Попо, який продовжить пісню Армстронга

      Представники різних видів спорту констатують: їхні галузі в Україні перебувають у жахливому стані, і успіхи наших спортсменів приходять не так завдяки чомусь, як усупереч. 25-річному гонщику Ярославу Поповичу вдалося пробитися до еліти професійного велоспорту, але свій шлях нагору уродженець Львівщини торував за кордонами України. Два роки тому він був третім на багатоденці «Джиро д'Італія», а цього сезону, змінивши команду, вперше виступив на найпопулярнішій гонці у світі — «Тур де Франс». З питання, як саме Попо, так звуть Ярослава професіонали, сам оцінює свій виступ на «Великій петлі», і розпочалося спілкування уродженця села Калинівка Самбiрського району з представниками столичних мас-медіа.

Майбутнє в рожевих тонах

      — Чесно кажучи, у Франції я розраховував потрапити до десятки кращих спортсменів, але опинився лише на 12-й позиції. Останні дні гонки ходив дещо сумним, та один із тренерів нашої команди «Діскавері ченнел» заспокоїв мене, сказавши, що, якби я не працював на Ленса Армстронга, то міг би бути і на 8-му місці (ні для кого не секрет, що завданням американської «стайні» було здобути сьому поспіль перемогу на Єлісейських Полях для свого лідера. — Авт.). Справді, мені нерідко доводилося возити воду й підтримувати потрібний для нашого лідера темп гонки. Після цих пояснень мене дещо «попустило». Хоча все одно залишився незадоволений своїм виступом на гірських етапах.

      — Яким у повсякденному спілкуванні є легенда велоспорту Ленс Армстронг?

      — У нього немає й натяку на зіркову хворобу — цілком нормальна людина. Перші дні «Туру» він був дещо напруженим і надто зосередженим. Але коли побачив, що може покластися на гонщиків своєї команди, спілкуватися з ним стало легше, і Ленс уже дозволяв собі жартувати. Наскільки дружний і злагоджений у нас колектив, продемонструвала командна гонка з роздільним стартом, у якій нам не було рівних...

      — Вигравши свій сьомий титул у Парижі, Армстронг оголосив, що залишає велоспорт. Чи готові ви стати лідером «Діскавері ченнел»?

      — Звісно, замінити Ленса важко, але, коли мене брали в команду, справді були розмови з тренерами, які підкреслювали, що на мене розраховують, маючи на увазі приціл на капітанство. Нині «Діскавері» планує підсилитися двома гонщиками для виграшів етапів багатоденок, а за два-три роки можна сподіватися й на загальний успіх одного з нас. Проте лідерство требе заслужити. У нашій команді винагороди дають за конкретні успіхи, а не просто за ім'я. Наприклад, казах Олександр Винокуров у відповідь на запрошення до «Діскавері ченнел» зажадав багато грошей, через що й перестав цікавити наших босів.

      Існує ймовірність, що наступного року я братиму участь відразу й у «Джиро», й у «Турі», хоча це дуже велике навантаження на організм. Але це проясниться вже ближче до стартів.

      — Американці полюбляють своєрідні повернення. На вашу думку, чи не змінить Армстронг своє рішення розлучитися з велоспортом?

      — Мені здається, що Ленс — людина слова. Ймовірність, що він не повернеться на трасу, я б оцінив у 80 відсотків.

      — Як у команді поставилися до вашої перемоги в заліку молодих гонщиків?

      — Ви знаєте, у нас працює колектив однодумців, тому всі партнери мені допомагали й підтримували, так що біла майка — це не тільки моя заслуга. В італійців, приміром, так не заведено, бо там кожен працює на себе. Виграти ж у росіянина Кашечкіна було не так і легко, бо він також їздить, працюючи головою.

      — У яких компонентах майстерності ви можете додати?

      — Перш за все у гонці з роздільним стартом. Вигравши її на «Турі», Армстронг зняв усі питання стосовно того, хто є найсильнішим. Тобто успіх на «розділці» — запорука загальної перемоги. Також треба більше працювати головою, бо не все вирішується фізичною силою.

      — Порівняйте, будь ласка, «Тур де Франс» і «Джиро д'Італія».

      — Змагання у Франції проводиться в середині літа, тому там було дуже важко ще й через спеку. Також вразили вболівальники. На «Великій петлі» вони стають поруч із самою трасою і навіть заходять на дорогу. Мабуть, вони хочуть підбадьорити гонщиків, але це трохи заважає. Я двічі отримав добрі ляпаси по спині, яка потім ще довго боліла (сміється). В Італії велоспорт теж на підйомі, особливий бум спостерігається після перемоги на «Джиро» італійця Паоло Саволделлі. Цьогорічну гонку дивилася половина телевізійної аудиторії країни.

      — А що означає жовтий браслет у вас на руці? (Така ж «прикраса» була й на руці дружини Ярослава, італійки Сінді.  — Авт.).

      — Я зробив внесок в один долар в організований Ленсом благодійний фонд боротьби з раком. Зібрані кошти йдуть на лікарські розробки у цій сфері.

Батьківщину не обирають

      — Місцева влада Дрогобича якось відреагувала на ваші успіхи?

      — У нас у місті не дуже то й знають про велоспорт. Коли я там буваю, мешкаю у мами, своєї квартири в Дрогобичі у мене немає. Але я від місцевої влади нічого не вимагаю і не хочу, щоб вони потребували чогось від мене.

      — Чи збираєтеся ви виступати за збірну України на чемпіонаті світу?

      — Так. Перебуваючи за кордоном, раз або два на тиждень я постійно зідзвонювався із тренером, і ми вирішили, що я їхатиму під синьо-жовтим прапором саме у «розділці», бо на підготовку до інших дисциплін у мене не вистачає часу. Перед світовою першістю я візьму участь ще в одній гонці у Франції, а 12-18 вересня — у Польщі.

      — Що, на вашу думку, треба зробити для відродження велоспорту в Україні?

      — В Україні є діти, які хочуть займатися цим видом, не вистачає, на жаль, людей, котрі палали б бажанням вкладати в нього кошти. Хоча велогонщики — це «реклама, що їздить», так що бізнесменам у нас це мало б бути вигідно, як і скрізь у світі. Крім того, наші успіхи піднімають рейтинг України, так що держава теж повинна мати свій інтерес у розвитку велоспорту.

      — Якби українські велогонщики виступали в одній професійній команді, що на них чекало б?

      — Я думаю, ми могли б виступати цілком успішно. Досвідчений Сергій Гончар — «король» на рівнині, Юрій Кривцов — справжній «потяг», який «везе» за собою інших; добре вміє допомагати партнерам і Володимир Густов.

      — Нещодавно ви одружилися...

      — Ми знайомі з Сінді (20-річна Сінді-Марія Бароні — дочка консула Італії в Новій Каледонії. — Авт.) вже більше як півтора року, тому рішення про шлюб визріло якось само собою. Все-таки, якщо на Заході люди більш ліберально ставляться до спільного життя без шлюбу, то в наших традиціях узаконювати такі відносини. Але особливих змін у зв'язку з одруженням я не відчув.

      Я італійську мову вивчив уже в перші три місяці мого перебування на Апеннінах (а загалом я живу в Італії вже шість років), тож у спілкуванні жодних проблем немає. Дружина домагає мені морально (сміється). Хоча Сінді раніше займалася тріатлоном, тож зi світом спорту знайома.

      — На початку року у вас було чимало проблем з отриманням шенгенської візи. У зв'язку з цим і одруженням — чи не виникало бажання змінити громадянство?

      — Поки ви не запитали, я над цим і не замислювався. Навіть спеціально перед весіллям уточнив, чи не потрібно мені буде міняти український паспорт на інший. Я залишаюся українцем, а моя дружина громадянкою двох країн — Італії та Франції.

      — Чи не перетиналися в Італії ваші дороги з футболістом Андрієм Шевченком?

      — Поки що ми не зустрічалися, хоча я особисто знаю лікаря «Мілана», і він обіцяв мене звести з Шевою. Але наша професійна діяльність поки не дозволила нам зустрітися.

ДОСЬЄ «УМ»

Ярослав Попович

      Народився 4 січня 1980 року

      Зріст — 174 см, вага — 63 кг

      Велогонщик, заслужений майстер спорту України.

      Чемпіон світу серед молоді (2001), переможець Кубка світу (2002), бронзовий призер «Джиро д'Італія» (2003). Кращий молодий гонщик «Тур де Франс» (2005).

      Зараз виступає за професійну команду «Діскавері ченнел» (США).

      Закінчив Дрогобицький педагогічний інститут (2005).

ЗІЗНАННЯ

«УМ» запитала Поповича:

      — Ярославе, як ти гадаєш, чи вдалося б тобі досягти таких успіхів, якби залишився в Україні, а не поїхав у 1999 році тренуватися й виступати за кордоном?

      — Однозначно, ні. На жаль, стан спорту в державі не дозволяє на це розраховувати.

      Отож одним із головних завдань влади у спорті є створення умов, за яких українські таланти мали б змогу розвиватися й виростати у видатних майстрів на Батьківщині.