Із першим уроком до Європи

      «Ех, шкільні роки чудові...» — згадувалася пісенька зі шкільних років, коли я впевнено крокувала по вранішньому місту серед гамірної малечі, що поспішала до своїх шкіл із букетами квітів.

      — Мамо, мені дороги не видно через цього букета, — жалівся хлопчик, років шести, з величезним букетом осінніх квітів, котрого мама вела за руку. З усього було видно, що малому не зовсім зрозуміло, чому його зрання витягли із теплого ліжечка і ведуть у якусь «невідому» школу.

      — Йди, Андрійку, жвавіше. Той букет тобі дорогу до знань прокладе, а ти лінуєшся його нести, — повчала мама сина, певно, хвилюючись у відповідальний день не менше за малого.

      Мабуть, немає жодної дорослої людини, котра б не згадувала про свої шкільні роки, ну принаймні про окремі з них, з особливим душевним теплом, як про неповторну юність. У тому, що ця юність дійсно неповторна, пересвідчилася і журналістка «УМ», намагаючись «перепрофілюватися» в одинадцятикласницю однієї з київських шкіл. Попри всі старання скинути з себе (аж страшно сказати) 6 років практично неможливо, одинадцятикласниці з мене не вийшло, бо все-таки 23 — це не 16. Проте побувати в учнівській тусовці як свій серед своїх мені все-таки вдалося. Враження — ніби тих шести років і не було.

Першокласників на кожного старшокласника не вистачило

      — Діти, до вас сьогодні завітала учениця із сусіднього училища, аби перейняти досвід нашої школи, — пафосно відрекомендувала мене директор Київської спеціалізованої школи №200 із поглибленим вивченням англійської і французької мов Тетяна Александрова.

      Усі як один одинадцятикласники обернули голови, щоб побачити, кого це ще доля закинула до їхньої школи. Допитливість в учнівських очах змінювалася по-різному: в одних очі згасали байдужістю, інші морщили лоба, не розуміючи, що відбувається, одна з краль, оцінивши мене з голови до п'ят, відразу невдоволено відвела очі, проте переважна більшість доброзичливо сприймала «новобранку».

      Згодом я опинилася в почесній шерензі одинадцятикласників. Пафосно звучали слова народних депутатів, котрі з'їхалися на святкову лінійку, щоправда, з пустими руками. Як завжди, кумедно раділи своєму першому приходу до школи першачки, розказуючи віршики, ковтаючи окремі літери. Відлунав перший дзвоник у руках першокласниці на спині в одинадцятикласника — словом, 15 хвилин звичайних процедур і навчання нового року розпочато.

      Першими зайти до навчальних класів випала честь одинадцятикласникам і першачкам. Допоки я розшукувала, кого з малюків повести до храму знань, їх просто розібрали в мене на очах. Воно й не дивно, адже, за словами директора, їхня школа — не виняток із загальнодержавної тенденції до зменшення учнів першого класу.

      — Тривалий час загальна кількість учнів по школі трималася більш-менш стабільною — близько 1700 дітей, наша школа найбільша в районі, а сьогодні прийшло тільки 1335 учнів, набираємо чотири перші класи кількістю 110, а в цьому році випустили 174 учні 9-х класів, от і маємо зменшення, — констатує Тетяна Миколаївна.

      Піднімаючись до класів, учениця 11-А Аліса, а саме в цей клас я приписалася «спостерігачем», розповідає, що до школи збиратися не хотілося, бо атмосфера в класі не зовсім затишна — «кожен у своїй компанії».

      — А чи страшно до 11-го класу переходити? — запитую.

      — Ні, зараз не страшно. Це через рік страшно буде, я поки що не знаю, куди буду вступати, така невизначеність і лякає, — розповіла старшокласниця.

«Хто сказав, що підручниками старші класи забезпечені на 80 відсотків?»

      Класна кімната одинадцятого класу групи «А» школи №200 традиційно розцяцькована всеможливими національними атрибутами. Стенди про колишню доблесть українського козацтва — гетьманів та клейноди України, портрети Михайла Грушевського, Тараса Шевченка, Василя Стуса, ба навіть рушничок і розписані миски на стінах, певно, покликані гартувати національну гордість у свідомості учнів.

      Зайшовши до класу, мої «однокласники» по-діловому розсілися по своїх місцях. З усього було видно, що вони таки засумували протягом літніх канікул за шкільною атмосферою. Не встигла я примоститися на стільчик за останньої партою, як швидко знайшлася його господарка. З вибаченнями я окинула оком клас, щоб десь примоститися і не повірила своїм очам. Виявилося, що тут хлопці сидять тільки із хлопцями, а дівчата тільки з дівчатами.

      — А в нас не зовсім дружний клас, хлопці самі по собі, — пояснила блакитноока дівчина, що люб'язно запросила мене сісти біля неї.

      За якусь мить класний керівник Зінаїда Гладченко зорганізувала учнів одержувати підручники. Оцінюючи ту купку книжок, що лежала на останній парті, можна було сміливо робити припущення, що їх на весь клас точно не вистачить.

      — Так і є, підтвердила моя сусідка, — одержавши на руки тільки три книжки.

      Приємно, що за 6 років після закінчення мною школи нових підручників побільшало. Підручники з фізики, астрономії, алгебри, новітньої історії України, літератури та мови видрукувані вже після 2000 року, проте погано те, що ними учні зовсім не забезпечені.

      — Ви можете зв'язатися із торішніми випускниками і домовитися з ними про книжки, нехай вони вам їх або подарують, або перепродадуть, — вказала вихід із ситуації Зінаїда Іванівна. Які знайомі слова, згадалося, як і я свого часу мандрувала в пошуках невиданої книжки.

      — А по телебаченню передавали, що старші класи забезпечені підручниками на 80%, хто таке сказав, коли більш ніж половини посібників ми не одержуємо, — скаржилася одна з відмінниць класу.

      — І я чула, що на підготовку дитини до школи необхідно 3 тисячі гривень, а якщо більше потрібно, тоді що? — гірко посміхається її сусідка, пояснюючи, що цього року у п'ятий клас пішла ще й її сестра. Розмови перервав дзвінок.

      — Діти, пам'ятайте, що у нас попереду святковий урок, — нагадала Зінаїда Іванівна.

      — Оце тобі, а скільки ж у нас сьогодні святкових уроків, — розгублено перепитав кругловидий учень, зірвавши сміх у всієї аудиторії.

Юля Тимошенко по-учнівськи

      Тема першого уроку в старших класах усіх українських шкіл за рекомендацією Міністерства освіти і науки була про євроінтеграційні процеси України. «Україна в загальноєвропейському просторі» — так сформулювала тему першого святкового уроку класний керівник для свого класу.

      Звичайно, що тема надзвичайно складна для сприйняття навіть одинадцятикласниками, і вчителям, чесно кажучи, не позаздриш, адже викладення матеріалу вимагало від них не тільки знань з теми, а й винахідливості та фантазії, щоб учні не позасинали на першому ж, хоч і святковому, уроці. Треба віддати належне Зінаїді Іванівні, котра досить вдало вирішила цю проблему. Зважаючи на те, що і вона до останньої хвилини не знала, що на уроці на неї чатує доскіпливе око журналіста, вчителька почувала себе досить природно і демонструвала свій звичайний щоденний подвиг.

      — Українці вперше розорали землю, у нашого народу з'явилася перша Конституція в світі Пилипа Орлика, ми гідні європейської спільноти і питання, як нам її досягти, залишається за нами, — коментувала Зінаїда Іванівна.

      Після екскурсу в минуле і розповіді про те, що ж таке той Європейський Союз і з чим, а головне як його Україні з'їсти, учням було запропоновано розбитися на творчі лабораторії для того, щоб вирішити цікаві індивідуальні завдання. Приміром, привітати від України Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, провести прес-конференцію українських політиків щодо вступу в ЄС, написати англійською мовою відкритий лист своїм ровесникам у країнах Євросоюзу або ж написати твір-есе «Україна на шляху до євроінтеграції».

      Моє бажання взяти участь у написанні твору-есе, на жаль, не здійснилося, оскільки завдання, як і слід було очікувати, були підготовлені учнями заздалегідь. Тому як мені, так і решті учнів, котрі не готувалися раніше, довелося тільки пасивно слухати запропоноване.

      Отут уже старшокласники й мали можливість порозмірковувати над тим, чому Україна ще не є членом європейської спільноти — шишки полетіли у бік таким явищам, як корупція, невідповіднiсть європейським стандартам, недієздатнiсть українського законодавства.

      — Юліє Володимирівно, як ви вважаєте, що повинна зі свого боку зробити молодь для прискорення інтеграційних процесів України, — перепитую в учениці, котра на вдаваній прес-конференції перевтілилася в прем'єр-міністра.

      — Нам, ой, тобто молоді, перш за все необхідно мати гарні знання, вчитися, вчитися і ще раз вчитися, — переймаючи стиль розмови нашої Юлі, впевнено відповіла учениця.

Розумники зростають в арифметичній прогресії, а байдужі учні — в геометричній

      — За 36 років моєї роботи в школі можу з упевненістю сказати, що діти сьогодні набагато розумніші, аніж були раніше, в старших класах вони вже свідомі громадяни своєї країни і точно знають, чого хочуть від життя, — розповідає Зінаїда Іванівна, після того, як я відрекомендувалася кореспондентом.

      Приміром, чого варто було Зінаїді Іванівні витримати «допити» її учнів у той час, коли на Майдані розгорталася революція. В класі влаштовували справжні баталії, і вчителька повинна була прогнозувати події без права на помилку. І сьогодні учні слідкують за подіями як внутрішнього життя українців, так і за зовнішньополітичними баталіями.

      — Учитель мусить постійно тягнутися за своїми учнями, оскільки він не має права спасувати перед ними, раз схибиш, не зможеш дати достойної відповіді — і вже зовсім інакше до тебе ставлення, — розповідають учителі школи.

      Та поряд із цими шкільними рядами поширюється і байдужість не тільки до навчання, а навіть і до життя.

      — Важко змусити учнів проявити ініціативу, взятися за якусь справу, молодь впадає в якусь незрозумілу пасивність, чого раніше не могло бути через відлагоджену систему постійного залучення до різноманітних справ, — зізнається Зінаїда Іванівна.

      А тим часом відлік класно-урочних годин розпочато, а гортання шкільного календаря неповторних днів так швидко виводить у доросле життя...