Криза з бронзовим відтінком

      Локальні успіхи жіночих клубів «Мотор» та «Спартак» на початку нового століття й бронзові медалі дівчат зі збірної України на Олімпіаді-2004 наводили на думку, що у вітчизняному гандболі справи почали змінюватися на краще, і переможні традиції Ігоря Турчина після періоду стагнації потроху відроджуються. Але ті, хто «вариться» в цьому казані, бачать інші тенденції — щодо деградації. І наші ветерани ручного м'яча, кількості олімпійських чемпіонів серед яких може позаздрити чимало країн, ще на початку року почали бити на сполох — коли пішов у відставку президент федерації Віталій Рева, екс-міністр із надзвичайних ситуацій. Уявіть собі, яким міг би бути розвиток цього виду спорту в країні, якщо на вівтар олімпійського досягнення жіночої збірної було покладено майже всі мізерні фінансові можливості профільного міністерства. НОК України також допоміг чим міг, аби підопічні Леоніда Ратнера мали належні умови для підготовки до найважливішого виступу в кар'єрі. Зважте, що серед тих, хто підставив плече у важливий момент, не було Федерації гандболу України, яка за першим пунктом свого статуту відповідає за розвиток цього виду спорту. Причина відома — у ФГУ ніколи не було грошей. «Стару гвардію» федерації цілком влаштовував підхід, коли гандбол перебуває на балансі Держкомспорту, тож нехай держава і допомагає. Якщо ні — можна використати можливості клубів. Про те, що найуспішніший за результатами ігровий вид спорту може самотужки знайти джерела фінансування, ніхто й не замислювався.

      Наприкінці вересня відбудеться звітно-виборча конференція ФГУ, яка може дати поштовх для відродження гандболу. Звичайно, якщо зламає негативні стереотипи. Принаймні це хоче зробити Владислав Миленький — заступник міністра у справах молоді, сім'ї та спорту, який став одним із кандидатів на посаду президента ФГУ.

      — Коли я лише прийшов у колишній Держкомспорт, то дізнався, що попередній президент Федерації гандболу все покинув і пішов із посади, — каже Владислав Миленький. — І коли я поспілкувався зі знаменитою гандболісткою, без перебільшення, усіх часів і народів, Зінаїдою Турчиною, мені стало просто боляче. Як можна було так загубити український гандбол із його переможними традиціями? Я ж маю змогу й бажання допомогти ручному м'ячу вийти з кризи. На мій погляд, тут є усі передумови, щоб у цей вид спорту прийшли спонсори та інвестори...

      — Чому держчиновник обирає саме гандбол?

      — Я «ігровик» з дитинства — ходив у секцію хокею, а професіонально займався бадмінтоном. І зараз кілька разів на тиждень знаходжу час, аби пограти у футбол, гандбол, волейбол. Тому не можу залишатися осторонь одного з найулюбленіших ігрових видів спорту. Тим паче що знаю достатньо людей, які спроможні попрацювати на відродження гандболу.

      Ручний м'яч завдяки своїм досягненням заслужив право стати одним із пріоритетних видів спорту в нашій країні. Звичайно, потрібно суттєво змінити стиль роботи ФГУ, запровадити концепцію із назвою, приміром «Разом за гандбольну Україну». Власне, напрацювання вже є.

      — У чому конкретно полягають ваші пропозиції?

      — Основою тут повинна стати комплексна програма розвитку гандболу на 2006—2012 роки. Для її реалізації слід залучити молодих і енергійних фахівців із менеджменту. У ФГУ мають працювати саме менеджери, які забезпечили б надходження позабюджетних коштів. (А зараз, до речі, у федерації працюють головним чином... арбітри.) Слід також провести роботу з телекомпаніями на предмет трансляцій гандбольних матчів. Але починати треба з фундаменту — дитячо-юнацького гандболу. Адже подивіться: в нас лише три клуби мають команди дублерів. Потрібно спільними зусиллями відродити проведення на достатньому організаційному рівні наймасовіших змагань серед дітей та підлітків — «Стрімкий м'яч».

      Зараз у системі підготовки резерву для національних збірних працюють кадетська (до 16 років), юнацька (до 18 років) та молодіжна (до 21 року) команди. На весь інститут збірних потрібно щонайменше 4 мільйони гривень на рік. Профільне міністерство на шість збірних виділяє 1,2 мільйона. А федерація, яка, власне, й відповідає за розвиток гандболу, у збірні не вкладає зовсім нічого. З таким фінансуванням наші молоді гандболістки не мають нормальних умов підготовки до першостей світу та Європи. Але ж без достатньої кількості зборів важко досягти зіграності представників різних клубів, тому для федерації зручно було б «віддати» збірні окремим командам. Зникає мотивація для підготовки збірників, і школи втрачають сенс свого існування. Останнім часом закрито по одному відділенню ДЮСШ у трьох областях та Кіровоградське УФК. Тут гострою є також проблема наставників: у нас зміну готують 535 тренерів, і лише 338 із них — штатні. За допомогою ефективного менеджменту та співпраці з місцевими структурами потрібно подбати про підвищення заробітної платні тренерів, збільшення витрат на навчально-спортивну роботу.

      До речі, наш Мінмолодьспорт до кінця року встановить в Україні 181 майданчик для занять спортивними іграми, і з них близько 100 матимуть гандбольні розміри. Крім того, федерація сприятиме налагодженню якісної та цивілізованої співпраці кожного клубу з ДЮСШ.

      — У нас і професіональний гандбол, м'яко кажучи, не відповідає сучасним вимогам...

      — Першочерговим пріоритетом тут є утворення Професіональної гандбольної ліги з проведенням атестації клубів. При цьому до уваги повинні братися такі критерії, як інфраструктура, правовий статус, фінансовий потенціал, підготовка резерву. На сьогодні арени, які відповідають сучасним стандартам, є лише в Києві, Донецьку, Запоріжжі та Харкові. Це питання потрібно розв'язувати за рахунок створення сприятливих умов для інвестицій у будівництво спортивних споруд. Меценати та спонсори прийдуть у гандбольні клуби, якщо вони гратимуть у конкурентоспроможному чемпіонаті України й гідно виглядатимуть на міжнародній арені. А це — сфера діяльності федерації.

      Є ще безліч технічних питань. Але щоб усе це зробити, на найближчій звітно-виборчій конференції необхідно внести суттєві корективи до статуту ФГУ та регламент проведення змагань. Те, що в нас не розігрується Кубок України, — просто нонсенс. А хіба не сприятимуть популяризації гандболу в Україні престижні міжнародні турніри? Дивує, що при наявності осіб, зацікавлених у проведенні турніру пам'яті колишнього президента ФГУ, Героя України Вадима Гетьмана, федерація відмовилася свого часу від цих змагань. Думаю, ми повинні відродити цей турнір під патронатом Президента Віктора Ющенка.

      — У міністерстві ви відповідаєте за спортивні споруди. Тому цікаво було б почути про ваше бачення матеріально-технічної бази вітчизняного гандболу.

      — Тут справді назбиралося чимало проблем. Ми повинні провести інвентаризацію спортивних залів (зрештою, як і професійних гандбольних клубів та масових змагань). У співпраці з державною адміністрацією Києва, Міністерством у справах сім'ї та молоді і спорту вирішується питання будівництва комплексу ігрових видів спорту. Думали повернути в державне управління київський Палац спорту, який в останні роки часто не відповідає своєму призначенню. Але з'ясувалося, що попередня влада віддала його за безцінь на багато років якомусь товариству з обмеженою відповідальністю. Хоча ця арена, яка була свідком унікальної серії перемог жіночого клубу «Спартак», мала б якнайчастіше приймати в тому числі й гандбол, і носити ім'я легендарного тренера Ігоря Євдокимовича Турчина. Про це вже багато років говорять не лише у гандбольних колах.

      Основним же критерієм матеріально-технічного забезпечення є створення мережі спеціалізованих баз, на яких плідну підготовку могли б проводити всі збірні команди України. Сьогодні з цією метою використовують центр підготовки «Авангард» у Пущі-Водиці, санаторії-профілакторії порту «Південний» (Одеська обл.) та гандбольного клубу «ЗТР» (Запоріжжя). Також гандболістам та представникам інших ігрових видів спорту потрібно повернути після реконструкції базу в «Святошиному», необхідно покращити умови підготовки на базах «Спартак» в Алушті і «Тисовець» у Карпатах. Усі бази ми маємо забезпечити сучасним обладнанням.