Аркан на вулицях Рахова триває два дні. (Фото автора.)
Одна з найсамобутніших етнічних груп українців — гуцули — розселені всього у кількох гірських районах на Івано-Франківщині, Буковині та Закарпатті. Власне, на Закарпатті — це Рахівщина, найбільший, найгірськіший та найлісистіший район в Україні. Минулими вихідними Рахів, або як ще його поетично називають «Гуцульський Париж», приймав 15-й гуцульський фестиваль.
Щороку гуцули з'їжджаються пофестивалити до однієї зі своїх малих столиць — Косова, Коломиї, Вижниці, Путили чи Верховини з Надвірною. Причому з'їжджаються з властивою тільки гуцулам впертістю та завзяттям. І тоді на кілька днів містечко розквітає вишиванками, сердаками, дівочими усмішками, молодечим арканом, бабусиними кроснами та вуйками з люльками.
Щоб побачити цей загублений світ, туристи на місяці вперед планують свої маршрути. Під час фестивалю не розумієш, кого більше у Рахові — тутешніх чи приїжджих. Фестиваль проходить всюди — в амфітеатрі, на вулицях, у корчмах, готелях. Всюди грають цимбали, бубни та скрипки, які, здається, звезли з усієї України. Серед моря вишиванок у джинсах і майці починаєш себе відчувати морально застарілим.
На кожному кроці димиться гуцульська кухня, ллється пісня, «горівка» та сміх. Іноземців вражає ця безпосередня, приязна і тепла атмосфера. Ще більше вражаєшся, якщо згадаєш, що Рахівщина належить до одного з найпроблемніших районів Закарпаття. Важке життя супроводжує гуцула, так само невідступно, як національний колорит. Але очі людей світяться впевненістю і оптимізмом. Дехто навіть жартує: доки живе фестиваль, доти живуть гуцули. Можливо, в цьому є частка правди. Бо приїдеш у це містечко серед гір, скуштуєш «серу з певом», зловиш кілька відвертих поглядів синьооких гуцулок, станцюєш біля ватри танець душі і рік можеш жити спогадами. Але не більше! Бо хто хоч раз побачив це на власні очі, буде сюди приїжджати завжди.
Нічого подібного в Україні більше нема. Тож, як кажуть гуцули: «Будьмо моцні, єк цвєки в плоті, тримаймоси купи, єк смола дратви, і шануймоси, бо, бігме, ми того варті!»
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
