Високий тон чернівецького «Інтервалу»

      Студіями звукозапису в Україні нікого нині не здивуєш. Але, схоже, чернівецький бізнесмен Віктор Пелепчук вирішив-таки здивувати. Заснована ним у 1998 році студія звукозапису «Інтервал» у Чернівцях знана в Україні та за кордоном не тільки завдяки своєму новітньому і (що не менш важливо сьогодні) ліцензійному обладнанню, але передусім новою філософією в індустрії звукозапису. І справа тут не лише в нестандартних, як для нинішнього «попсового» часу, поглядах на звукозаписуючий конвеєр самого Пелепчука. Скрипаль, він свого часу пішов у бізнес, щоб, заробивши, утверджувати нові підходи у студійному записі. Каже, що нова філософія у цьому ділі в Україні, на жаль, ще не перейшла з кількості в якість. А на «Інтервалі» якість множиться на кількість — студія записала 16 альбомів класичної і народної музики.

      — В Україні немає проблеми — де записатися виконавцю. Чому ви вирішили вкласти солідні кошти у створення ще однієї студії звукозапису? Це бізнесові інтереси чи просто не маєте куди подіти зайві гроші?

      — Студій у нас справді дуже багато, та й сьогоденний рівень імпортної апаратури дозволяє навіть у домашніх умовах видавати «на-гора» компакти. «Вал» подібної продукції буквально заполонив український ринок. Усі приватні студії, як і державні, зорієнтовані в основному на бізнесовий вектор. За моїми спостереженнями, переважну більшість продуцентів абсолютно не обходить, яку продукцію вони тиражують, аби тільки в тому шлягерному валі, де співають від малого до великого, був зацікавлений ринок. Мене це турбує. Справа не лише в жанровій одноманітності, а ще й у якісному еквіваленті. Точніше, у його відсутності.

      — На вашу думку, чому це відбувається?

      — Причин багато. Скажімо, занепадає фаховий рівень звукорежисури. Але ж сьогодні звукорежисер — це ключова фігура музичного проекту, його творча філософія, це постійні сумніви, а не категоричність; він обов'язково повинен мати певну підготовку; від нього залежить у більшій мірі, ніж від композитора, соліста, диригента, в якій художній формі будуть трактовані твори. Це ж нонсенс, коли людина, яка вважає себе фахівцем, не може відрізнити неокласицизм від раннього бароко.

      Тому маємо й «результат» — цей важливий процес духовної сфери в Україні абсолютно не програмується, тобто не реалізуються цільові проекти. Тут багато залежить від того, який тонус і рівень могла б задати розумна державна політика. Але хто в нас реалізовує культурницькі програми? Ось, наприклад, приходить якийсь музикант до чиновника управління культури і розповідає, як його недавно добре приймали по світах, де він, зауважте, виступав на подвір'ях чи під церквами. На підставі цього прохач не сумнівається у своїй геніальності, а чиновнику від культури, який мусить розумітися на усьому — від проблеми сільської бібліотеки до таких «геніальних» закордонних «турне» — важко зорієнтуватись. Чиновник наш часто не знає, хто такий Орландо Лассо чи Казелла. Тому не завжди може приймати правильні рішення щодо тих чи інших проектів. Але чиновника беруть іншим... І це не зважаючи на те, що ніде при інститутах культури чи консерваторіях немає відділень, де навчають лизоблюдству чи підлабузництву.

      — Може, потрібно просто заборонити низькопробну продукцію, ввести якесь ліцензування...

      — Заборони ми вже проходили! Я пам'ятаю ті часи, коли деякі митці казали, мовляв, дайте нам свободу і ми таке створимо... Нині є свобода, але наш брат митець чомусь біжить до державного бюджету і намагається знову і знову переконати культурно-туристичного чиновника, який тим бюджетом розпоряджається...

      — І що ви пропонуєте у цій ситуації?..

      — Не пропоную, а роблю. Колись я сказав собі: треба створити структуру звукозапису, яка принципово відрізнятиметься від існуючих студій. Адже люди звикли слухати записану музику частіше, ніж живе виконання, і тому роль звукозаписуючої структури виходить на передній план. І щойно в мене з'явилася фінансова можливість, я таку студію створив. Сьогодні це одна з перших незалежних професійних цифрових студій України. Спроектована вона під наглядом відомих фахівців своєї справи. Але не в цьому її відмінність від інших. Позаяк її діяльність спрямована на розвиток та розширення ринку ліцензованої продукції в Україні та за її межами.

      Сьогодні це багатопрофільне підприємство, що працює з музикантами багатьох музичних жанрів та стилів. Але наш принцип — реалізувати проекти «під ключ», тобто ми рухаємося від ідеї до кінцевого проекту у вигляді компакт-дисків. Ми співпрацюємо з «Юкрейніен Рекордс», офіційним ліцензіатом Universal International Music в Україні. У такому тандемі вже реалізували 16 000 компактів.

      Студія «Інтервал» одна з перших перейшла на багатоканальне цифрове відтворення та здійснила запис симфонічного оркестру у приміщенні Будинку звукозапису в Києві на сучасних системах Digidesign Protools — світового лідера в галузі звукозаписуючого обладнання. Цікаво, що, ідучи цим шляхом, я дізнався приголомшуючі речі. Наприклад, відомо, що Київ має незрівнянну звукозаписуючу залу. Так от, я запросив із Мілана італійську піаністку, щоб записати її з оркестром. Вона приїхала, сіла за інструмент і... розвела руками. Виявляється, що в солідній столичній залі немає інструмента високого класу. Такий рояль мені запропонували в Чехії, і тепер поїдемо туди з нашою апаратурою робити запис італійської піаністки з чеським оркестром.

      — Наведіть, будь ласка, приклади реалізації проектів «під ключ».

      — Одним із перших був запис музичної Шевченкіани представником нового покоління оперних виконавців, якого в Україні дуже мало знають. Йдеться про Андрія Шкургана — лауреата міжнародних конкурсів у Польщі, США, Франції, Фінляндії, Німеччині, Данії. Саме там, далеко від Батьківщини, Андрій Шкурган підготував проект «Шевченкіана», за який був удостоєний звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.

      — Я бачив на студії «Інтервал» 16 записаних і виданих альбомів. Усі ці проекти якось треба фінансувати?

      — У 2001 році зі своїм другом Миколою Проданчуком — директором інституту ЕКОГІНТОКС — після презентації рок-опери Сергія Бедусенка «Енеїда» за поемою Котляревського (якщо не помиляюсь, перша українська рок-опера) вирішили організувати культурологічний проект «Наша Україна в піснях та музиці». Адже реалізовувати самому такі проекти, забезпечувати його бюджет, непросто. У рамках цього проекту вийшло, як на мій погляд, чимало цікавих робіт: фортепіанний альбом Мирослава Скорика у виконанні Романа Рєпки; «Медитація для віолончелі з оркестром» Валентина Сільвестрова у виконанні Івана Кучера та Валерія Матюхіна з «Київською камератою»; «Місячний П'єро» Арнольда Шенберга у виконанні Інни Галатенко, записали з симфонічним оркестром Національного академічного театру опери та балету України ім. Т. Шевченка вальси Штрауса тощо.

      І річ не в тому, чи є меценатський закон, чи ні (безперечно, культурний світ тримається на меценатських законах). Бо, виявляється, що і без закону можна щось зробити, якщо не бути байдужим до мистецтва.

      — Під час запису альбомів вам довелося співпрацювати з багатьма музикантами. Як складалися стосунки з ними? Чи є серед випущених компакт-дисків, так би мовити, улюблені?

      — Переконаний, що Україна має чимало музикантів європейського і світового рівня. І що дуже важливо — більшість із них сьогодні працює в Україні. Ось чому я міг реалізувати один із головних принципів — на студії має бути відповідний клас, постійний творчий пошук, а для роботи над якістю під кожний окремий проект організовується творча група.

      Я щиро вдячний патріарху української звукорежисури Антону Більчинському, з яким ми записали в органному залі Чернівців органіста Національного будинку органної музики Володимира Кошубу. Непогані творчі стосунки склалися зі звукорежисером Михайлом Дідковським.

      Усі записи, які здійснила студія, є для мене цінні, тому що в кожному з них ми прагнули до досконалості.

      — Знаю, що «на виході» у вас ще одна унікальна робота?

      — Так. На завершальній стадії вихід альбому «Буковино» у виконанні народної артистки України Марії Миколайчук. Частина пісень, включених до альбому, зібрана на Буковині знаменитим Володимиром Івасюком — свого часу він ці записи подарував співачці. Переконаний, у цьому диску пані Марія відкриває нам незнаний досі материк у Всесвіті української духовності.

Михайло ТКАЧ,

народний артист України.