запропонували кожному сходжувачу підняти з цією метою на її вершину цеглинку зі своїм автографом). Сподіваємося, що там знайде своє місце наш прапор (як символ незалежності), який побував на багатьох вершинах світу. Він освячений первосвящениками основних християнських конфесій (окрім Московського патріархату), разом з іконою Божої Матері із Зарваниці в церкві на Аскольдовій могилі отримав благословення Папи Римського Івана-Павла ІІ. Тобто цей прапор є ще й символом єднання всіх християн, які моляться за свободу України.
Прапор завжди був зі мною в часі і просторі, де вирішувалася доля України. У серпні 1991 року я був запрошений до Японії на Міжнародний симпозіум з проблем високогірної медицини. Маючи квиток, текст доповіді, попередню телефонну домовленість iз працівниками японської амбасади щодо отримання візи, надійно схований синьо-жовтий прапор (ще не вмер СРСР), я виїхав до Москви. Та сталося «ГКЧП», і японці припинили видачу віз.
Очевидно, Провидінню було потрібно, щоб небесна сила, яку увібрав у себе синьо-жовтий прапор, відчувши волю над вершинами, передалась нашим депутатам. Я повернувся до Києва і, стоячи на площі поряд з Верховною Радою з піднятим над головою прапором, 24 серпня 1991-го зустрів вікопомну мить Незалежності...
А перед початком Помаранчевої революції я повернувся з Тибету, з його столиці Лхаса, зі священних перевалів, де наш прапор увібрав в себе снагу оновлення, сконцентрувавши в собі всі найвищі духовні сили світу. Прапор був зі мною на Майдані з першого дня революції і щодня випромінював життєдайну силу на весь «помаранчевий» Майдан, на цю новітню сучасну Помаранчеву Січ, на всю Україну, допомагаючи нам долати зло.
Коли ми в липні 1990 р. започаткували програму «Прапор України на вершинах світу», її головною метою ще тоді визначили підняття духовності. Причому під духовністю ми розуміли й моральні якості людини — чесність, патріотизм, націоналізм... Так, так, саме націоналізм, бо в моєму розумінні націоналіст — це той, хто не тільки визнає рівноправне існування націй, а й бореться за це. Адже різноманіття — різні народи, різні мови — це теж реалізація Божого задуму.
Часто запитують, а чи не пора синьо-жовтий прапор, за державність якого національно свідомі альпіністи почали боротися ще в часи мракобісся, передати в музей? Думаю, цей символ незалежності, козацької звитяги, єднання всіх християн «відправляти на пенсію» зарано, бо він ще зможе добре прислужитись вихованню в молоді почуття національної гідності. Тому що і зараз національно-патріотична ініціатива важко торує шлях. Які ж сили чинять спротив кожному починанню, скерованому на підняття національної свідомості, духовності, добробуту? Навіть на прикладі ставлення до цієї скромної альпіністської акції розкриваються загальні тенденції нашого сьогодення, причини донедавнього матеріального й духового спустошення.
По-перше, це скерований спецслужбами спротив — «русского блока», комуністів, прогресивних соціалістів, московського патріархату, об'єднаних есдеків, «регіональщиків», «братчиків» Корчинського та інших провокаторів, котрі маскуються під опозицію, які при дивному, а скорше злочинному потуранні деяких структур, використовуючи телеканали, газети, та ще й за наші з вами гроші продовжують безкарно принижувати українську символіку, відверто виступають проти української національної держави.
По-друге, це діяльність різномастих відступників від свого народу, в тому числі й деяких державних діячів, яким імідж патріота необхідний як запорука довічних привілеїв. Й, по-третє, це вирощений селекціонерами з КДБ менталітет, зітканий з байдужості до своєї долі, роз'єднаності, безініціативності, невибагливості... І, водночас, є дитяча довірливість. Глибинні християнські цінності нашого народу часто експлуатують. Ми спокійною вдачею, довготерпінням стверджуємо Божі заповіді і сподіваємось на їх торжество. Проте це не слабкість, а велика віра й сила духу. І кожна людина з чистим сумлінням, помислами і руками може долучитись до нашої Програми, прийняти як естафету національну святиню — прапор. І піднести його на нові вершини. Сходження України продовжується.
Павло БІЛОШИЦЬКИЙ,
доктор медичних наук,
лауреат Державної премії України
в галузі науки і техніки.
Програма під девізом «Прапор України — на вершини світу!» заснована в липні 1990 р. у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет і практично започаткована в серпні 1990 р. підняттям синьо-жовтого прапора на г. Монблан (Франція). Ідея Програми була активно підтримана групою депутатів Верховної Ради України. Проводяться туристичні, альпіністські, науково-спортивні заходи та горосходження в різних куточках планети з обов'язковою екологічною програмою та підняттям на найвищих гірських вершинах національної реліквії — освяченого синьо-жовтого прапора, що передається як естафета.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
