Бездіяльність і відсталість у культурі

      Реагуючи на деякі інтерв'ю, якi з'являються y пресі, не можна не помiтити, що iснують проблеми захисту вітчизняного інформаційного простору, що зарубіжні гастролери вивозять великі гроші з України, не сплативши податків, тощо. Цим повинні займатися податківці і фінансисти. Але культурне життя триває, і ми не можемо стримувати його через те, що деякі проблеми ще не владнані. Щорічні заяви на парламентських слуханнях щодо стратегічного плану розвитку культури ніби звільняють нас від хоч би якоїсь роботи, хоч деякого кроку вперед.

      30-річний досвід роботи в американській культурі й 12-річне проживання в Україні наводять мене на думку про яскраві завдання і потреби української культури, які можна і конче потрібно вже сьогодні виконувати, не чекаючи на вирішення інших проблем.

      Найголовнішим завданням я бачу представлення української культури Європі і світу. Вперше у нашій історії маємо можливість це зробити. Але проминуло 14 років самостійності — і що ми в цьому напрямі осягнули? Поодинокі митці, театри чи музиканти вириваються на Захід час від часу, але насправді вони мають дуже маленькі можливості пропагувати українську культуру. А нам потрібно широке визнання нашої культури. Це великий проект, не такий вже дорогий, якщо знати, як його зробити. Ці люди є — і вони готові до такого завдання.

      Найпекучiшою проблемою культури є недостатнє фінансування, брак коштів. Цю універсальну проблему можна вже сьогодні почати розв'язувати в американський чи європейський спосiб, які, до речі, однакові. Треба вчити людей, яким чином вони можуть заробляти гроші на свої заклади чи колективи. Це ж робиться в цілому світі. На питання, чи є кому цього навчати — відповідь позитивна.

      По-третє, скоріше чи пізніше нам треба буде почати переходити на ринкову економіку в культурі. Треба людей вчити, що держава не може все безкінечно оплачувати і що заходи треба рекламувати (якнайдешевше, можливо), і стараючись продати максимум квитків, у цей спосіб їх оплатити, а не так, як тепер, коли кількість проданих квитків нас зовсім не хвилює, бо захід згори оплачений державою. Навіть Китай, знаний з боку дуже високої державної підтримки мистецтвa, який дотепер провадив свої оперні театри і оркестри таким самим чином, як свої сталеварні (як і Україна), де продаж квитків і підтримка меценатів не мали ніякого значення, точно як у нас, почав масштабно децентралізувати свої мистецькі організації і поступово зменшувати їм грошову підтримку. Ми на 40—50 років позаду світу в менеджменті культури, а процес переходу на ринкову систему буде довготривалий, тому починати його треба зараз. Ми, мабуть, одні з останніх країн у світі, що працюють ще за радянською системою.

      Це тільки три найяскравіші завдання, а в культурі є величезна кількість речей, які можна і треба вже тепер робити. Чого ми чекаємо? З кожним роком бездіяльності ми відстаємо від світу все більше і більше. Шкода.

Ірена СТЕЦУРА.