Тут навчається 400 учнiв, коли вона розрахована на 250. (Фото Володимира СТАДНИКА.)
Сім'я, що не дбає про своїх дітей, втрачає статус родини. Там, де немає піклування про свою кров, немає розуміння того, що без відданої самопожертви неможливий завтрашній день, тільки сіється бур'ян роздору, що приглушує цвіт квітів майбутнього — дітей. А чи має право країна, що не турбується про своїх дітей, називатися державою і об'єднуватися в націю?
Сьогодні, коли близько п'яти з половиною неповнолітніх українців йдуть до школи, це запитання більш ніж актуальне. Не варто нині збиватися на патетику й говорити «великих слів велику силу», не будемо забирати чужого хліба, потрібно просто зазирнути в сусіднє село, щоб зрозуміти, яка ми родина і чи маємо право нею називатися.
Кожен, хто побував у районному центрі Сквира на Київщині, не міг не помітити масштабну недобудовану конструкцію, що проймає душу чорними безжиттєвими вікнами посеред міста. Мiсцевий люд відразу підкаже прибульцю, що тут будувалася школа, та за злою іронією долі перетворилася на довгобуд, якому вже добігає другий десяток років.
Замість сміху гамірної малечі тут поміж стінами свище вітер. «Шкільне» подвір'я замість клумб, квітників і написами на асфальті цьогорічних випускників позаростало бур'янами, і користь та радість із цієї ділянки хіба що козам, що безтурботно прилаштувалися посеред двору жувати травичку.
Зайшовши до «вітальні» школи, розумієш наскільки проектний задум альма-матері був вдалий. Триповерхова, на два крила школа з просторими класними кімнатами, широкими вікнами, двома актовими залами, їдальнею, двома спортзалами та двома лабораторіями — все для того, щоб навчання для дітей було якнайкраще зорганізовано.
Час від часу повз школу, поспішаючи у своїх справах, пробігають сквирівці, вони вже давно навчилися не помічати пустку, і не крають собі серце, дивлячись на неї. От тільки яка бабця, що чимчикує повз довгобуд, зупиниться на мить і, ніби вшановуючи пам'ять школи, осудливо похитає головою, подумає про те, яка школа будувалася сину, а вийшло так, що й онук сюди не потрапить.
Бувають у «своїй» школі й учні. Своїми руками на стінах будівлі на знак протесту вони понаписували все те, чого їх тут так і не навчили. І примітивний напис одного із таких творінь «Тут був Саша» породжує запитання, а чому б, власне кажучи, цьому Саші тут не бути, тут не навчатися, не жити і не любити. І якщо не тут, то де?
Будівництво, котре мало б мати горду назву — Сквирівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1, розпочате у другій половині 80-х років на кошти Чорнобильського фонду. Звісно, що після горе-аварії на атомній електростанції, тодішня влада намагалася хоч якось залагодити свою провину зведенням школи для дітей так званої чорнобильської зони. Під час закладання першого каменя давалися гучні обіцянки збудувати школу за 11 місяців, котрі нині розтяглися на довгі роки.
Нова школа тут була дуже потрібна як двадцять років тому, так і сьогодні, адже всі п'ять сквирівських шкіл переповнені дітьми майже вдвічі.
«Водночас унаслідок реформації наша школа-ліцей розділилися на два заклади навчання — школу і ліцей, ліцей так і залишився в своєму приміщенні, а для школи довелося шукати нового пристанища, — розповідає начальник відділу освіти Сквирівської райдержадміністрації Віталій Гальчинський. — З урахуванням того, що будується нова школа, ми орендували в місцевому вищому професійному училищі №29 один із корпусів, щоправда це приміщення для навчання не зручне і не відповідає ні санітарним, ні освітнім вимогам».
Приміщення, в котре довелося перебиратися учням першої школи, першопочатково призначалося для утримування... злочинців. Збудована в позаминулому столітті, в'язниця мала хороший підвал, де були камери для ув'язнених — тісні кімнатки з невеличкими загратованими віконечками вгорі, і два поверхи надземної споруди.
Коли потрапляєш на подвір'я нинішньої першої школи, і бачиш високу, старовинну ретельно вибілену будівлю із маленькими вікнами і чорним фундаментом з крихітними віконечками, що визирають з-під землі, нічого іншого як асоціація з в'язницею на думку не спадає. Височенні, проте аж надто вузькі дерев'яні двері, ще більш висока аркоподібна стеля, старовинні дерев'яні східці і перила, тісні кімнатки, що слугують за навчальні аудиторії та страшний, ба навіть моторошний підвал — будинок, в котрому краще було б відкрити музей жертвам репресій, а не школу.
«За нашими підрахунками, цій споруді не менше 125 років, мабуть, тут розташовувалася місцева ще царська поліція, а в підвалі утримувалися злочинці. В'язницею наша школа була більш ніж півстоліття, а починаючи з 50-х років будинок переобладнали під училище. Старші люди говорять, що в одній із камер підвалу енкаведисти чинили розправу із «ворогами народу», а під час ремонту виявили, що в одній із стін камери глибоко в'їлася кров», — розповідає директор школи Леонід Сарафинюк.
Єдине, що у школі сьогодні нове — це зроблений перед новим навчальним роком косметичний ремонт, решта — годиться для музейних експонатiв. Приміром, близько сотні учнів цієї школи сидять за партами «здравствуй старість». За ними здобували знання ще наші бабусі — грубі дерев'яні конструкції, з проймами для пляшечки з чорнилом та пера. Дивлячись на таку екзотику, навіть і не віриться, що за вікном ХХІ століття — вік комп'ютеризації.
У тісній та темній учительській кімнаті цієї школи в куточку поруч із Віктором Ющенком є і портрет Юлії Тимошенко. Поряд — робочий куточок, поки що пусті полиці для класних журналів, чотири стареньких столи і... лави, звичайні, українські, добротні, прикриті рядном, що слугують за стільці сільським освітянам. Музей народної освіти, та й годі.
«Коли ми в 1991 році переїжджали в це приміщення, тут не було нічого, окрім облуплених стін і старих меблів, що дісталися школі від технікуму, — зізнається Леонід Васильович. — У нас не було ні стільця, ні стола, оскільки вся матеріальна база залишилася у ліцеї, отож і змушені були протягом цих років випрошувати в місцевих підприємств для школи все, що тут є сьогодні».
Учням школи довелося навчатися в приміщенні без підведених води, каналізації та тепла. Взимку температура у класах сягала 11оС, оскільки тепло від котельні, що була за сто метрiв від школи, губилося ще по дорозі до неї. Нині за спонсорські кошти поряд зі школою зведена газова котельня, котра дає і тепло дітям, і заощаджує 26 тисяч державних коштів (якщо до побудови нової котельні на вугілля витрачалося до 30 тис. грн., то сьогодні собівартість опалення не більше 4 тис. грн.). За державний же рахунок школа змогла придбати тільки один газовий котел.
«У підвалі ми зробили туалети, підвели воду, тому спільними зусиллями нам таки вдалося облаштувати школу краще, проте і нині в дітей немає ні спортзалу, ні спортивного майданчика, ні їдальні, ні робочих майстерень», — коментує директор.
Зі школою межує вкрай занедбане без вікон та дверей колишнє ще одне приміщення ВПТУ №29. Цей будинок, коли він ще був у більш-менш прийнятному стані, директор школи Леонід Сарафинюк просив віддати школі під спортзал та майстерні для трудового навчання, проте директоровi так і не вдалося відбити будівлю для потреб дітям школи.
«Набридло постійно до кожного ходити з протягнутою рукою, хотілося, щоб уже й до освітян почали обертатися обличчям, бо це не вчителям потрібні стільці та столи, а нашим дітям», — говорить, опускаючи очі, директор.
Про те, що сільська освіта не відчуває підтримки ні від держави, ні від місцевої влади, засвідчив і загальний аж ніяк не святковий, песимістично-обурливий настрій учителів цієї школи.
«Підстав для суму набагато більше, аніж для радості, подивіться, в яких умовах ми змушені працювати, обіцяли позамінювати хоч вікна та двері, та вже п'ятий рік тим обіцянкам, наразі вирішується питання тарифікації — навантаження на вчителя, і хто його знає яка в нас буде ставка, і скільки ми будемо одержувати», — говорять вчителi.
Педагоги зізнаються, що ремонт у школі робився більше зусиллями батьків, аніж коштами держави. На 500 грн., котрі були виділені з державного бюджету, змогли б тільки провести ремонт у п'яти класних кімнатах, коли в школі таких класів 19. Без оптимізму освітяни сприймають гучні обіцянки нинішнього уряду збільшити зарплату на 57%.
«Ми вже обіцянками нагодовані, в житті не все так гарно, як нам обіцяють, от і в цьому році пообіцяли підняти заробітну плату, проте зменшать навантаження на вчителя за рахунок урізання факультативів, гурткової та індивідуальної роботи, тому навряд чи зарплата зросте удвічі», — говорять учителі. Немає у школi i комп’ютерного класу, 3 комп’ютери, купленi за кошти спонсорiв, — от i все технiчне оснащення школи.
Сьогодні з навантаженням на сільського вчителя дійсно є проблеми, оскільки кількість учнів зменшується чи не вдвічі. Якщо в цьому році Сквирська загальноосвітня школа №1 випустила 114 учнів після дев'ятого класу, то до першого класу приймає тільки 34 учня, тобто випустила чотири класи, а ледь набирає два. Зрозуміло, що відпрацювати ставку — 18 годин на тиждень за таких обставин вчителі не зможуть (34% учителiв цiєї школи працюють без ставки). Не маючи можливості заробити на прожиття в школі, вчителі шукають іншого заробітку або ж підробітку. Батьки учнів цієї школи добре знають, що учительку свого вихованця, окрім школи, можуть зустріти на базарі, де жінка підробляє, продаючи одяг. А влітку чоловіків-вчителів можна застати посеред Києва, але не за відпочинком, а в робочому одязі з кельмою в руках, адже з метою підзаробітку наші освітяни змушені виконувати ремонтні роботи. За словами вчителів, тут кожен прилаштовується як може, і в кого, окрім ясної голови, є ще й золоті руки, то прибутки родини можуть різко зрости, якщо вчитель після роботи, приміром, кладе сусіду плитку чи стелить вигонку.
«Учителі тримаються за свої місця з простої причини — у нашому невеличкому містечку немає іншої роботи, а так би чи не кожен, не замислюючись, змінив роботу на ту, де більше поваги та доходів», — відверто зізнаються вчителі.
Коли школа перебралася в це приміщення, під бібліотеку було відведено кімнатку не більше 8 м2, котра нараховувала всього тисячу книг, переважна більшість з яких були морально застарілі.
«Спільними зусиллями, де тільки могли по підприємствах та організаціях поназбирували додаткової більш цікавої літератури і сьогодні маємо 9 тисяч книг, та хіба хто цінує нашу роботу, — говорить шкільний бібліотекар Алла Кучер, котра вже тридцять років пропрацювала в школі. — І до сьогодні, приміром, бібліотекар у школі не є працівником освіти, а культури. Незважаючи на те, що ми працюємо в тих самих умовах, що й учителі — проводимо бібліографічні уроки, організовуємо позакласну роботу, нам говорять, що ми не беремо участі в навчально-виховному процесі, а тому не маємо права одержувати ні оздоровчі, ні преміальні, то де ж тут справедливість?»
Терплячи образи та нерозуміння, наш учитель все ж таки приходить на роботу і, судячи з результатів, сумлінно її виконує. Минулий навчальний рік для першої Сквирської школи відзначився 23 призовими місцями на районних олімпіадах. З 32 цьогорічних випускників 13 вступили до технічних та вищих навчальних закладів.
«Минулого року я перейшла до першої школи з ліцею, і дуже радію з того, що маю тут більше друзів, учителі цієї школи більше вболівають за своїх учнів і заохочують до навчання, можна сказати, що я патріот своєї школи», — говорить одинадцятикласниця Ірина.
P. S. На виїздi зі Сквири нам трапився гурт хлопчаків, що ганяли м'яча. Розговорилися...
— А мені вже й хочеться до школи, я найбільше люблю математику, фізкультуру, трудове навчання і перерви, — поділився п'ятикласник Коля.
— От якби ще й в новій школі... я мрію навчатися у школі на три поверхи, на першому добре було б, якби знаходився басейн і великий спортзал, на другому — їдальня та великі класи, а на третьому величезний сучасний комп'ютерний клас, — розповів про потаємне шестикласник Вадим.
... А тим часом триповерхова недобудована школа проймає душу чорними вікнами.
Школа у примiщеннi в’язницi як символ нашої освiти.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
