Історія від міфології відрізняється тим, що спирається на конкретні речі: археологічні знахідки, літописи, листи й розпорядження, тепер і відеозаписи. За збереженими в архівах документами можна з'ясувати багато чого, приміром, що насправді думав Богдан Хмельницький про Переяславську раду. Мабуть, тому всі архівні установи Радянського Союзу в 1930-ті роки були підпорядкованi Народному комісаріатові внутрішніх справ (НКВС) СРСР. Архівістам доручали важливу роботу — вишукувати «ворогів народу». Адже пожовклі аркуші початку століття зберігали прізвища й опис діяльності активістів Української революції, політичних партій, діячів доби УНР... Хоч як би вони не «маскувалися», чекісти мусили їх віднайти й знищити.
У 1958 році архівну систему реорганізували й вивели з підпорядкування силових структур. Однак кадри на керівництво призначали ті таки «органи», а документи про українських діячів знову ж таки приховували в «особливих відділах», де працювали люди «зі званням». Можливо, вихованці тієї «школи» і досі працюють у архівній галузі України, маючи на меті зовсім не вивчення історії чи збереження національної архівної спадщини. Інакше як пояснити, що архівна система, міліція, СБУ і митна служба виявилися не готовими до розкриття масштабного розкрадання Центрального державного історичного архіву у Львові?