Любко Дереш: Я не можу вдавати кокетку, нiби пiар — це не для мене, а для продажної сволоти

      Офіс «Кальварії» — мікроскопічна кімнатка й кухня, де молодий письменник живе, коли приїздить до Києва. Любко зігнувся над комп'ютером. Босі ноги, кількаденна щетина. Розмову почали на балконі. Мікроскопічному, як і сам офіс. Мені було дуже незручно перед Любком — за день до того я захворіла, і не говорила, а рипіла, як незмащені двері. Дереш підвівся і кудись пішов. Не встигла я подумати: «Ну й манери», як він уже ніс гарячу запашну каву.

      Виявилося, хоч у своїх текстах Любко часто буває непослідовним і незрозумілим, у спілкуванні він простий, зрозумілий і компанійський. Наприклад, Анетта Антоненко, директор «Кальварії», згадує про своє знайомство зі львівським вундеркіндом так: «...Любкові, коли видавався його перший роман, було вісімнадцять. Тому контракт підписували його батьки. Там одним рядком є жартівлива умова: «Після підписання контракту автор майбутньої книжки має випити з видавцями пляшку доброго коньяку». Наступного дня дзвінок у двері. На порозі стоїть Любко, а в руках тримає коньяк».

      Хоча ось уже два роки молодий письменник не курить і не п'є.

«28 дівчат і один я...»

      — Любку, це твоя дівчина не дозволяє тобі бавитись алкоголем і цигарками?

      — Олеся теж, до речі, не курить і не п'є. Але вплинула на мене не вона. Причина банальна. Я почав думати про здоров'я.

      — Розкажи трохи про Олесю...

      — Не розкажу. І не розумію, чого людей це має цікавити. Я пишу книжки, в них розкриваю багато своїх секретів. Про особисте — не буду, хай краще чутки вигадують. Але чесно, нічого незвичайного в моєму житті нема. Ти сидиш зараз із диктофоном, і тобі в голові, може, починає крутитися: «Не хоче розказувати — значить, щось приховує». А насправді я такий, як усі. Маю колєгів, знайомих дівчат, «пшияцюлок», як кажуть поляки. Веселимося-дружимо-сваримося-миримося: весь набір дуже звичайних речей.

      Це в Києві, хто зі мною не знайомий і тільки книжки читав, то може подумати, що вдома за мною всі ходять, землю цілують. Насправді такого нема, в мене нормальне життя. В основному університетські товариші. До речі, моя університетська група (облік та аудит на економічному факультеті Львівського універу. — Авт.) — двадцять вісім дівчат і один хлопець — я.

      — Де проводите час, в які кав'ярні ходите — це принаймні не таємниця?

      — Львів тим і відрізняється від Києва, що дівчину не треба кудись водити. В Києві переважно як? Приходять люди в якесь тусовочне місце (кав'ярня або клуб). Замовляють собі щось на невелику суму, сидять та балакають. У Львові, може, молодь бідніша. Там, як правило, зустрічаються «на домах». Є у Львові кафе «Лялька». Колись у нас була компанія, ми зустрічалися біля «Ляльки». Але в «Ляльку» ми не надто часто заходили. Тому що треба було, як це не смішно, заплатити півтори гривні, купити кожному по якомусь чаю, щоб не домахувався бармен. На ці зекономлені гривні купляли пачку цигарок, скидалися на якесь «піво».

      — Складається враження, що й публіку в кав'ярнях ти не дуже любиш. У столичному «Купідоні», на презентації твого «Культу» в новому форматі, ти навіть звернувся до відвідувачів: «Якщо я вам не подобаюся, прошу вийти!»

      — Тут ціла історія. В мене у Львові був такий випадок... Не гопніки, а нормальні молоді люди прийшли на презентацію. Їм не сподобалось. Не буду розказувати, що вони казали (хоча нічого такого, що я не міг би пережити, там не було). Ці парубки прийшли пообсирати людину, яка стоїть із мікрофоном. Іншими словами, прийшли переконатися, що ця людина — гівно, та поспостерігати зі сторони, як це гівно буде бовтатися в унітазі. Тому, коли в Києві я добрався до мікрофона, найперше сказав: «Кому це не подобається, прошу вийти і не псувати настрою ні собі, ні мені». По-моєму, це прохання логічне.

      — Але фанів у тебе, я думаю, дуже багато...

      — Досить, аби я переконався, що пишу недаремно.

      — Ти підтримуєш із ними зв'язок?

      — Є один українець, він зараз живе в Мозамбіку. Якимось дивом у Мозамбіку він отримав «Культ», що вже само по собі інтригує. Самостійно знайшов мою електронку. Ми вже два роки листуємось. Це трохи старший за мене чоловік. Я часто надсилаю йому свої недруковані речі.

      — Тобі часто набридають із якимись пропозиціями, не обов'язково непристойними? Плюшевих ведмедиків дарують?

      — Як правило, це дівчата. Пропонують випити кави, відвідати гуртожиток тощо. Але я на ці пропозиції не ведуся. А дехто дарує квіти. От і вчора в «Купідоні» людина подарувала величезний букет жовтих троянд. У мене з квітами взагалі пов'язано багато історій.

      Колись я вчився в музичній школі. Спочатку ходив на флейту, потім — на саксофон. Щороку треба було складати академконцерти. Як правило, вони проходили в клубі. Там збиралися всі бабці, мамці та сусіди. Значить, граю я на саксофоні свій номер. Серенаду Шуберта і Дебюссі «Маленьке негреня». А моя бабця, вона завжди гарно вдягається, така пустомитівська модниця, вийшла з букетом хризантем, загорнутих у якусь газету. Зі слізьми на очах вибігла мене вітати. А це ж така стидуха... Уяви, дорослий хлопець, шостий клас (!), а тут отакі соплі почалися. І я не знав, чи плакати, чи сміятися. Тільки тепер я зрозумів, що тоді зробив для неї щось таке... що вона дещо світле відчула в цьому житті.

      — А з саксофоном як?

      — Продав інструмент після п'яти класів. За що купив, за те й продав. Може, трошки дешевше. А тепер відчуваю, що міг би взяти його до рук знову. Потренуватися, покайфувати.

«Коли живеш із порваною задницею»

      — Преса поставила на тобі ярличок «вундеркінд». У 15 років ти написав перший роман. У 21 — ти вже виданий в Україні, Польщі, у жовтні тебе видадуть у Німеччині, а потому — в Сербії та Італії. Як ти сам себе оцінюєш?

      — Не думаю, що я — вундеркінд. Коли тобі кажуть, що ти вундеркінд, це, як пише Єшкілєв, ніби тобі підкладають плюшеву бомбу під задницю, і тобі її всю порвало. Ну, сказали тобі, що ти вундеркінд — так. Але ти живеш тепер із порваною задницею. Завжди треба мати адекватну самооцінку, тому що можна пролетіти «мiмо каси».

      — Тобі часто говорять, що ти «здер» половину героїв у Лавкрафта, і шматки тексту — в Кінга?

      — Ця критика дуже правдива. Ще сім-вісім років тому я читав тільки таку літературу. Багато книжок того ж Кінга я прочитав по вісім разів. І казати після того, що ні, що в цьому плані я стерильний — просто смішно.

      — А те, що героїв вводиш на початку, забуваєш про них у кінці твору і навпаки?

      — Безумовно. Нема що виправдовуватись — це непрофесійність та й усе.

      — Ти зараз пишеш новий роман, про що він?

      — Це класичної форми роман, називається «Намір!». Книжка розказує про одного зовсім сільського парубка Петра, в якого раптом відкрилася феноменальна пам'ять.

      — Як в анекдоті про хлопчика з феноменальною пам'яттю? Коли конферансьє в цирку оголошує: «Зараз хлопчик із феноменальною пам'яттю обісцить весь перший ряд». Народ зривається з місць, а конферансьє продовжує: «Даремно ховаєтесь, у хлопчика ФЕНОМЕНАЛЬНА пам'ять»?

      — Цим анекдотом і починається книжка. До речі, цікаво в романі те, що юнак має свої плани, як він буде жити з тою пам'яттю. Що він піде в цирк, буде якимось там чудом-юдом виступати. А тим часом життя зовсім по-інакшому розвивається. Його відсилають у ще глибшу діру до бабці, котра при смерті. І він мусить доглядати за умираючою старою людиною. Він розуміє: та пам'ять, яка в нього відкрилася, — набагато глибша, ніж міг собі уявити. І не може собі дати ради. А вмирання старої жінки дозволяє йому побачити масштаби того, що з ним відбувається. Людина і смерть. І пам'ять.

      Щодо написання... Я читаю багато різної літератури. В якийсь момент воно перемішується в масу, в якій нічого не переважає, і тоді виходить текст. Пишу в два етапи. Перший — пишу для себе книжку, яку мені хотілось би взяти і почитати, а такої ще ніхто не написав. Другий етап — це підчищування тексту. Редагування твору з погляду читача. Адже можуть бути якісь моменти, зрозумілі тільки мені одному.

«Хотів би мати кілька «шестірок» і сам бути «шестіркою»

      — На якого ти читача орієнтуєшся?

      — На недурну сучасну молодь. Недурну — я маю на увазі ту, що знає, хто такий Ніцше і Сартр, але ці знання не надто обтяжують їх. Люди зі свіжим поглядом, які не надто переймаються тим, що з ними буде після прочитання моїх творів.

      — Свої рукописи ти показуєш комусь перед тим, як віддати їх у «Кальварію»?

      — Я їх навмисне показую різним людям, щоб вони дали різні оцінки.

      — Кому ти настільки довіряєш, що, з огляду на їхню думку, можеш змінити сюжет книжки. Може, Петрові Мацкевичу?

      — Ні. Я остерігаюсь довіряти одній людині повністю. Крім того, якщо мені неправильно порадять, і книжка провалиться, я, чого доброго, почну говорити: «Ах, це ти, казьол, мені нарадив!» Тому даю кільком недурним людям із зовсім різних середовищ. Кожен із них може порадити щось сенсовне.

      — Якби якесь видавництво запропонувало тобі більші гроші...

      — Я пішов би з «Кальварії». Розумієш, це ринок, а не родинні зв'язки. І в мене є бажання — заробляти собі на життя тим, що я пишу.

      — А як заробляєш зараз?

      — Недостатньо, аби повністю себе утримувати одним писанням книжок.

      — На сьогодні ти час від часу друкуєшся в кількох столичних газетах. Журналістика — це засіб заробити чи хобі?

      — Журналістика — це і приємно, бо дає щось у плані розвитку, і приносить гроші. Але якби я не був письменником, то був би не журналістом, а менеджером середньої ланки. Це коли ти маєш кілька «шестірок», але і сам є чиєюсь «шестіркою». Мені це не дуже подобається, але непогано виходить.

«Білизна від Любка Дереша»

      — Найчастіше ти буваєш у Києві та Львові. Які в тебе перші асоціації з цими містами?

      — Коли я приїжджаю до Києва — це для мене маленьке свято. Львів — трохи меланхолійний. Львів'яни, які довго живуть у місті, жаліються, що Львів їх пригнічує. Що він тисне на них. Для мене Львів заважкий, і жити в ньому — як із алкоголіком в одній хаті.

      — У якому місті чи місці ти бачиш себе в майбутньому?

      — Я продовжу традицію своїх сільських родичів: садити дерева, збирати порічки, агрус. Якось прищепили мені батьки, що треба iз землею спілкуватися, квіти сіяти. Я ходив у середню школу і виріс у містечку Пустомити. Там люди як тільки весна — одразу на городи.

      — А ти, мабуть, як Шевченко, — у бур'яни?

      — Два рази сховаєшся — на третій раз тебе знайдуть і змусять відробити все, що ти наховав.

      — Це в твого тата такий характер?

      — У тата, мами і бабці. Поробиш щось у батьків — потім до бабці помагати йдеш. А не прийдеш — баба буде дзвонити, питати, що це я там роблю, чого не приходжу, адже мав їй сіно зняти зі стриху і т.д. Там постійно є що робити. Є якийсь город — дві сотки біля хати. Весною це все треба привести в порядок. В сім'ї один син. Тато-мама на роботі. Тато напише зранку, що треба робити. Іншого вибору немає. Доводиться і порічки обривати, і лайно з-під пса викидати, і що хочеш.

      — А я думала, ти не відлазиш від комп'ютера...

      — А наді мною стоять прихильники, читають, що я друкую, жують канапки, у них із рота щось падає, а я їх підбираю з клавіатури і тим харчуюсь? (сміється).

      — Мабуть, багато героїв ти пишеш зі своїх родичів, знайомих?

      — Беру якісь цікаві риси в людей — злобливість, дивакуватість, привабливість. Це люди, яких я бачу щодня. Але такого, щоб один в один було — немає. Хоча буває, в моїх персонажах шукають себе. Знаходять якісь свої фрази. А потім у цих персонажів знаходять інші слова, яких вони не казали. Приходять: «Я такого не казав узагалі! Це не я!» Якщо не ти, то чого лізеш?

      Як правило, такі ситуації кумедно розв'язувалися, ми ставали колегами. Один хлопець, наприклад, був упевнений, що Фєдя з «Поклоніння ящірці» — це його товариш. І якби він зараз не переховувався від армії, він би прийшов і дав мені п...юлів. Я кажу: «Це ж не Фєдя! Імена ті самі, але я знаю ТВОГО Фєдю! Це не той Фєдя, і взагалі, я писав про Васю!» Ми так із тим хлопцем говорили, говорили. Потім виявилося, він зовсім не хотів мене залякувати, насправді він п'ятидесятник, ходить у церкву, і мене хотів туди привести. Тепер ми з ним іноді зустрічаємося, розмовляємо на богоугодні теми.

      — Якби твоє ім'я попросили для якогось бренду, на що б ти погодився — на макарони, олію, пилосмоки?

      — Знаєш, коли мене зараз на вулиці пізнають, у мене і так коматоз починається. Якби я знімався в рекламі, то це була б реклама про шкідливість тютюнопаління або якісь екологічні методи добування енергії. Якби пропонували великі «бабки», я б ще погодився рекламувати сонячні батареї. Я б казав: «Люди, ставте в себе в хаті сонячні батареї. І ми закриємо всі чорнобильські станції, які є в Україні!»

      — До речі, непогана була б реклама: «Білизна від Любка Дереша», еге ж?

      — Так, особливо дамські трусики. Абажаю красиву білизну на дівчині.

      — До речі, в тебе таке презентабельне прізвище. Сам придумав?

      — Це не псевдонім. За деякими свідченнями, прізвище Дереш з угорської означає «сивий». За іншими — «чорний кінь», а також «кат-екзекутор» (який не відрубує голови, а тільки лупить по срацi :-)). Таке мені принаймні казали.

Всього потрошку

      — Гроші для тебе — не дуже важливо?

      — Ну, як не важливо — живеш же з грошей. Вони займають свою нішу. Але не треба їх переоцінювати. Я пишу, щоб писати, але якщо за це заплатять гроші, я буду дуже вдячний.

      — Ось ти кажеш, що тебе коматозить, коли пізнають на вулиці. Але піариш себе, як тільки можеш...

      — Я хочу, щоби мої книжки читало багато людей. Хіба це злочин? Зараз культуру роблять куратори, люди, які знають, як представити мистецький твір. Написати книжку у наш час недостатньо. Її ніхто не буде читати, поки її не висвітлять відповідним чином. Зараз люди перевантажені інформацією, і якщо я хочу, щоби про мене почули, я не можу вдавати із себе кокетку, ніби я такий святенький і піар — це не для мене, а для продажної сволоти.

      — Тобі не хотілося б змінити свою зовнішність? Наприклад, зробити пірсинг або півголови поголити. Або вдягнути сережку?

      — У мені нема тої енергії, яку люди використовують, щоб зробити собі якісь дивацтва: татуювання, шрами тощо. Сили того роду я вклав у папір, і мені не хочеться з собою ще щось чудити. Не відчуваю бажання одягатися виклично. Не ношу вишиванок. У мене має статися якась велика психо-духовна криза, щоб я одягнув вишиванку.

      — Вишиванка — це ніби шароварництво?

      — Та ні... Кожен має право мати в голові свої шаровари.

      — Де тобі, зазвичай, пишеться найлегше?

      — Де є можливість усамітнення. Бажано, щоби нікого не було в приміщенні. Щоб ніхто не відкривав дверей, не заглядав. Можна включити музику. Якщо дати гучну музику, в якийсь момент перестаєш її сприймати. Вона ж, відповідно, поглинає якісь інші відволікаючі шуми.

      — Кава? Чай?

      — Якщо вживати каву й чай під час роботи, розсіюєшся.

      — Вночі? Вдень?

      — Направду то не має значення. Хоча найкраще мені пишеться в другій половині дня.

      — Тобі треба походити кілька годин, поміркувати над життям?

      — Після чергового твору треба довший етап. Щоб походити по «дзіскацєках», пройнятися настроєм.

      — У тебе дома є «дзіскацєки»?

      — Були і є. У школі на дискотеки ходив. Були ж дівчата, які мені подобалися і які ходили туди. Було б по-дурному тягнути їх у бібліотеку. В нас аж два клуби. Один називається «Клуб «Нічка», і звучить доволі по-рагульськи — «Клубнічка», а є ще так званий «Озерний край». За Пустомитами є штучні стави. Там побудували якусь забігайлівку. Поставили водяний спуск, і ввечері молодь збирається там, тусується. Один чоловік сп'яну поліз на цю штуку, хотів головою вниз спуститися, а його там якось проштрикнуло залізякою... і — на смерть.

      — Щодо тусовок... Ти буваєш у київській і у львівській. Вони чимось відрізняються?

      — Так, як я знаю по оповідях товаришів, у Києві п'ють сильніше.

ДОВІДКА «УМ»

Дереш Любомир Мирославович

       Дата народження: 3 липня 1984 року.

       Рід занять: письменник і майбутній економіст.

       Творчий доробок: «Культ». «Поклоніння ящірці», «Архе» перекладені в Росії, Польщі, незабаром — у Німеччині, Сербії та Італії. Частий гість книжкових свят у Кракові, Берліні, Франкфурті-на-Майні тощо.